Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 41
Удвох із Раєном ми спустилися сходами і попрямували до червоної вітальні. Там, у дальньому кутку, сидів пан Дарвін, задумливо дивлячись у вікно. Однак крім нього у кімнаті також були Джеймс, Фрея і Ліам, які розмістилися на великому дивані і похмуро схилили голови. Фрея заспокійливо гладила Джеймса по нозі і щось тихо бурмотіла під ніс. Мій брат виглядав геть розгубленим і спустошеним. Та щойно друзі помітили нашу присутність, різко скочили з місця і з полегшенням усміхнулися.
–Сестро! Як я радий тебе бачити! – видихнув Джеймс. – Ти не уявляєш, як ми всі хвилювалися за тебе!
Брат схопив мене в міцні обійми і закружляв, відірвавши від землі.
–Годі, пусти мене, Джеймсе, – засміялася я. – Ти зараз мене задушиш!
Хлопець поставив мене на підлогу, але досі не відпускав.
–Як ти могла втнути таку дурість? А якби справді померла? Що б я робив без тебе? – насупився він.
–Не думай про це. Все ж гаразд, чи не так? – знизала плечима я, відчуваючи, як мимовільний сором обпікає щоки. Однак я мала вагому причину для такого вчинку. Брат повинен це зрозуміти.
–Але… – почав Джеймс.
–Поговоримо про це пізніше, – перебила я, обережно звільняючись із братових обіймів.
Тепер Фрея і Ліам підійшли до мене і по черзі обійняли.
–Ми дуже непокоїлися. Однак добре, що ти в порядку, – усміхнулася дівчина.
–Ми всі зараз тут, а це найголовніше, – кивнула я.
Я хотіла залишитись з друзями надовше, обговорити подальші плани та просто щиро порадіти. Однак пан Дарвін встав з крісла, привертаючи мою увагу. Тоді я зрозуміла, що з цим доведеться почекати. Добре, що тепер часу нас більше ніж удосталь.
–Ліє і Раєне, залиштеся. Усі інші, будь ласка, підіть прогуляйтеся, – спокійно, але з ноткою серйозності в голосі, мовив пан Дарвін.
Друзі не стали сперечатися. Вони наостанок усміхнулися мені і поспішили вийти з кімнати, зачинивши за собою двері.
–Сідайте, – кивнув нам чоловік.
Ми з Раєном стривожено переглянулися і сіли на диван, чекаючи наступних слів пана Дарвіна. Щось мені підказувало, що вони мені не сподобаються. Однак я випрямила спину і впевненим поглядом подивилася на чоловіка перед собою. Раєн тримав мене за спітнілу долоню, заспокійливо її стискаючи.
–Можна спочатку я запитаю? – не стримавшись мовила я.
–Звісно, Ліє, – знизав плечима чоловік.
–Темрява ж зникла? Я впоралася? – питання, що постійно мене мучило, нарешті зірвалося з вуст.
–Так. У момент, коли ти на мить померла, Темрява розсіялася і покинула цей світ назавжди. До того ж істоти, яких ти бачила у пітьмі, знову перетворилися на людей, – усміхнувся пан Дарвін. – Шкода лише, що отруєну мороком землю не можна так просто відновити.
Коли ці слова сягнули моєї свідомості, я з величезним полегшенням видихнула, ледь стримуючи сльози радості. Темряви більше немає. Світ вільний від неї. Я змогла усе виправити. І несподівано для себе зрозуміла, що більше не відчуваю присутності темної сили. Моє тіло більше не належало їй. Я більше ніколи не почую її шепотіння, не відчую примарні пазурі, не побачу темні судини у себе під шкірою. Я була вільна. Темрява так і не зуміла перетворити мене на чудовисько. А люди, яких вона занапастила, знову стали собою. Що могло бути кращим?
Однак я хотіла поділитися з чоловіком ще однією новиною, яка не давала мені спокою.
–Повелителем Темряви був мій батько! Ви можете собі уявити? – вигукнула я, гнівно зціпивши кулаки.
–Я знаю, Ліє. Завжди знав, – понуро відповів пан Дарвін.
–Що ви маєте на увазі? – вражено запитала я, відчуваючи, як гнів і нерозуміння спалахують у крові.
Через кілька секунд напруженої тиші, чоловік все ж мовив:
–Я маю багато вам розповісти. І знаю, що після цих слів, ви можете змінити думку про мене. Прошу, зрозумійте правильно, я лише хотів, щоб усе відбулось так, як повинно було. І звісно, бажав найкращого для усіх вас.
–Не тягни, діду. Кажи вже, – похмуро зітхнув Раєн.
Я нервово засовалась на місці, очікуючи найгіршого.
–Ти від самого початку була ключем до усього, Ліє, – схилив голову пан Дарвін. – Ще давно рід Хранителів знав одне пророцтво і передавав його з покоління до покоління. Згідно з ним, мала народитися дитина, яка матиме безмежну темну силу. І ця сила стане кінцем для усього світу.
Я затримала дихання, вже знаючи, що зараз почую.
–Коли ти народилася, твої батьки звернулися до мене, вимагаючи пояснень. Твої чорні очі і чорна кров їх лякала. Тоді я одразу зрозумів, що пророцтво здійснилося. Що ти, Ліє – та сама дитина, яка стане загрозою для усього живого.
–Але ж Лія не така! Вона б не знищила світ власними руками, – втрутився Раєн, наступивши брови.
–Цього ми ніколи не дізнаємося, бо її силу викрали. І я цьому посприяв, – трохи присоромлено зітхнув пан Дарвін.
–Яким чином? – з важкістю у грудях запитала я.
