Раді Вас бачити!

Розділ 31

Чотири довгі дні подорожі неабияк мені набридли. Кожен з них починався і закінчувався однаково. Дорога, перепочинок з перервою на їжу, і знову дорога до самого вечора. От і зараз ми зупинилися на невеличкій галявині, щоб зʼїсти кілька шматків вʼяленого мʼяса і розімʼяти затерплі ноги. Над нашими головами пролітали пташки, а небо затягнулося темними хмарами. Залишилось сподіватися, що злива нас омине.

Раєн сидів поруч зі мною на холодній землі і намагався хоч якось поліпшити мій настрій. Хлопець легко вщипнув мене за кінчик носа і засміявся.

–Не можна бути такою суворою, Ліє. Спробуй насолоджуватися моментом, - пробурмотів він.

–Що тут може радувати? Навколо суцільний ліс і мене від нього вже нудить, - я закотила очі й зітхнула.

–А ти не думай про ліс. Думай про людей, що тебе оточують. Наприклад, про мене, - знизав плечима Раєн.

–Про тебе неможливо не думати. Завжди крутишся поруч, - гмикнула я.

–Тобі це не подобається?

–Я такого не казала.

Поклавши голову на плече Раєна, я заплющила очі і спробувала розслабитися. Хлопець мав рацію – моя поведінка занадто перебільшена. Все-таки, є речі набагато гірші ніж кількаденне блукання лісом.

Раєн провів рукою по моєму волоссю, ніжно перебираючи заплутані пасма. Я подумки посміхнулась. Спокій – от що мені потрібно. Відчуття безпеки і надійна людина поруч. Та все ж я не дозволяла собі зануритись у ці відчуття. Зрештою, нічого не змінилося. Темрява у мені нікуди не зникла, і я не могла про це забувати.

Мої очі різко розплющились, коли вдалині почувся шелест листя і тихі, нерозбірливі голоси. Ми з Раєном схопилися на ноги, роззираючись. Інші теж покинули свої справи і стали поруч.

–У нас же є зброя? – тихо запитала я у Раєна, вигнувши брову.

–Ти серйозно могла подумати, що я не прихопив нічого для нашого захисту? – хлопець здивовано глянув на мене.

Раєн швидким, але не надто гучним кроком підійшов до своєї кобили, зняв привʼязану торбу і почав витягати звідти мечі, кинджали, метальні ножі і лук зі стрілами

–Непоганий арсенал, - пирхнула Фрея, взявши собі кілька ножів і лук.

Я вихопила з рук Раєна двійко довгих кинджалів, відчувши вагу і прохолоду металу. Хлопці ж взяли по великому мечу зі смертоносно гострими лезами. Що б не чекало у гущі дерев, ми хоча б не були беззахисними.

Тим часом голоси ставали все гучнішими. Тікати не було сенсу, адже так ми лише швидше б викрили свою присутність. Поряд гучно дихав Раєн, не полишаючи мене ні на мить.

–Все буде гаразд, - прошепотів він мені на вухо.

–Сподіваюсь, - тихо пробурмотіла я

Однак ця надія не справдилась. Поміж дерев промайнули темні постаті і вийшли на галявину, зупинившись і змірявши нас поглядом. Легко було здогадатися, хто стрїть перед нами. Звідки тут взялися ці кляті прибічники? Я стримала злісне гарчання.

–Хто це у нас тут? Невже сама Лія Девінгер прийшла у наші ліси? Ще й друзів захопила? Як необачно, - чоловік в темній мантії холодно засміявся.

–Бодай спробуйте нас хоч пальцем торкнутися, - попередила я. Моє обличчя пашіло гнівом і роздратуванням. Воно не виказувало того страху, що вирував усередині.

–Ти смієш погрожувати нам на нашій же землі? – злісно запитав прибічник, скинувши капюшон мантії. Обличчя чоловіка вкривали безліч шрамів, один з яким тягнувся через око, на диво його не зачепивши.

–Ця земля не ваша, - заперечив Раєн, який обережно, однак міцно тримав мене за плече, не даючи накоїти дурниць.

–А тут ти помиляєшся, фальшивий принце, - засміялася жінка з мідним волоссям. – Уся ця земля належить нашому повелителю, істинному правителю Медеї і всього Континенту.

–Мені байдуже, що ви собі думаєте. Ми просто підемо звідси, а ви сидіть і далі моліться своєму повелителю, сподіваючись, що той врятує вас від розправи, - пирхнула я.

–Нікуди ви не підете, - похитав головою чоловік зі шрамами. Він поглянув на групу прибічників і наказав: –Дівчину схопіть, а інших вбийте.

