Спочатку:
На сторінку книги
Вечірній прийом у графині Брунгільди фон Штильґельм був саме таким, яким і мав бути бал у цьому місті: гучний, пихатий і трохи паровий. У великій залі з кришталевими люстрами й мідними трубами під стелею збиралися високі чиновники, фабриканти, військові в блискучих мундирах і дами в сукнях, які більше нагадували інженерні конструкції, ніж одяг. Пахло дорогими духами, машинним маслом і грошима.
Ейріс стояв біля головного входу. Його поставили саме туди — щоб усі бачили одразу, щойно переступають поріг. В східному вбранні наложника, з золотими ланцюжками й розпущеним, розкішним волоссям, він справді виглядав як найдорожча жива прикраса вечора. На шиї в нього висіла невелика латунна табличка з акуратно вигравіюваним написом:
**«Руками не чіпати. В труси не лізти.»**
Табличку, звісно, ніхто не читав.
Гості підходили, розглядали, шепотілися, деякі навіть обережно простягали руки і чіпали. Деякі навіть намагалися влізти в шаровари. Ейріс стояв нерухомо, з тим самим спокійним виразом, з яким він колись стояв на арені, у підземеллі й під петлею флоранки. Він не злився. Не боявся. Просто терпів — із тією давньою, майже нелюдською витримкою, яка накопичувалася століттями.
Графиня Брунгільда підпливла до групи особливо важливих гостей і гучним шепотом, щоб чули всі навколо, почала пояснювати:
— Це мій новий екземпляр. Дикун. Нелегал. Мабуть, з якихось далеких островів. Щойно з пальми зліз, уявіть собі! Он який волохатий… ну, тобто волосся яке довге й дике. Зовсім первісний. Але я його вже трохи окультурила. Правда, красунчик?
Один товстий чиновник у золотих еполетах зацікавлено похитав головою.
— Нагадує мені історію… був такий хлопець, якого в лісі знайшли. З вовками жив, кажуть. Мау… Мауглі, чи як його там. Теж дикий був, а потім у люди вийшов. Чиновником великим став. Одружився. Може, і цей з тієї ж породи?
— Цілком можливо! — радісно підхопила графиня. — Острови, ліси — яка різниця. Головне, що ексклюзив. Таких більше ні в кого немає. Я навіть табличку спеціальну замовила, щоб руки не запускали куди не треба. Хоча, як бачите, читати ніхто не вміє.
Вона голосно розсміялася. Кілька гостей підтримали. Хтось таки простягнув руку й легенько торкнувся золотого ланцюжка на грудях Ейріса. Той навіть не моргнув.
Барончик Герберт стояв трохи осторонь, нервово крутив вусики й тихенько бурмотів:
— Люба, може, хоч трохи відійдемо… люди ж дивляться…
— Молчи, Герберте, — відрізала графиня, навіть не обертаючись. — Ти в колекціонуванні рідкісних екземплярів нічого не розумієш.
Ейріс повільно перевів погляд з одного гостя на іншого. У золотистих очах не було ні страху, ні гніву — лише глибокий, майже вічний спокій істоти, яка бачила падіння цілих цивілізацій і тепер просто чекала, поки ця конкретна ніч закінчиться.
Десь у глибині залу оркестр заграв черговий гучний вальс. А табличка на шиї ейнарa продовжувала тихенько поблискувати в світлі люстр, так і залишаючись непрочитаною.
Бал закінчувався довго, гучно й з великою кількістю розлитого вина. Коли останні гості нарешті почали роз’їжджатися, графиня Брунгільда була вже в тому приємному стані, коли щоки горять, хода стає трохи непевною, а бажання отримувати все і негайно зростає в геометричній прогресії. Вона підійшла до Ейріса, міцно взяла його за зап’ястя (ланцюжки весело дзенькнули) і гучно оголосила:
— Все, Герберте, я йду. Мені потрібно… для здоров’я. Лікар казав, що рідкісні екземпляри добре впливають на нервову систему й кровообіг. Особливо такі.
Барончик Герберт лише глибоко зітхнув, поправив вусики й тихо відповів так, ніби це вже було сто разів обговорено:
— Так, люба. Звісно, люба. Я тоді в кабінеті побудю. Як завжди.
Він звик. Давно й безнадійно звик.
Брунгільда потягнула Ейріса сходами до своєї величезної спальні. Кімната була така ж надмірна, як і все в цьому будинку: широченне ліжко з балдахіном, дзеркала в золотих рамах, парове опалення, яке тихо шипіло в кутах, і запах дорогих духів упереміш з легким алкогольним шлейфом.
Щойно двері зачинилися, графиня перестала грати в тонку натуру. Вона підійшла впритул, провела руками по грудях Ейріса, по ланцюжках, по плечах, спробувала навіть запустити пальці в шаровари. Її голос став низьким і вимогливим:
— Ну ж бо, дикунчику… покажи, чому тебе з пальми знімали. Я чекала весь вечір.