–Твій батько прийшов до мене і благав тебе врятувати. Я багато років намагався знайти вихід, і тоді запропонував йому провести Ритуал Очищення. Він мав витягти силу з тебе і помістити її в іншу людину. Таку, яку можна буде принести у жертву заради порятунку світу. Та я навіть гадки не мав, що Джон вирішить привласнити її собі і розпочати криваву війну, – стривожено промовив чоловік, потираючи бороду.
–Але батько не зміг забрати цю силу повністю, чи не так? – гмикнула я.
–Ні, не зміг. І коли я зрозумів це, то почав тебе шукати. Знав, що ти ще можеш все змінити. Покласти край владі Джона Девінгера, – пан Дарвін гірко усміхнувся, а тоді насупився. – Якби я знав, що Джон має матір, то одразу шукав би тебе там. Однак він приховав це, тож довелося витратити кілька років, щоб знайти тебе і поселити у Тінньовому маєтку, поряд зі мною.
–Але чому ви чекали мого вісімнадцятиріччя, щоб почати діяти? Чому не розповіли раніше? – здивувалася я.
–Я не хотів забирати у тебе дитинство, Ліє. Це було б нечесно. До того ж відчував, що ти ще не готова до таких випробувань.
–Ви знали правду про моїх батьків. Чого ж мовчали? – гнівно запитала я. – Ви казали, що вони зникли. Що їх забрала Темрява. Брехали, дивлячись мені в очі.
–І про мою матір також, як виявилося, – скривився Раєн.
–Ейлін сама попросила нічого не розповідати, тож я мовчав, – сумно мовив пан Дарвін. А щодо твоїх батьків, Ліє, – я мав на те свої причини.
–Які причини? – крикнула я, ледь стримуючись, щоб не вскочити з місця.
–Я не розповідав правди, щоб ти пройшла цей шлях сама. Лише так ти зуміла б перемогти, – втомлено видихнув чоловік. – Що б ти зробила, якби дізналася, що твій батько – найбільше зло у світі? Це могло б тебе зламати. А так ти йшла до мети і зрештою її досягла.
–Але ж ви брехали! І мені, і Раєну, і тіньовим мисливцям. Усім навколо. Робили вигляд, що нічого не знаєте, що дуже усім цим здивовані, – палала люттю я. – Що ще ви від мене приховали?
–Памʼятаєш той випадок у бібліотеці? Коли предмети падали самі по собі, і страшний напис на стіні? Я одразу здогадався, що це справа рук Повелителя, але не хотів тебе лякати. А ще знав, що він стежить за тобою, але поки не планує вбивати.
–Ви просто дивилися на те, як Лію переслідує власний божевільний батько? – вражено вигукнув Раєн.
–А що було робити? Так і сказати? – роздратовано запитав пан Дарвін.
–Так! Ви мали все пояснити, – кивнула я, ледь стримуючи розпач і шалений гнів.
–Зрозумій нарешті, Ліє. Це все було заради тебе і долі всього світу! Ти мала дослідити свою силу, навчитися нею керувати і лише потім зустрітися з Повелителем. Якби ти знала хто він, то прагнула б якнайшвидше його відшукати. Але тоді б не зуміла перемогти. Невже ти не бачиш, що саме невідання допомогло тобі пройти цей шлях від початку і до кінця, зрештою отримавши бажане?
Я мовчала, в спробі зібрати думки до купи. Усе в моєму житті було суцільною брехнею. І увесь цей час мною керувала не лише доля, а й дії пана Дарвіна. Все відбувалося так, як він хотів. А я сліпо вірила, вважала його чи не найближчою людиною. Наставником. Майже батьком. Очі пекли від непролитих сліз, а серце болісно стискалося у грудях.
Раєн обійняв мене за талію, допомагаючи заспокоїтися. Даруючи таку потрібну підтримку. Він єдиний завжди був поряд, йшов зі мною нога в ногу аж до самого кінця. Я завжди буду вдячна хлопцю за цю турботу і щирість. На відміну від його діда.
–Можливо, я не в усьому мав рацію. Можливо, інколи помилявся. Але я завжди бажав для тебе лише найкращого, Ліє. Хотів, щоб твоє життя було сповненим світла. Вибач, якщо розчарував, – сумно мовив пан Дарвін, дивлячись на мене пронизливим співчутливим поглядом.
–Я можу зрозуміти, чому ви так вчинили. Знаю, що ви мали добрі наміри. Однак я більше ніколи не зможу вам довіряти, – спокійно сказала я. Взявши Раєна за лікоть, я встала з дивану і потягла хлопця до дверей.
–Ліє… – почав чоловік.
–Прощавайте, пане, – тільки й вимовила я, виходячи з кімнати, так ні разу й не озирнувшись. Відчула, як сльози нарешті вирвалися на волю, проте не звертала на них уваги.
Раєн міцно тримав мене, поки ми виходили із задушливого маєтку у двір. Квітучий сад зустрів мене щебетанням пташок і легким вітерцем, що розвіював пелюстки троянд по землі. Сонце нещадно пекло, висушуючи моє мокре від сліз обличчя.
–Як ти, Ліє? Хочеш поговорити? – з тривогою в голосі запитав Раєн.
–Ні. Не зараз, – прошепотіла я і поклала голову хлопцеві на плече. Заплющивши очі, уявила, що нічого не змінилося. Що ми просто гуляємо садом і радіємо перемозі над пітьмою. Однак це було неможливо. Те, що сказав пан Дарвін, назавжди залишиться у моїй памʼяті.
Я зітхнула і поглянула на маєток сповненими болю очима. Я любила це місце. Вважала його своїм справжнім домом. Однак тепер він став для мене пристанищем брехні і темряви. Перетворився на руїни минулого, разом із його господарем. Завтра я покину це місце. І навряд чи колись повернуся сюди знову. Нове життя має починатися зі змін.