Одразу після цих слів розверзлося пекло. Ми зірвалися з місця, тримаючи зброю перед собою. Прибічники кинулися за нами, вигукуючи прокльони. Біля мого вуха просвистіла стріла і врізалася у стовбур дерева неподалік. Раєн біг позаду, прикриваючи мою спину. Однак всі розуміли, що втечею ми не врятуємося. Не на цей раз. Прибічники опинилися надто близько, розмахуючи мечами з темного металу. Фрея, яка трималася трохи лівіше, скористалася секундною можливістю і метнула ножа в голову одного з чоловіків. Той крикнув і важко повалився на землю. Тепер битви точно було не уникнути.

Прибічники гарчали, наче звірі, кидаючись на нас з різних боків. Раєн відбив мечем перший удар і у повітрі загримів дзенькіт металу. Джеймс і Ліам прикривали його зі спини, розмахуючи зброєю в спробі відлякати прибічників. Фрея випускала стріли, цілячись у найближчих ворогів. Ті падали на землю, не встигаючи помітити дівчину, яка спритно пересувалася між деревами. Я орудувала двома кинджалами, хоча мої рухи й не були надто вправними.

Раєн тим часом різко проштрикнув одного прибічника і зійшовся у бою з наступним. Стріли літали у повітрі, і я ледве від них ухилялася. Жінка з мідним волоссям непомітно підкралася ззаду і приставила кинджал до мого горла. Однак не пройшло й миті, як вона зойкнула і впала. Груди жінки розітнув меч Джеймса, який стояв поряд, задоволений своєю роботою.

–Дякую, - кинула я брату і побігла до Раєна, якого оточили з усіх сторін. Обличчям хлопця стікав піт, а на плечі виднівся невеликий поріз, який однаково змусив мене здригнутися.

–Йдіть сюди, негідники, - закричала я, відволікаючи увагу від Раєна. Той скористався наданою можливістю і увігнав меч раз за разом у двох прибічників. У голову третього врізалася стріла Фреї.

Бій продовжувався. Землю вкривали тіла і омивали ріки крові. Поки всі мої друзі були живі, однак це лише питання часу. Десь зправа закричав Ліам. Обернувшись, я побачила, що хлопець витягає з ноги стрілу, міцно стиснувши щелепу. До нього вже бігла Фрея, одночасно метаючи ножі на всі сторони. Мене повалили на землю, та інстинкт змусив увігнати кинджал у живіт нападника. Чоловік загарчав і вгатив кулаком мені в обличчя. Джеймс, який знову опинився поряд, відтягнув прибічника подалі і розітнув йому горло.

Від криків навколо і шалених ударів серця закладало вуха. З носа юшила кров, а обличчя пекло від удару. Хотілося скрутитися калачиком і опинитися подалі звідси. Та я не могла дозволити собі таку розкіш, коли мої друзі навколо потерпали від нескінченних ударів і відчайдушно трималися за життя. Тож міцніше стиснувши кинджали, я знову кинулася у бій, ріжучи прибічників і ухиляючись від гострих лез.

Раєн і Джеймс захищали пораненого Ліама від ударів ворогів, що падали наче гроза з неба. Фрея залізла на дерево, сховавшись між гілок і випускаючи стріли, які поступово закінчувались. Я намагалась відбиватися, хоча й розуміла, що прибічники не мають наміру мене вбивати. На жаль, це не стосувалося моїх друзів, тож я повсякчас вишукувала їх серед натовпу з чорних мантій.

Мій гнів з кожною хвилиною зростав і обпалював нутро. Темрява усередині поступово прокидалася, нагадуючи про свою присутність. Її тихий голос шепотів в моїй голові, вимагаючи свободи. Та поки я тримала контроль і не давала темній сутності себе захопити.

Тим часом Раєн схопив за волосся жінку і вдарив її головою об стовбур дерева. Прибічниця втратила свідомість і розпласталася на землі поруч з іншими тілами. Ліам намагався битися, та поранена нога гальмувала його рухи. Прибічників поменшало, однак ті, що лишилися, не бажали здаватися й нападали все активніше.

Шалений крик болю змусив мене обернутися. Чоловік зі шрамами увігнав меча в живіт Джеймса і хрипко засміявся. Брат повільно повалився на землю, затискаючи рану рукою і важко дихаючи. Злість і страх розійшлися моїми жилами. З горла вирвався вереск, а тіло захопила агонія, коли я дивилась на брата, що стікав кровʼю на моїх очах. Темряву вже нічого не стримувало.

Впавши на коліна, я випустила огидну темну силу на волю. Вона закружляла галявиною, перетворюючи день на ніч. Кров у венах кипіла, а в перед очима стояла пелена. Мої руки стикнулися в кулаки від дикого болю та відчуття безпорадності.

