Спочатку:
На сторінку книги
На борту «Блакитного Метелика», що дрейфував у відкритому космосі далеко від будь-яких цивілізованих трас, Гром, Віл і Марципан вели нерівний бій із флоранкою.
Вона вже давно перестала бути тією ніжною гібридною рослиною, що колись обвивала Ейріса від кохання. Тепер це був розлючений зелений кошмар, який розрісся ледь не по всьому кораблю: товсті стебла били по стінах, шипи дряпали обшивку, а квіти плювалися їдким пилком. За ілюмінаторами повільно оберталися далекі зірки, абсолютно байдужі до того, що відбувається всередині старого корабля.
— Пали її, кляту! — рявкнув Гром, відскакуючи від удару важкого стебла. Його зелена шкіра вже блищала від поту й рослинної слизи.
Віл, чиї кібернетичні очі світилися холодним червоним, лише фиркнув:
— Я б із задоволенням, але вона постійно цілиться мені в найніжніші місця. Сондра лише нещодавно купувала запасні частини.
Він спритно перебіг до протилежної, ухиляючись від шипів, і нарешті виставив уперед важкий, нашвидкуруч зібраний вогнемет, який тримав одразу двома передніми руками. Трубка здригнулася, і з її жерла вирвався довгий, ревучий язик полум’я.
Флоранка завила — високим, майже жіночим голосом — і кинулася назад. Вогонь охопив стебла, листя й квіти. За кілька секунд від зеленого жаху лишилася лише купа чорного, ще тліючого попелу й важкий запах паленої трави, який погано пасував до стерильного повітря корабельної вентиляції.
Гром важко плюнув на металеву підлогу.
— От і вся любов.
Віл обережно штовхнув черевиком купу попелу.
— І навіть попрощатися нормально не дала. Яка невихованість.
Вони вже почали прибирати рештки. Навіть Марципан згрібав попіл у герметичний контейнер одразу трьома лапами, час від часу нервово здригаючи крилами, Гром кляв усе на світі, а Віл прискіпливо оглядав свої покриття на предмет опіків, — коли повітря раптом змінилося.
Спочатку це було ледь помітне сріблясте мерехтіння, розсіяне по всьому відсіку, ніби хтось розсипав у повітрі дрібний місячний пил. Сяйво повільно згущувалося, стягувалося до центру, звивалося тонкими нитками світла, що співали майже нечутним дзвоном. Нитки спліталися, ущільнювалися, набували форми — спочатку силуету, потім чітких ліній плечей, рук, обличчя…
І ось уже серед тліючого попелу й запаху паленої флоранки, на тлі чорного космосу за ілюмінатором, стояв Ейріс.
Він з’явився так само тихо й невідворотно, як світанок над мертвою планетою. Сріблясте сяйво ще мить тремтіло навколо нього, а тоді розчинилось у повітрі, лишивши лише звичайного (наскільки Ейріс взагалі міг бути звичайним) хлопця в трохи пом’ятому, але все ще елегантному одязі східного наложника.
Гром завмер із контейнером у руках. Віл повільно підняв одну брову. Марципан насторожено притис вуха до голови й тихо пирхнув, розправивши крила.
Ейріс обвів поглядом купу попелу, трьох втомлених бійців.
Гром навіть не встиг поставити контейнер із попелом на підлогу. Він зробив один широкий крок і вже тримав Ейріса за комір, піднімаючи майже на витягнуту руку. Зелені пальці стиснулися так, що тканина тихо захрустіла.
— Де Сондра? — глухо запитав він. Голос у орка був низький і небезпечний. — Кажи. Зараз. Вона моя капітанка. І… — він на мить запнувся, але все ж додав майже крізь зуби: — …і не тільки.
Ейріс навіть не спробував вивільнитися. Він лише спокійно дивився Громові в очі й мовчав.
Саме Віл першим порушив тишу. Кіборг повільно підійшов ближче, його червоні оптичні сенсори коротко спалахнули, перераховуючи щось невидиме.
— Відпусти його, Громе, — спокійно сказав він. — Він і сам ледве сюди добрався.
Гром неохоче розтиснув пальці. Ейріс м’яко опустився на підлогу, але так і не промовив ні слова.
