Раді Вас бачити!

Розділ 33

Через три дні ми майже прибули до Тінньового маєтку. Залишалось якихось кілька годин до того, як я ступлю на знайомий поріг і буду змушена повернутися до свого завдання. Тепер доведеться прикладати всі можливі зусилля, щоб виправдати чужі очікування. Темрява не чекатиме, поки я відпочину і зберуся з силами. Вона з кожним днем захоплює все більшу територію, змушуючи страждати ні в чому не винних людей. Їх доля залежала від мене, і це падало тягарем на серце.

Джеймс досі залишався слабким і змученим. Його рухи були незграбними і викликали постійний біль, який хлопець намагався приховати. Навіть в такі моменти він не хотів відволікати інших своїми стражданнями. Хоч рана й загоювалась, проте без допомоги лікарів процес йшов дуже повільно. У маєтку за ним доглянуть, і це змушувало мене якнайшвидше туди повернутися.

Сонце поступово опускалося, ховаючись за деревами. Ми їхали в тиші, яку порушувало лише завивання вітру, що пробирав до кісток. Пан Дарвін мав отримати звістку від Раєна. Чи чекає він наше прибуття сьогодні? Певно, чоловік зрадіє, що ми все ж повернулись живими, не дивлячись на його перестороги. Мері вдома, у безпеці, тож наша місія виконана, хоч і забрала не мало часу. Тепер нарешті можна зосередитись на інших важливих речах.

Ми вʼїхали в невеличке селище, що аж надто відрізнялося від масштабності і величі Акреона. Тут все було сірим і похмурим, а люди втомлено простували вузькими занедбаними вулицями, опустивши голови до землі. Моє серце болісно стиснулось від усвідомлення, що життя може бути таким різним. Поки хтось живе в оточенні барв і сонячного проміння, інші потопають у сірості й злиднях. Можливо, моє життя не настільки погане, яким здавалось. Я хоча б завжди мала вдосталь їжі, зручне тепле ліжко і не мусила виживати. Сором обпік обличчя, коли я ще раз поглянула на цих брудних змучених людей і їх старі, часом напіврозвалені, будинки.

Наші коні ступили у гущавину лісу, що був останньою перешкодою на шляху до маєтку. Я зустрілася очима з Раєном, що видавався втомленим, але щасливим. Тут він знову міг бути звичайним хлопецем, а не принцом і майбутнім королем. Просто Раєном. Однак я сумнівалася, що знову зможу стати просто Лією. Надто багато змінилось і надто багато ще чекало попереду. Всі вважають мене рятівницею, тож я повинна нею стати. Хоч як би це не було складно.

–Що ти будеш робити тепер? Коли знову опинишся у маєтку? – запитала я у Раєна.

–Те, що й раніше, - гмикнув хлопець. – Допомагатиму тобі впоратись з усім. Тренуватиму. Повір, ти ще маєш багато чому навчитись.

–Знаю. Особливо, коли прибічники нарешті зрозуміють на що я здатна. Вони не дадуть нам спокою, - зітхнула я.

–Маєш рацію. Особливо мене непокоїть цей поветитель Темряви. Хто він такий і як змусив всіх цих людей йому коритись?

–Це нам доведеться зʼясувати. В мене є одна здогадка, проте не знаю, чи вона має сенс, - прошепотіла я, щоб мене почув тільки хлопець. Джеймс спав, спершись спиною на Раєна, а Фрея з Ліамом їхали позаду і про щось сперечалися.

–Що ти маєш на увазі? – Раєн зацікавлено подивився на мене, вигнувши брову.

–Мені здається, що цей чоловік якось повʼязаний із самою Темрявою. Можливо, він навіть її створив. Знаю, звучить дивно, але це б пояснило і його титул і дії прибічників. Що як вони послідовники не самої Темряви, а її повелителя?