На кілька секунд запанувала тиша, а тоді простір заповнили крики, безладні вигуки і звук падаючих тіл. Чи були серед них мої друзі? Ця думка промайнула в голові, змушуючи зібратися з силами. Темрява не могла взяти наді мною верх. Примарні пазурі дряпали зсередини, обличчям стікав піт, а серце шалено калатало у грудях. Відчувши потоки Темряви у просторі, я здригнулася і схопила їх, вимагаючи повернутися назад. Темна сутність борсалася, виривалася і кидалася зі сторони в сторону, та все ж піддалася моєму мовчазному наказу. Я відчула як сила повільно повертається в моє тіло, всотуючись крізь шкіру і кістки.

Коли навколо знову розлилося світло, а Темрява опинилась усередині, я похитуючись спробувала встати на ноги. В голові паморочилось, а в грудях пекло. Уривчасто дихаючи, я озирнулася і побачила те, що змусило мене вжахнутися. Всі прибічники лежали мертві, а вітер тріпав їх темні, роздерті мантії.

Я не мала часу осмислювати скоєне. На свинцевих ногах пошкандибала до Джеймса, груди якого здригалися у судомних вдихах, а погляд був направлений у небесну сірість. Я впала навколішки перед братом, однією рукою затискаючи глибоку рану, а іншою погладжуючи його просякле потом волосся.

–Все буде гаразд, Джеймсе. Ти тільки тримайся, - шепотіла я, здригаючись усім тілом.

Інші вже опинились поряд і присіли біля мене. Раєн обережно стиснув моє плече, не в змозі промовити ні слова. Бездіяльність сердила мене, наново розпалюючи гнів.

–Треба йому допомогти! – закричала я.

–Ліє, - почав Раєн.

–В тебе є якісь ліки? Хоча б бинти?

–У торбині має щось бути, - хлопець невпевнено знизав плечима.

–Тоді чому ти досі тут? Неси хутчіш, - гаркнула я на Раєна.

Той зітхнув і поспішив по торбину. Я вдивлялася в зелені очі брата, які з кожною хвилиною тьмяніли.

–Джеймсе, не покидай мене, - схлипнула я. По щокам потекли зрадливі сльози, які несила було стримати. Я обіцяла собі не плакати, однак зараз це не мало жодного значення. Мої руки були в крові брата, а душа розривалася на частини.

Раєн підбіг до мене, передаючи мазь, воду і шматок бинта. Тремтячими пальцями, я обережно зняла з брата сорочку, оголюючи рану. Відірвавши від неї шматок відносно чистої тканини, спробувала витерти кров, яка тільки більше розмазалася.

–Давай я допоможу, - тихо запропонувала Фрея.

Я тільки кивнула, задихаючись від сліз. Дівчина промила рану водою, нанесла мазь і як могла наклала бинти. Брат тим часом не рухався, хапаючи повітря і заплющивши очі.

–Ти впораєшся, Джеймсе. Я поки не готова тебе втрачати, - прошепотіла Фрея, взявши руку хлопця і легко її стиснувши. Обличчям дівчини стікала самотня сльоза.

–Ця мазь допоможе? – хрипко запитала я у Раєна.

–Не знаю. Вона добре загоює рани, однак усе залежить від ситуації і самого Джеймса, - похмуро зізнався хлопець.

–Я не можу його втратити, розумієш? Він моя єдина сімʼя.

–Знаю. Будемо сподіватися, що Джеймс впорається, - важко видихнув Раєн і притулив мене до грудей. Руки хлопця витирали мої сльози, які продовжували литися рікою. Він поцілував мене у скроню, шепочучи на вухо заспокійливі слова. Та усе це не допомагало мені позбутися болю у серці, який лише розростався і змушував безупинно тремтіти.

–А як же Ліам? Він теж поранений, - поспішно згадала я.

–Фрея вже допомагає йому. Поранення наче неглибоке, - мовив Раєн і кивнув у бік дівчини, яка первʼязувала ногу свого брата.

–Ці хлопці зведуть мене з розуму, - пробурмотіла Фрея, але в її голосі я чула невисловлений страх і стурбованість. Закінчивши з Ліамом, дівчина знесилено повалилася на землю поруч з Джеймсом, прижавшись до його нерухомої фігури.

–Він дихає? - запитала я, хоча й боялась почути відповідь.

–Поки так, - видихнула Фрея.

Раєн досі тримав мене, не даючи впасти і поринути у забуття. Він лагідно перебирав моє вкрите брудом і кровʼю волосся, однак це не давало мені того спокою як зазвичай. Поки я не почую слів брата, не побачу його посмішку – не зможу відчути себе цілісною. Не зможу заснути. Чекатиму скільки треба , аби лиш Джеймс знову був поряд. Я не так давно зустріла його і не планувала втрачати. Бо інакше моє крихке серце знову розсиплеться на уламки, що вже ніколи не зберуться докупи.