Віл схрестив руки на грудях і почав пояснювати тим рівним, трохи механічним тоном, яким зазвичай повідомляв результати складних розрахунків:
— З того, що я встиг просканувати й зіставити… ми зараз у одному з шарів так званої Великої Сітки Альтернативних Реальностей. Це багатовимірний континуум, де всі можливі варіанти подій існують паралельно, розділені тонкими мембранами ймовірнісних резонансів. Перехід між шарами можливий лише через локальні розриви ентропійного балансу. Саме через такий розрив ми спочатку сюди й провалилися.
Він кивнув у бік Ейріса.
— А він — ейнар. Стародавня зіркова раса. Не люди. Вони з’явилися ще тоді, коли більшість сучасних цивілізацій навіть атомів у таблиці не мали. Ейнари можуть переміщатися між зорями без кораблів — розчиняючись у світлі й збираючись знову. Але повторно розірвати тканину простору в тому місці, де зараз Сондра й Сільвер, він уже не зміг. Тому з’явився тут один. Розпавшись на світло й знову зібравшись.
Ейріс ледь помітно кивнув, підтверджуючи, але так і не сказав жодного слова. Гром ще кілька секунд мовчав, перебираючи почуте. Потім важко видихнув:
— Тобто вона в якійсь відсталій дірі, а ти її там кинув?
Віл знизав плечима:
— Не кинув. Просто не зміг забрати з собою. Різниця, як на мене, суто технічна. — заперечив кіборг.
Марципан тихо пирхнув і склав шкіряні крила. Гром повільно розтиснув кулаки, але погляд його все ще обіцяв Ейрісові багато цікавого в найближчому майбутньому.
Ейріс нарешті заговорив. Голос його був тихим, але в ньому лунала така давня впевненість, що навіть Гром на мить припинив злитися.
— Я покажу вам шлях.
Він зробив крок назад, ближче до широкого ілюмінатора, за яким чорніла безодня. І тоді його тіло почало змінюватися.
Спочатку шкіра набула м’якого сріблястого відтінку, ніби під нею спалахнули тисячі далеких зірок. Потім контури розмилися, розчинилися в потоках світла. Ейріс перестав бути тілом — він став променем. Чистим, живим, зірковим сяйвом, яке повільно витягнулося в довжелезну нитку, що пронизала обшивку корабля й потягнулася в космос. Світло було холодним і теплим водночас, древнім і юним. Воно співало — не звуком, а самим фактом свого існування, — і вказувало шлях крізь шари реальності, крізь мембрани ймовірностей, крізь порожнечу між світами.
Віл уже працював. Його пальці швидко бігали по консолі, оптичні сенсори горіли яскравіше звичайного.
— Курс прокладено, — коротко кинув він. — Тримаємося світла. Відхилення мінімальні. Якщо ніхто не буде зайвий раз дихати — прибудемо точно.
«Блакитний Метелик» здригнувся й рвонув уперед. Корпус заскрипів, старі двигуни завили, але корабель слухняно пішов за променем. Простір навколо них вигинався, зірки витягувалися в довгі світлові стрічки, а між шарами Сітки миготіли уривки інших реальностей — то океан із фіолетовими хвилями, то місто з вежами до неба, то просто біла порожнеча. Промінь Ейріса вів упевнено, не збочуючи ні на мить.
Коли вони виринули в потрібний шар, перед ними розкинувся світ із низьким сірим небом, важкими хмарами й нескінченними полями. «Блакитний Метелик» м’яко опустився на краю великого пшеничного поля, піднявши хвилю сухого пилу й золотистого колосся.
Ще до того, як двигуни остаточно замовкли, Віл уже активував захисне поле.
— Локальний бар’єр піднято, — повідомив він. — Сигнатура замаскована. Якщо місцеві аборигени вирішать, що наш корабель — то просто купа брухту, яку можна розібрати на запчастини, вони матимуть неприємний сюрприз. Поле триматиме щонайменше добу.
Гром важко видихнув і першим вийшов на трап. Марципан злетів слідом, широко розмахнувши шкіряними крилами, і зробив коло над полем, оглядаючи околиці.
А на краю поля, там, де пшениця сходилась із ґрунтовою дорогою, уже стояв Ейріс.
Він знову був у людській подобі — юнак із спокійними очима кольору глибокого, весняного неба. Сріблясте сяйво ще трохи тремтіло навколо нього, ніби небажаючи повністю відпускати, а тоді розчинилося в повітрі цього відсталого світу.
Він чекав на них мовчки, з легкою, сумною усмішкою людини, яка щойно пройшла між зірками й тепер знову стоїть босоніж на звичайній землі.