Раєн кілька хвилин мовчав, над чимось задумавшись, а тоді невпевнено мовив:

–Насправді, це цікава теорія. Тоді все склалося б в єдиний пазл. Однак постає багато запитань. Звідки в нього ця сила? Як він її контролює? І навіщо свідомо створювати загрозу для всього людства?

–Якби ж я знала відповідь. Тоді було б набагато легше.

–Я поговорю про це з дідом. Однак якщо твої припущення підтвердяться, то залишиться тільки знищити цього повелителя. І тоді проблема з Темрявою вирішиться, адже навряд чи вона зможе існувати без свого творця.

–Навіть якщо так, сумніваюсь, що негідника буде так просто перемогти. Той, хто здатен контролювати Темряву, повинен мати безмежну силу.

–Не має сенсу витрачати час на здогадки. Будемо працювати з тим, що є. В будь-якому разі ти маєш навчитися безвідмовно контролювати Темряву у собі. Зараз це найголовніше, - сумно усміхнувся Раєн.

–Ти правий, - кивнула я.

Та все ж подумки сподівалась на те, що пан Дарвін зміг дізнатися щось корисне, поки нас не було. Набагато легше перемогти, коли знаєш з ким борешся.

***

Ворота Тінньового маєтку були незамкнені, що дивно у такий пізній час, а особливо зважаючи на загрозу від прибічників. Коней ми тимчасово привʼязали до огорожі і зайшли на територію. Простуючи камʼяною бруківкою, я оглядалася навкруги, наче минуло кілька років, а не тижнів.

Стояла похмура тиша. У саду не було жодної живої душі, крім пташок, які ховалися у гілках дерев, іноді видаючи моторошні звуки. Зайшовши до маєтку, ми опинились у напівтемряві. Тут також не було людей, якщо не брати до уваги самотню служницю, що витирала пил з полиць.

–Пан Дарвін у себе? – запитала я у дівчини.

Та налякано подивилась на мене і пробелькотіла:

–Так, пані.

–Ти можеш його покликати?

–Не думаю, що це хороша думка. Він не в настрої і просив його не турбувати, - дівчина зіщулилась.

–Ти знаєш, що тут відбувається? Де всі? – занепокоєно запитав Раєн.

–Тут багато що відбулося за вашої відсутності, пане. Але не мені про це розповідати.

Ми з Раєном здивовано переглянулися. Що коїться? Треба було терміново поговорити з паном Дарвіном. Він зобовʼязаний пояснити, що ми пропустили. Однак у грудях вже розквітало тривожне передчуття.

Залишивши Фрею, Ліама і пораненого Джеймса чекати у вітальні, ми вдвох попрямували на третій поверх до кабінету пана Дарвіна. Просування темним довгим коридором у тиші здавалося надто гнітючим. Опинившись біля дверей, Раєн вимогливо постукав, і впився поглядом у темну деревину, наче намагаючись її пропалити.

З іншого боку дверей почулися повільні розмірені кроки. За кілька секунд пан Дарвін з насупленим обличчям постав перед нашими очима.

–Коли ви встигли приїхати? – запитав чоловік, здивовано і втомлено оглядаючи нас.

–Десять хвилин тому. І нам є, що розповісти. Однак для початку, може поясниш що відбувається у маєтку, діду? – вигнув брову Раєн.

–Не знаю чи зараз вдалий час для цього, - зітхнув пан Дарвін.

–Вдалого часу ніколи не буде. Його у нас взагалі обмаль. Ви як ніхто інший повинні це розуміти, - обережно сказала я.

Чоловік важко видихнув, потер перенісся і запросив нас до кабінету. Там стояв хаос. Підлогу встеляли розірвані папери, уламки скла і розкидані книги. Стілець був перевернутий, а на столі лежали недоїдки та розгорнута мапа Медеї.

Запримітивши мій ошелешений погляд, пан Дарвін тихо мовив:

–Пробачте за це. Нелегкі часи для нас зараз настали.