Ейріс стояв спокійно, дозволяючи їй торкатися, але його тіло залишалося абсолютно байдужим. Жодної реакції. Навіть найменшої. Ніби графиня пестила дуже дорогу, але абсолютно холодну статую.
Брунгільда спочатку не помітила. Потім помітила. Потім різко образилася. Вона відсторонилася, схрестила руки на пишних грудях і насупилася так, що пудра на обличчі пішла тріщинами.
— Це ще що таке?! — голос злетів угору. — Я — графиня! Я вкладаю в тебе гроші, одяг, парфуми! А ти стоїш як дерев’яний ідол! У тебе що, зламано?!
Ейріс повільно підняв на неї очі. Голос залишився тихим і рівним:
— Перепрошую. У мого народу особлива фізіологія. Ми реагуємо… лише на свою пару. На ту, кого визнали. На всіх інших — ні. Абсолютно.
Брунгільда кліпнула.
— Пару? — перепитала вона з підозрою. — Тобто в тебе вже є хтось?
— Так.
— І через якусь… пару… ти навіть не можеш нормально… віддячити господині?!
Ейріс ледь помітно схилив голову.
— Саме так. Це не образа. Це біологія. Нічого не вдієш.
Графиня кілька секунд стояла з відкритим ротом, потім різко розвернулася, схопила зі столика віяло й почала ним інтенсивно обмахуватися, ніби її зараз розірве від обурення.
— Нечувано! Я його відмила, одягнула, показала всьому вищому світу, а він мені — «пара»! Яка ще пара?! Звідки в дикуна з пальми пара?!
Вона кинула віяло на ліжко й тикнула в Ейріса пальцем:
— Завтра ж з’ясуємо, хто ця твоя «пара»! І якщо вона десь у цьому місті — я її знайду! А тебе… тебе я поки що залишу. Але без жодних привілеїв! Будеш стояти біля дверей і мовчати ще тихіше!
Ейріс лише коротко кивнув.
— Як скажете.
Брунгільда ще деякий час пихкала на ліжку, обмахуючись віялом і кидаючи на Ейріса обурені погляди. Нарешті вона сіла рівніше, поправила розпатлану зачіску й спробувала змінити тактику.
— Добре, — сказала вона вже спокійніше, але з небезпечними нотками. — Допустимо, у тебе є якась… пара. Але вона ж далеко. А я — тут. Я можу стати твоєю новою парою. Я ж графиня. У мене гроші, зв’язки, великий будинок. Ти будеш жити в розкоші. Тебе більше ніколи не відправлять в депо чи в якісь нетрі. Просто… перемкнися. На мене.
Ейріс повільно повернувся від вікна. У тьмяному світлі парових ламп його обличчя залишалося спокійним, але в голосі вперше за весь вечір прозвучала тиха, тверда межа.
— Ні.
Брунгільда підняла брови.
— Ні?
— Я не хочу бути вашою парою, — спокійно повторив він. — І не можу. Це не питання зручності чи розкоші. Для мого народу пара — це не контракт і не вигідна домовленість. Це зв’язок, який або є, або його немає. Ви мені… не підходите. Зовсім.
Графиня повільно відкрила рота, потім закрила, потім знову відкрила. Пудра на її щоках пішла ще глибшими тріщинами.
— Не підходжу?! — голос знову злетів. — Я — Брунгільда фон Штильґельм! У мене три фабрики, два пароплави й місце в міській раді! А ти… ти взагалі нелегал з пальми! І ти мені кажеш «не підходите»?!
Ейріс ледь схилив голову — жест, який у нього виходив одночасно ввічливим і абсолютно незворушним.
— Саме так. Ви сильна. Владна. З характером. Але моя пара — інша. Вона… вогонь. І хаос. І постійні проблеми. І я вже зробив свій вибір. Давно.
Брунгільда вставала з ліжка з такою образою, ніби їй щойно відмовили в найголовнішому праві всесвіту — отримувати все, чого забажаєш.
— Ти ще пошкодуєш про ці слова, — прошипіла вона, тикаючи в нього пальцем. — Завтра ж я зроблю так, що тобі позаздрить навіть той хлопець з лісу, про якого розповідали! А цю твою «пару», якщо вона десь тут — я знайду. І покажу, що буває з тими, хто сміє претендувати на мої іграшки.
Ейріс лише тихо відповів:
— Вона не претендує. Вона просто є.
Графиня різко розвернулася, схопила халат і з ображеним пихтінням вийшла з спальні, гучно грюкнувши дверима. У коридорі щось упало (ймовірно, барончик Герберт знову опинився не в тому місці не в той час).
Ейріс залишився наодинці.
Він підійшов до вікна, поклав долоню на холодне скло й довго дивився на темні, димні дахи міста. Десь там, під шарами сажі, пари й чужого життя, була жінка, через яку його тіло сьогодні залишилося глухим навіть до графині розміром з паровоз.
І вперше за багато століть ця думка не здавалася йому ні тягарем, ні слабкістю. Просто фактом. Тихим, твердим і вже майже рідним.
