Спочатку:
На сторінку книги
До кінця зміни Сондра більше нагадувала шматок вугілля, ніж людину. Вона була вся в сажі, мокра від поту й пари, халат важко хлюпав, а руде волосся під косинкою стало темним і липким. Помитися в депо, звісно, ніхто не пропонував. Максимум — черпнути іржавої води з бака «для технічних потреб» і втерти обличчя тим самим брудним рукавом.
Тітка Грізельда сунула їй у руки теплу бляшанку з сірою баландою, шматок черствого хліба й буркнула:
— Гуртожиток на третьому нижньому. Ліжко крайнє біля труби. Не скрипи. І не жалійся — тут усі такі.
Гуртожиток виявився саме таким, яким і мав бути гуртожиток у такому місці. Довга низька казарма з металевими нарами в два яруси, тьмяним світлом і запахом немитих тіл, машинного масла й розпачу. Чоловіки й жінки жили разом — перегородки були радше символічними. Хтось хропів, хтось лаявся, хтось тихо плакав у подушку з ганчір’я. До Сондри поставилися рівно так, як і очікувалося: з підозрою, легкою зневагою й нуль цікавості.
— Новенька, — констатувала якась худа жінка з верхньої нари. — Значить, скоро або зігнеться, або здохне. Або і те, і те.
Сондра мовчки сіла на своє скрипуче ліжко, поставила бляшанку на коліна й спробувала з’їсти хоч щось. Баланда була теплою, солонуватою й абсолютно без смаку. Хліб можна було використовувати як зброю.
Саме тоді до неї підсів він.
Чоловік середніх років, з рідкою щетиною, хитрими оченятами й усмішкою людини, яка вже не раз пропонувала «взаємовигідні домовленості». Він підсунувся ближче, ніж дозволяли будь-які норми пристойності, і тихенько, змовницьки промовив:
— Гарна ти, навіть у сажі. Слухай сюди… у мене є справжня шоколадна цукерка. Імпортна. Не бачили таких уже років зо три. Якщо ти мені… ну… зробиш приємно — віддам. Чесно. Навіть обгортку не знімав.
Сондра повільно підняла на нього очі. У погляді читалося стільки втоми й готовності вбити, що чоловік навіть трохи подався назад. Але до відповіді справа не дійшла.
З сусіднього ліжка різко піднялася жінка. Широка в кістках, й виразом обличчя, яке бачило вже всі можливі чоловічі підлості. Вона одним рухом підійшла, схопила залицяльника за вухо й з силою відтягнула його геть.
— Ти знову?! — зашипіла вона. — Я тобі минулого місяця вже пояснювала! Ще раз побачу, як ти до когось лізеш зі своїми цукерками — я тобі їх так глибоко запхаю, що ти солодощі до кінця життя лише уві сні бачитимеш!
Чоловік жалібно заскиглив, намагаючись викрутитися.
— Та я ж просто… комплімент…
— Комплімент будеш дружині казати! Тобто мені. А дружина зараз тобі так комплімент зробить, що ти тиждень сидітимеш обережно!
Вона витягла його з гуртожитку під загальний сміх і втомлені коментарі інших мешканців. Хтось навіть повільно поплескав.
Сондра ще кілька секунд дивилася на двері, потім зітхнула й повернулася до своєї баланди.
— Ой мамцю… — тихо буркнула вона.
Вона відкусила черствий хліб і з сумом подумала, що Ейріс зараз, напевно, сяє в золотих ланцюжках, Сільвер збирає квіти з імпортними цукерками, а вона сидить у сажі й мріє хоча б про одне відро нормальної гарячої води.
Десь у темряві гуртожитку хтось знову голосно гикнув. Ніч обіцяла бути довгою.
---
Після виступу Сільвера відвели не одразу в темряву й забуття, як Сондру, а спочатку — до маленької кімнатки за сценою, яку тут гучно називали «артистською їдальнею».
На дерев’яному столі його вже чекала вечеря. Каша (сіра, тягуча, але гаряча).
Котлета (підозріло кругла й підозріло однакова з усіма іншими котлетами закладу).
Суп харчо (червоний, гострий і з таким запахом спецій, що очі сльозилися ще до першої ложки).
І чай. Чай був особливим — дивного буро-зеленого кольору, з плаваючими в ньому незрозумілими цятками й запахом, у якому вгадувалися одночасно м’ята, машинне масло і ще щось підозріло схоже на котячу сечу.
