Раді Вас бачити!

ЕПІЛОГ

Ми з Раєном сиділи у заростях королівського саду, сховавшись від чужих поглядів. Минуло три місяці відтоді, як я оселилася у Сонячному палаці, і вони стали найкращими у моєму житті. Нарешті я отримала спокій, якого так прагнула.

Однак місяць тому помер батько Раєна. Це сильно вплинуло на настрій та поведінку хлопця, хоч я і намагалася завжди бути поруч та допомагати впоратися з болем. Навіть зараз, сидячи коло мене, він з сумом в очах дивився вдалечінь, хоч і бажав його приховати. Я знала, що хлопця вилікує лише час, і була готова чекати скільки доведеться.

Завдяки королеві, яка повернулася і взяла всі державні справи на себе, Раєн мав трохи часу до того, як стане новим королем. Він мало говорив про це, однак я знала, що така перспектива його не надто захоплює. Це можна було зрозуміти.

–Що буде зі мною, коли ти станеш королем? – неочікувано для самої себе запитала я.

–Ти будеш моєю королевою, Ліє, – Раєн обернувся до мене та усміхнувся. Його очі на секунду повернули собі той блиск, який я бачила раніше.

–Хіба так можна? – здивувалася я і вигнула брову.

–Тобі можна усе, що забажаєш, люба, – Раєн пригорнув мене до себе, зариваючись обличчям у моє волосся.

–Я не впевнена, що хотіла б стати королевою. Тобто, хіба я впораюся з таким завданням?

–Ти перемогла Темряву, Ліє! На світі нема такого, з чим би ти не впоралася, – пирхнув Раєн.

Я не відповіла. Вдихаючи пахощі троянд, я подумала про близьких. Мати з Джеймсом тепер жили у невеликому затишному будинку на околицях Акреона. Фрея і Ліам вирішили оселитися у домі навпроти. Я була впевнена, що це бажання саме Джеймса і Фреї. Вони останнім часом стали дуже близькими, і я щиро раділа за них, хоч знала, що смерть Аніки розбила серце мого брата. Він мав навчитися жити далі, і, можливо, Фрея йому з цим допоможе.

Я ж залишилась поруч з Раєном, бо з ним почувалася вдома, хоч би де не знаходилась. Ми цілими днями гуляли разом, спілкувалися про все і ні про що, відчуваючи душевну спорідненість. Наші, розбиті на уламки, серця нарешті змогли відновитися. І цього було досить.

Ворон, що вистрибнув з-за куща і став переді мною, змусив здригнутись. Я досі з обережністю ставилася до цих птахів. Вони нагадували мені про темні часи, які я прагнула залишити в минулому. Проте, спогади про Темряву, про батька, про пітьму в моїй крові — не зникнуть. Вони залишаться зі мною до кінця життя, іноді зʼявляючись у нічних кошмарах. Часом я занурювалася у себе, намагаючись знайти хоч натяк на присутність темної сили всередині. Однак натикалася на порожнечу. Темрява зникла назавжди. Тож тепер я стала цілісною. Просто Лією, звичайною дівчиною, яка зазнала більше болю, ніж мала би.

–Ходімо, пройдемося, – запропонував Раєн.

Я усміхнулася і кивнула.

Хлопець міцно тримав мене за руку, не бажаючи відпускати навіть на мить. Після усього, що трапилося, я теж прагнула бути якнайближче до нього. Вітер тріпав моє волосся, яке тепер сягало плечей. Коли я зрозуміла, що хочу почати нове життя, то одразу ж відстригла його і відчула певне полегшення. Поволі я ставала іншою людиною: щасливішою, відкритішою і готовою поринути у світ з головою. Кулон, що подарував мені Раєн, завжди був на моїй шиї. Він нагадував мені про те, що навіть найтемнішу ніч освітлює сяйво місяця.

–Про що ти думаєш, Ліє? – раптово запитав Раєн, заправляючи пасмо волосся мені за вухо.

–Про все, Раєне. Про наше минуле і наше майбутнє.

–І що ж ти бачиш у нашому майбутньому?

–Лише світло. Більше ніякої пітьми. Я хочу, щоб життя було сповнене щебетання пташок і кольорових світанків. Щоб ти завжди був поряд, міцно обіймав мене і цілував під зорями, – мої вуста розпливлися у мрійливій усмішці.

–Так і буде. Я дам тобі усе, що хочеш. Допоки наші серця бʼються у грудях, – Раєн обійняв мене за плечі.

–Я готова віддати тобі своє серце назавжди. До останнього мого подиху, воно буде лише твоїм.

–А я своє віддав вже давно, – прошепотів хлопець і ніжно поцілував мене, занурюючи в океан відчуттів. Я почувалася пташкою, що літає у небі, насолоджуючись свободою. Ніби отримала нові крила, світлі, як сонце. Раєн був наче тепле проміння і затишок. Наче частинка моєї зціленої душі.

–Я ніколи тебе не покину, – видихнув хлопець у мої вуста.

–А я ніколи тебе не відпущу, – тихо мовила я, торкаючись пальцями його щоки.

Це була обітниця. І її не потрібно було скріплювати кровʼю. Достатньо лиш щирих слів, вимовлених у тіні квітучого дерева.

Колись я вважала, що друзі мені не потрібні. Що я не гідна любові. Що емоції і почуття приносять лише біль і страждання. Та пройшовши цей довгий і важкий шлях, я зрозуміла, що впоралась лише завдяки близьким, що завжди були поруч. Вірили у мене, коли я сама не могла. Приймали мою темну сторону без страху і осудження. І це змусило мене змінити уявлення про все, що раніше здавалося правильним. Тепер я крокувала назустріч кожному новому дню, приймаючи його з усмішкою та обіймами. Перестала вважати себе чудовиськом. Можливо, моє прокляття стало таким собі даром. Воно змусило мене навчитись бачити у всьому хороше і цінувати кожну мить. Ніколи не здаватися і йти до своєї мети з високо піднятою головою.

Ми самостійно визначаємо власну долю. Можемо бути тим, ким забажаємо. Хтось вибрав бути монстром, хтось – борцем за справедливість, а я вибрала бути собою. Розгледіла у собі світло, яке завжди приховувала під сотнею шарів криги і непроглядної чорноти.

Та неважливо, якою густою буде пітьма. Бо зрештою, світлу душу ніколи не захопить темрява.