Спочатку:
На сторінку книги
Сондра якраз заглибилася в нутро величезного іржавого котла, методично зішкрібаючи багатолітній накип, коли двері депо раптом розчахнулися з таким грюкотом, ніби хтось вирішив негайно перевірити їхню міцність. Робота вимагала від неї гнучкості акробата, терпіння святого й цілковитої відсутності нюху — і саме в цю мить усі три якості стали їй украй потрібні.
Сам директор, влетів усередину, тремтячи всім тілом. Лисина його блищала від поту, а очі бігали так хаотично, ніби він щойно став свідком того, як улюблений кабінетний сейф раптом проголосив себе вампіром і почав вимагати крові.
— Ви! — прохрипів він, тицяючи в Сондру коротким товстим пальцем. — Негайно до кабінету! Зараз же!
Сондра повільно випросталася, витерла мокрий рукав об і так уже безнадійно брудний комбінезон і злегка підняла брову:
— Ой мамцю… Я ще навіть нічого не підірвала. Чесне слово. Котли стоять цілісінькі, майже як нові.
Але директор уже не чув. Він схопив її за лікоть і майже бігцем потягнув коридорами, бурмочучи під ніс уривки фраз про «графиню», «найвищий наказ» і «якщо що — мене першого».
Кабінет зустрів їх запахом сигарин, дешевого одеколону й тієї особливої суміші страху й самовдоволення, яку носять із собою люди, звикли вирішувати чужі долі. Біля масивного столу стояв чоловік — високий, худорлявий, з обличчям, яке однаково природно пасувало б і ката біля гільйотини, і бармена в найтемнішій Криївці. Холодні, вузькі очі повільно ковзнули по Сондрі від скуйовдженої маківки до брудних чобіт і назад, ніби оцінювали не людину, а річ: чи вистачить її на один раз, чи можна буде використати двічі.
— Ви поїдете зі мною до графині, — мовив він рівним, майже байдужим голосом. — Негайно.
Сондра схрестила руки на грудях, намагаючись зібрати докупи залишки гідності й сарказму, що ще збереглися після ранкової каші та черги до дворова вбиральні:
— Слухайте, шановний… Мені й котли не «тиснуть». Я тут цілком справляюся. Можу навіть ще один вичистити, якщо дуже треба. А до графині… ну, я, знаєте, не зовсім у тому вигляді, щоб з’являтися у світських візитах.
Чоловік навіть не всміхнувся. Він лише ледь помітно кивнув двом мовчазним постатям біля дверей. Ті підійшли з такою діловитою байдужістю, з якою зазвичай беруть мішки з картоплею.
— Гей! Я ж сказала…
Але її вже підхопили під руки. Сондра пручалася, тихо, але виразно лаялася, обіцяла всім присутнім цікаві й вельми особисті зустрічі з різними частинами власного тіла — ніхто не слухав. Директор відвернувся до вікна з виглядом людини, яка раптом стала абсолютно прозорою.
За мить її вже запихали в чорну закриту карету. Дверцята зачинилися з глухим, остаточним ударом, і екіпаж рушив бруківкою, підстрибуючи на кожній нерівності так, ніби навмисне намагався витрусити з пасажирки останні крихти гідності.
Сондра сіла на тверду лаву, схрестила руки й подумала лише одне:
«Ой мамцю… Спочатку квітка з щупальцями, потім просторова діра, тепер ще й графиня. Що далі? Може, хтось нарешті дозволить мені просто дочистити той клятий котел?»
Карета зупинилася біля широких сходів особняка, що так і дихав парою, лаком і грошима. Сондру майже виштовхали на мармур, і двоє мовчазних типів провели її довгими коридорами, де кожен крок лунав попередженням: «Обережно, прибула брудна несподіванка».
У просторій вітальні, серед важких оксамитових портьєр і позолочених рам, сиділа графиня Брунгільда — огрядна, пишна дама з пишним декольте, рясно прикрашеним блискітками, і з обличчям, на якому вульгарність сусідила з упевненістю людини, яка звикла, що світ крутиться навколо неї. Поруч, трохи позаду й значно нижче, тулився барончик Герберт — худенький, з постійно винуватим виглядом і вусами, які, здавалося, самі собою просили вибачення.
Брунгільда повільно обвела Сондру поглядом — від скуйовдженого рудого волосся до замурзаного комбінезона й чобіт із залишками котельного накипу — і скривилася так, ніби їй піднесли тарілку з чимось геть неїстівним.
— То ось вона, — гучно проказала графиня, навіть не намагаючись знизити голос. — Та, на кого мене раптом «проміняли». І з якої це печери вас витягли? Чи, може, з каналізації? Герберт, ти бачив щось подібне?
— Люба, я…
— Молчи, Герберт!