Сільвер сів обережно, розправив мереживо (наскільки це було можливо) і зітхнув.
— Ну… хоч їсти дали — пробурмотів він сам до себе. — Уже прогрес. Я зірка, мене годують. Майже по-людськи.
Він обережно покуштував кашу, потім котлету, потім суп. Після харчо довго моргав і тихо пискнув:
— Ох… зараз або просвітління настане, або виразка.
Саме тоді до кімнатки заглянув директор кабаре — товстий чоловік з блискучою лисиною, золотим зубом і вічним виразом людини, яка рахує прибуток навіть уві сні. Він кинув на стіл зім’ятий рубль і задоволено гмикнув.
— Заробив. Публіка сьогодні навіть гайки менше кидала, ніж звичайно. Значить, сподобалось. Завтра ще раз те саме, тільки сміливіше місцем крути. І якщо зможеш без цього мережива — чайових буде більше.
Сільвер підняв рубль двома пальцями, ніби це була реліквія.
— Рубль… — протягнув він з сумішшю образи й гордості. — Мене колись за один танець обсипали кредитами. А тепер — рубль. І то зім’ятий.
Директор знизав плечима.
— Зате чесно зароблений. У нашому закладі це вже рідкість.
Після вечері Сільвера повели «на спочинок».
Кімната виявилася колишньою коморою — і це було ще дуже м’яке формулювання. Насправді це був вузький бетонний мішок без вікна, з низькою стелею, від якої вічно щось капало. Одна тьмяна лампочка під брудним абажуром миготіла так, ніби сама сумнівалася, чи варто світити в такому місці. Стіни були вкриті старими афішами кабаре, частина з яких відклеїлася і звисала жалібними язиками. На одній з них ще можна було розібрати «Найгарячіший вечір тижня!», на іншій — просто велику пляму від чогось жирного.
Ліжко стояло посередині, наче соромилося свого існування. Тонкий матрац з підозрілими западинами, сіра ковдра з трьома різними плямами (одна точно була вином, друга — чимось червоним, третю Сільвер волів не ідентифікувати) і подушка, набита, судячи з відчуттів, старими програмами виступів і чиїмось розчаруванням. Коли він сів, каркас жалібно скрипнув і нахилився вліво на добрі п’ятнадцять градусів.
У кутку височіли ящики з реквізитом: зламані віяла, один червоний атласний черевик на височезному підборі, штучне пір’я, яке вже ніхто не хотів пришивати, і коробка з написом «Для особливо п’яних гостей — не відкривати». З-під підлоги безперервно долинав глухий, ритмічний гул механізмів — ніби хтось у підвалі вічно бив молотом по котлу. Час від часу труби за стіною голосно шипіли паром, і тоді вся комора злегка вібрувала.
На дверях зсередини висів плакат «Не плювати на сцену», а прямо під ним хтось вже встиг написати вугіллям: «І не плакати теж». У протилежному куті стояло іржаве відро — очевидно, замість тумбочки й туалету одночасно. Пахло тут сумішшю пилу, старого гриму, вологого картону й мишачим лайном.
Сільвер зупинився на порозі, обвів усе це багатство повільним поглядом і тихо, з глибоким трагізмом промовив:
— Я спав у каютах круїзних лайнерів. На шовкових простирадлах. З видом на туманності. Мене будили шампанським і компліментами. А тепер… комора. З котлетою всередині, рублем під матрацом і відром у ролі тулета.
Він обережно ліг. Ліжко скрипнуло так, ніби збиралося розвалитися від самої його присутності. З-під підлоги знову важко стукнуло. Лампочка мигнула й на секунду згасла.
Сільвер натягнув ковдру до підборіддя, поклав рубль під подушку (на всяк випадок) і зітхнув у темряву:
— Якщо Сондра дізнається, що мене годували харчо й поселили в коморі з відром… вона спочатку буде сміятися, а потім почне мене ненавидіти за те, що в мене хоч якась котлета була.
Він заплющив очі.
— Завтра я станцюю так, що вони кидатимуть не болти, а хоча б цвяхи. Треба ж мати хоч якісь стандарти.
Труби за стіною знову зашипіли. Ліжко ще раз жалібно скрипнуло. І Сільвер вирішив, що навіть ця комора все ж краща за рослину, яка змушує танцювати під дулом ревнощів і будує ешафоти.