–Що сталося? – стурбовано запитав Раєн, сідаючи на зелений оксамитовий диван. Я примостилася поряд, поклавши руку хлопцеві на коліно.

–Не знаю з чого почати, - зітхнув чоловік. – Напевно з того, що близько десяти тінньових мисливців померли від рук прибічників, коли були на завданні. Серед них Адам, Себастіан та інші мої хороші знайомі. Цю звістку передала мені зранку Валері, якій вдалося втікти.

–Як це сталось? – вжахнулася я. Тіло вкрилося дрижаками, а серце скувало холодом. Такий напад на наших людей був новим рівнем у цій війні. У крові закипів гнів.

–Наскільки я зрозумів, вони потрапили у засідку. Прибічники переважали числом. Вони скористалися можливістю ослабити нас і залякати. Що ж, перше в них точно вдалося.

–Вони поплатяться за свій вчинок, - зціпив зуби Раєн. – Але ж це ще не все, чи не так?

–Також кілька днів тому померла одна зі служниць. Раптова зупинка серця. Багатьох ця новина дуже засмутила, особливо тих, хто був з нею знайомий, - зітхнув пан Дарвін.

–Хто вона? – напружено запитала я.

–Роуз Де-Лорейн, - чолоків сумно поглянув на мене.

–Мати Аніки? – видихнула я. – Це просто жахливо. До речі, щодо Аніки... Раєн не писав вам про неї?

–Ні. Він взагалі майже нічого мені не розповів, - пан Дарвін з докором подивився на онука. – Так що з дівчиною?

–Аніка нас зрадила. Виявляється, вона увесь час була у змові з прибічниками. Шпигувала, замітала сліди, здавала інформацію. Сказала, що ті погрожували її матері, тож вона не мала вибору, - болісно промовила я. Зрада колишньої подруги досі ятрила мені серце і змушувала задуматись про правдивість усього навколо.

–То он воно що, - протягнув пан Дарвін. –Тоді раптова смерть Роуз стає зрозумілою. Аніка порушила криваву обітницю, і за це поплатилася людина, яку вона так прагнула захистити.

–Шкода бідолашну жінку. Вона ж то ні в чому не винна. Але навіщо Аніка взагалі так прагнула вступити до тінньових мисливців? Вона повинна була розуміти, що на неї чекає.

–Не знаю, Ліє. Можливо хотіла наблизитись до таємної інформації, щоб передавати її прибічникам. Добре, що ви вирушили в дорогу і вона не встигла нічого вивідати. А щодо обітниці…вона скоріш за все не вважала її чимось серйозним. Зрештою, дівчина отримала своє покарання за нерозсудливість, - знизав плечима чоловік.

Я протяжливо зітхнула і втупилася поглядом у полумʼя в каміні. Все ставало чимдалі гірше. Постійні небезпеки і смерті пригнічували мене і змушували почуватися винною. Якби лиш я завзятіше старалася і виконала своє призначення раніше, багато людей могли б зараз бути живі.

Мої роздуми порушив Раєн, який обережно запитав:

–Сподіваюсь, це всі погані новини?

–Якщо не брати до уваги Темряву, яка почала просуватися значно швидше, то так, - кивнув пан Дарвін. – А тепер розкажіть з чим стикнулися ви.

І я розповіла чоловіку усе. Про нашу подорож, про полон у прибічників, про Фрею і Ліама, про Акреон і Сонячний палац. Коли історія дійшла до битви, я згадала про брата і вскочила з дивану.

–Джеймс! Його серйозно поранили. Ми звісно допомогли як могли, і йому вже краще, але нехай про нього попіклуються лікарі. Рана була майже смертельна.

–Звісно. Я обовʼязково скажу, щоб його оглянули і зробили все необхідне. Радий, що він зміг вижити, - заспокійливо мовив пан Дарвін, і я знову сіла поряд з Раєном. Хлопець міцно стиснув мою руку.