Сондра випросталася, наскільки дозволяли руки охоронців, і відповіла з тією впертою гідністю, яку можна зберегти, лише коли вже нічого втрачати:
— Я капітанка космічного корабля «Блакитний Метелик». І прошу ставитися до мене відповідно. А «проміняли» мене ніхто ні на кого не збирався. Я взагалі тут не з власної волі.
Брунгільда вибухнула гучним, вульгарним сміхом, аж перли на її грудях задзвеніли.
— Космічного?! — вона ляснула себе долонею по коліну. — Чуєте, Герберт? Космічного! У нашому світі, де навіть паровий ліфт інколи відмовляється підніматися вище третього поверху, раптом з’явилася капітанка з космосу! Мало того, що замурзана, як шахтар після зміни, так іще й божевільна. Прибульці… Які ще прибульці?
Вона клацнула товстими пальцями. Двері відчинилися, і до зали увійшов Ейріс — спокійний, бездоганно вбраний. Брунгільда навіть не повернулася до нього повністю — лише кивнула, ніби підкликала річ, а не людину.
— А ну, підійди. Подивись на неї ще раз і скажи мені прямо: це та, через яку ти раптом став таким… відсутнім?
Ейріс зупинився за крок від крісла. Погляд його на мить зустрівся з очима Сондри — і він відповів рівно:
— Так. Вона моя.
Сондра різко обернулася до нього.
— Твоя?! — голос її став небезпечно тихим. — Я тобі нічого не обіцяла. Труси на базарі купила — і що? Я Вілу теж органи купувала, то тепер мені за кіборга заміж виходити? Підійди-но сюди, як вирвуся — я тебе власноруч придушу, зрозуміло?
Брунгільда різко підвелася. Пишне декольте здійнялося й опустилося від обурення.
— Чуєте?! Вона ще й погрожує! У моєму домі! Герберт!
— Люба, можливо…
— Молчи, Герберт! — рявкнула графиня. — Досить! Негайно відправити її до Спеціального Відділу Імперської Безпеки. Нелегалка. Небезпечна. Можливо, шпигунка. Або просто божевільна. У будь-якому разі — прибрати з очей!
— Я не його! — крикнула Сондра, вириваючи одну руку. — І не ваша теж! Я капітанка, а не річ, яку можна «проміняти»!
— Тиша! — Брунгільда вже гарчала, червоніючи до коренів волосся. — Ти смієш сперечатися зі мною в моєму домі?! Охоронці!
Зала наповнилася гуркотом чобіт. Сондра ще встигла кинути на Ейріса короткий, багатообіцяючий погляд («я тебе все одно придушу»), перш ніж її знову схопили — цього разу значно грубіше — і потягли геть під розлючені вигуки графині, яка продовжувала сипати наказами, час від часу додаючи:
— Молчи, Герберт! Я сказала — молчи!
Сондру вже майже витягли за двері, коли Ейріс, не сказавши більше жодного слова, тихо відійшов до відкритого балкона. Ніхто не встиг навіть обернутися — лише м’який, майже беззвучний спалах сріблястого світла, і його не стало. Наче й не було.
На мить у вітальні запанувала абсолютна, оглушлива тиша.
Потім Брунгільда повільно відкрила рот.
— Що… — прошепотіла вона. — Що це щойно було?
Барончик Герберт обережно кашлянув і тихо, майже виправдально, промовив:
— Я ж казав, люба…
— Молчи, Герберт! — рявкнула графиня так, що перли на її грудях знову задзвеніли. Вона різко обернулася до охоронців, які все ще тримали Сондру. — Не відпускати її! Це шпигуни! Шпигуни з диких островів! Я читала! Вони там можуть наводити оману, зникати в повітрі, міняти вигляд… Усе це — ілюзія! Обман!
Вона кинулася до низького столика, схопила важкий кришталевий графін з прозорою рідиною (судячи з запаху — самогонкою найвищого, майже аристократичного ґатунку) і, не турбуючись про келихи, жадібно ковтнула просто з горла. Руки в неї дрібно тремтіли.
— Метушня! — гукнула вона, вже не звертаючи уваги на краплі, що стікали по підборіддю. — Негайно перекрити всі виходи! Перевірити балкони! Підвали! Дахи! Такий екземпляр просто так не втікає! Герберт!
— Люба, я лише…
— Молчи!!!
Поки графиня, червона й розпатлана, роздавала накази направо й наліво, Сондру вже тягли коридором значно швидше й грубіше. За спиною наростала справжня метушня: тупіт чобіт, різкі голоси, дзвін зброї й чиїсь панічні вигуки про «зниклого гостя» та «чаклунство з островів».
Сондра встигла лише кинути через плече короткий погляд туди, де ще мить тому стояв Ейріс, і тихо, майже собі під ніс, процідила:
— Ой мамцю… Ну й влипла я цього разу. І тебе, зірковий ти виродок, я все одно придушу. Обіцяю.
