Спочатку:
На сторінку книги
День для Сільвера Мунлайта промайнув швидко й якось особливо підступно — між нескінченними репетиціями, примірянням блискучих, трохи заялозених місцевою пралею костюмів і відчайдушними спробами пояснити персоналу кабаре, що таке «справжній сценічний блиск» і чому звичайної лампи з ковпаком із кольорового скла для цього категорично недостатньо. Сільвер встиг тричі змінити зачіску, двічі образитися на відсутність належного захоплення і один раз майже розплакатися, коли йому запропонували виступати в чомусь «поскромнішому». І ось уже за високими вузькими вікнами сіріло важке вечірнє небо цього дивного парового світу, а в залі запалювали перші газові ліхтарі. Їхнє жовте, трохи тремтливе світло лягало на дерев’яні столики, на потемнілі від часу дзеркала й на сцену, обтягнуту червоним плюшем, який уже бачив кращі дні.
Люди лише починали збиратися. Хтось обережно займав столики ближче до сцени, хтось ще тільки скидав робочий пил зі сюртуків і куфайок, капелюхів в звичайних кашкетів, біля дверей, голосно перемовляючись і сміючись. Пахло пивом, смаженою цибулею, дешевим тютюном і тройним одеколоном. Сільвер уже стояв посеред тісного службового коридору, що вів до кухні й пивоварні, і захоплено, з широкими жестами, розповідав кухаркам, двом офіціантам і одній прибиральниці, який він, власне, неповторний.
— …і тоді я зробив потрійне фуете просто в невагомості! — палко вигукував він, і його золотисте волосся красиво розліталося, відбиваючи світло каганця на стіні. — Весь зал просто завмер! Аплодисменти були такі, що аж обшивка корабля вібрувала, клянуся вам. Ви б бачили ті обличчя! А ще я вмію так повільно вести руками, що в чоловіків зупиняється серце, а в жінок… ну, ви розумієте. І це ще не все! Я танцював для капітанів, для торговців рідкісними спеціями, навіть для однієї дуже впливової особи з трьома очима…
Кухарка чемно, але з явним зусиллям кивала, час від часу помішуючи щось у величезній каструлі. Старший офіціант навіть спробував зобразити захоплення — підняв брови й сказав «о-о», але вийшло якось непереконливо. Молодший офіціант просто дивився в підлогу, намагаючись не розсміятися. Прибиральниця лише переступила з ноги на ногу, поправила хустку й тихо, протяжно зітхнула. Вірили йому, звісно, приблизно так само, як вірять людині, яка серед білого дня твердить, що вчора вечеряла з імператором на Місяці й танцювала танго з кометою.
А в глибині коридору, біля великих дубових бочок, що пахли хмелем, солодом і чимось міцно-спиртовим, важко й гучно зітхнула тітка Марця. Огрядна, пишна дама в бездоганно білому (ну, майже білому) халаті й високому білому ковпаці, яка відповідала в цьому закладі за пиво й, здається, за моральний стан усього персоналу. Вона повільно витерла руки об широкий фартух, скинула на Сільвера довгий, уважний, майже дослідницький погляд і знову зітхнула — ще важче, ще протяжніше, так, ніби весь тягар цього вечора вже ліг їй на плечі.
У цьому зітханні було стільки всього одразу: професійна втома пивоварки, легкий скепсис жінки, яка бачила вже не одного «зіркового» артиста, цікавість і щось ще… щось дивне, майже оцінююче. Ніби вона прикидає не тільки те, скільки саме пінного знадобиться, щоб така блискуча істота перестала розповідати про потрійні фуете в невагомості, а й щось глибше. Очі тітки Марці повільно ковзнули по сріблястому волоссю, по тонкій талії, по витончених руках танцівника — і затрималися на мить довше, ніж того вимагала проста ввічливість.
Сільвер, абсолютно не помічаючи нічого особливого в цьому погляді, лише ще ширше всміхнувся, блиснув білосніжними зубами й продовжив уже тихіше, але з неменшим натхненням:
— А ще я вмію танцювати так, що навіть найсуворіші критики плачуть від захвату. Справжнісінькі сльози! Я можу показати… хочете, зараз прямо тут?
Тітка Марця мовчки взяла важку дерев’яну кружку, налила собі доверху свіжого, ще мутнуватого пива прямо з бочки й глибоко, зі смаком, майже з філософським спокоєм ковтнула. Крапля стекла по підборіддю, але вона навіть не змахнула її. Очі так і не відірвалися від сріблястого танцівника.
Щось у цьому мовчазному, пильному погляді однозначно обіцяло, що вечір буде значно цікавішим, ніж усі попередні репетиції разом узяті.
Репетиція почалася саме тоді, коли газові ліхтарі вже горіли на повну, а в залі пахло свіжим пивом і смаженою цибулею. Сільвер вийшов на сцену в найблискучішому костюмі який лише зміг знайти серед місцевого шмаття — тому самому, який місцева праля вже двічі намагалася «трохи пригасити», — і почав танцювати.
Він крутився, ковзав, робив ті самі фігури, від яких на справжніх сценах замирали зали. Тут, щоправда, ефект був трохи інший. Двоє офіціантів перешіптувалися біля барної стійки, кухарка виглядала з кухні з ополоником у руці, а тітка Марця, не відриваючись від бочки, час від часу кивала головою — то в такт, то просто так.
Коли останній пірует закінчився і Сільвер, трохи задиханий, але задоволений, зробив театральний уклін, тітка Марця повільно підійшла до сцени. У руці вона тримала важку дерев’яну кружку, наповнену до країв темним, майже чорним пивом. Поставила її на край сцени й важко оперлася на поручень.
— Слухай сюди, хлопче, — гучно сказала вона, навіть не намагаючись говорити тихіше. — Якщо ти так само гарно вмієш рубати дрова, а в ліжку… ну, ти розумієш… то після виступу можеш перебратися до мене. Живу сама. Будинок великий, місця вистачить. Правда, частину здаю студентам-геологам, які шукають нафту. А в туалеті в мене живе йог. Справжній. Сидить собі в позі лотоса й дихає. Але я гарантую порядність і гарячий обід вчасно. Щодня. Без обману.
Сільвер обережно взяв кружку, понюхав пиво й чемно всміхнувся.
— Я… подумаю, — відповів він дипломатично. — Справді, дуже щедра пропозиція.
Тітка Марця кивнула з виглядом людини, яка вже майже все вирішила, і важко попленталася назад до своїх бочок.
Саме в цю мить двері кабаре розчахнулися, і всередину увійшла трійця, яка миттєво привернула увагу всієї зали.
Спочатку всі побачили Грома — високого, зеленого, з плечима, від яких, здавалося, тріщали одвірки. За ним крокував Віл, чиї кібернетичні очі коротко спалахували червоним. І нарешті — Ейріс, спокійний, з розкішним перламутровим волоссям, з тією особливою поставою, яка одразу видавала в ньому істоту не з цього світу.
Публіка завмерла. Потім хтось біля барної стійки голосно шепнув:
— О, нові артисти…
— Зелений чудовисько, — підтвердив інший голос. — А той наче дівка. Тільки очі світяться.
— А третій то взагалі як з журналу. Отого самого котрий був привіз Артур. Той самий котрого потім посадили у в'язницю.
Сільвер на сцені повільно опустив кружку й широко, сяюче всміхнувся. Вечір обіцяв стати значно цікавішим, ніж усі попередні репетиції разом узяті.