Я продовжила розповідь, коротко описавши битву і зупинившись на моменті з Темрявою. Чоловік терпляче чекав продовження.

–Коли Джеймса поранили, я не змогла стримати свою силу. Темрява заполонила усе і вбила прибічників, - мій голос був лиш трохи голоснішим за шепіт.

–Але ти змогла з нею впоратись? – запитав пан Дарвін.

–Так, зрештою, я взяла її під контроль і загнала назад.

–Тоді це хороша новина. Якщо ти змогла керувати Темрявою, хоч і не досконало, значить буде легше навчитися повністю її осягнути.

–Але ж я вбила людей. Це означає, що моя сила небезпечна для всіх навколо. Як їй розрізнити де ворог, а де друг?

–Над цим ти і будеш працювати найближчим часом, - пояснив пан Дарвін. – Зовсім скоро все стане зрозумілим, і тоді ти зможеш викорастати цю силу на благо людству.

–А що як я не впораюсь?

–Вір у себе, Ліє. Якщо ти чогось щиро прагнеш, то обовʼязково цього досягнеш.

***

Пан Дарвін продовжив розмову з Раєном наодинці, а я вийшла в сад, перед тим передавши брата у руки лікарів. Місяць вже зійшов у небі, осяюючи все навкруги. Я сіла на вологу холодну землю у тіні дерева, притиснувшись затерплою спиною до його міцного стовбура.

Гнів. Він ширився моїм тілом, пробуджуючи Темряву. Однак наразі я могла її контролювати, хоч і відчувала неприємну тяжкість у грудях. Невже пан Дарвін вважав, що я недостатньо прагнула перемогти Темряву і врятувати світ? Та всі мої думки крутилися навколо цього останні місяці. Можливо, я справді недостатньо стараюся. А можливо, просто не така сильна, як вважають інші. Ці думки знову змушували почуватися нікчемною і нічого не вартою. Хоч який би шлях я не пройшла і скільки випробувань не подолала, відчуття безпорадності нікуди не зникало. Воно лише сильніше вгризалося в мої тіло і розум.

Я не сказала пану Дарвіну про те, що Темрява отруює мене своїм бридким мороком. Він поширювався моєю кровʼю все швидше, чимдалі більше перетворюючи мене на чудовисько із нічних жахіть. Я задумалась про те, що дитячи кошмари не були такими нереальними, як колись здавалися.

Темна фігура, що зʼявилась нізвідки, змусила моє серце на секунду стиснутись від страху, а тоді у сяйві зірок вималювалось обличчя Раєна. Хлопець усміхнувся і сів поряд, притиснувшись до мене тілом.

–Про що ви говорили? – одразу запитала я.

–Нічого важливого. Про політичні справи, про сімʼю.

–Ти розповів йому про свого батька?

–Так, - сумно зітхнув Раєн. –Дід сказав, що з мене вийде гарний король.

–Я теж так вважаю.

Раєн поклав голову мені на плече, і я занурила пальці у його мʼякі золотаві пасма. Хоч розуміння, що хлопець невдовзі стане правителем і віддалиться розривало мене зсередини, та все ж я не збрехала. Раєн саме той, хто потрібен Медеї. Він зможе витягти її з того хаосу, що принесла Темрява, після того, як я її здолаю. З нас виходив чудовий тандем. Однак зараз ми могли залишатися собою, без титулів і масок. Просто насолоджуватися цим невеличким проблиском спокою.

–Ти ж памʼятаєш, що я ніколи тебе не покину? – тихо запитав хлопець.

–А я ніколи тебе не відпущу, - натомість прошепотіла я.

Раєн почув мої слова та усміхнувся. Вуста хлопця відшукали мої, і тоді я забула про все на світі. Адже поки поруч зі мною він – інше не має значення. Його теплі губи і лагідні доторки змушували мене не здаватися й продовжувати боротися. Заради майбутнього і заради нас. Хай що б не чекало у кінці цього шляху.