Раді Вас бачити!

Розділ 39

–Впізнаєш свою колишню подругу, Ліє? – запитав Повелитель з ноткою веселості у голосі. – Чому ж вона стоїть тут поруч зі мною, а не з тобою? Та, кому ти так довіряла, зрештою зрадила. Так само буде і з ними, – чоловік махнув рукою на людей, що стояли біля мене.

–А ти мене не зрадив? Не покинув у дитинстві на поталу долі? – роздратовано крикнула я.

–Я віддав тебе своїй найближчій людині – матері. Хіба Агата погано про тебе піклувалася? – знизав плечима чоловік.

–Агата – твоя мати? Тобто моя бабуся? Та ти знущаєшся з мене, – я важко вдихнула, намагаючись втриматися на ногах. Хоч щось у моєму житті було правдою? Адже Агата, як виявилось, теж мені брехала.

–Так, але зараз не про це. Я ще раз висуну тобі свою пропозицію. Приєднуйся до мене і пізнай себе справжню, – спокійно мовив Повелитель.

–Ніколи. До того ж я нізащо не покину своїх друзів і не зраджу їх довіру.

–Якщо це так важливо, то я їх помилую. Вони зможуть піти з тобою, – зітхнув Джон, втомлено потираючи перенісся.

–Не слухай його, Ліє. Він брехун і чудовисько. Просто покінчи з ним раз і назавжди, – гнівно вигукнув Джеймс.

Повелитель перевів похмурий погляд на мого брата.

–Я радий був побачити тебе сину, але це остання наша зустріч, – чоловік глянув на прибічників і тихо наказав: – Вбийте його.

Я на секунду застигла, поки мозок осмислював суть цих слів. В цей час два прибічники вже направили стріли на мого брата.

–Ні! – вигукнула Фрея і хотіла втрутитись, але Ліам міцно тримав сестру, не даючи тій зрушити з місця. Обличчям дівчини потекли сльози.

–Джеймсе! – скрикнула Аніка і нажахано подивилася на хлопця.

Я не знала, що робити. Ноги наче приросли до землі, а тіло закамʼяніло від страху.

–Тепер ти зіткнешся з наслідками своїх дій, Ліє, – задоволено мовив Повелитель, а тоді знову звернувся до прибічників: – Не гайте часу, стріляйте.

І тоді сталося неочікуване.

Аніка непомітно дістала з-під плаща два ножі і метнула їх прямо в шиї прибічників-лучників. Вони миттєво повалилися на землю важкою купою, так і не видавши ні звуку.

–Що ти коїш, дівко? – заволав Повелитель, погляд якого палав люттю.

Та не встигла Аніка відповісти, як її груди проштрикнув меч. Прибічник, який це зробив, голосно розреготався. Дівчина впала і розпласталася на брудній землі, звернувши на мене сповнений болю погляд.

–Пробач мені, Ліє. І ти, Джеймсе, – прохрипіла Аніка, поки її кров забарвлювала землю і траву в червоний колір. – Ви справді були мені небайдужі.

–Аніко! – налякано крикнув Джеймс і зробив невпевнений крок вперед.

Та груди дівчини вже перестали здійматись, а порожній погляд був направлений у небо.

 Мій брат похитнувся, здавлено вдихнув і прошепотів:

–Я пробачаю тобі, рудоволоско.

Його обличчям скотилася самотня сльоза.

Я нарешті оговталась і намагалась осягнути те, що трапилось. Аніка, яка спочатку була подругою, а потім зрадницею, врешті-решт врятувала мого брата, віддавши за нього життя. Я не знала, що думати з цього приводу, але серце все ж болісно стиснулося від такої жорстокої і непотрібної смерті дівчини.

–Не смій більше чіпати мого брата! – зрештою гаркнула я на Повелителя. – Інакше дуже пошкодуєш.

–Давай, доню, не стримуйся. Покажи, на що ти здатна, –посміхнувся Джон.

–Не називай мене так, – скривилася я. – І повір, ти ще побачиш, хто я така. Але дай відповідь на ще одне питання. Що трапилось з моєю матірʼю?

–Ох, Кароліна. Вона довго вдавала, що підтримує мене і мою ідею. Але зрештою я зрозумів, що навіть дружина мені брехала і потайки снувала свій план. Довелося увʼязнити її. Ніхто не мав стати мені на заваді, – байдуже мовив Повелитель.

–Вона ще жива? – з надією запитала я, боявшись почути відповідь.

–Певно, що так. Хоча я давно не перевіряв як вона там. Люблю іноді приходити та дивитися на її страждання.

–Ти монстр! Понад усе на світі я хочу побачити, як страждатимеш ти, – мій голос кипів від гніву і жаги помсти.

Темрява у мені зажевріла з такою силою, що здавалось тіло ось-ось розірветься на шматки в спробі її стримати. Лише Раєн, що досі тримав мене за плече, допомагав заспокоїтися і не забувати дихати.

Небо, в якому ще нещодавно яскраво світилося сонце, затягнулось сірими хмарами, а крижаний вітер пробирав до самих кісток. Ніби сама погода віщувала прийдешню смерть. От тільки хто зрештою це буде? Я, мої друзі чи Повелитель і його вірні пси?

–Настав час закінчити це божевілля, – видихнула я, звертаючись до батька. – Лише один з нас буде жити.

–Якщо тільки це справді те, чого ти бажаєш. Я ж бо зовсім не хочу тебе вбивати. Однак якщо таке твоє рішення, то я прийму його без краплі сумнівів, – гірко мовив Повелитель. – Памʼятай, Ліє, ти не зможеш змінити свою сутність. Так назавжди і лишишся чудовиськом, навіть якщо переможеш мене.

–Байдуже. Зате світ знову зануриться у світло.

–Це ми ще подивимося.

Повелитель зробив кілька кроків вперед і пронизливо глянув мені у вічі. Його очі наповнились пітьмою і стали бездонно-чорними. Вуста чоловіка розпливлись у жорстокій посмішці.

–Ти готова зійтись зі мною у битві? Лише ти і я, – запитав Джон.

–Це те, чого я прагну найбільше, – я сердито стиснула руки у кулаки.

Чоловік різко розвернувся до прибічників і суворим голосом наказав:

–Не втручайтеся. Що б не сталося.

Люди у мантіях лише з повагою схилили голови і в один голос мовили:

–Хай живе Повелитель! Слава Темряві!

Я скривилася від огиди і глянула на своїх друзів та тінньових мисливців.

–Ви теж не втручайтеся. Це стосується лише мене і батька.

–Але, Ліє. Я не можу просто стояти осторонь, поки ти ризикуєш життям, – стривожено прошепотів Раєн.

–Ти повинен. Не треба бути героєм. Просто будь моєю опорою і вір, що я впораюсь, – сумно усміхнулася я і міцно обійняла хлопця, наостанок подарувавши йому швидкоплинний поцілунок.

А тоді ми з Повелителем зіткнулися спраглими до битви поглядами. Всі присутні навкруги люди розійшлися, утворивши велике коло, в центрі якого стояли я і мій батько. Той кого я колись так прагнула знайти, а тепер понад усе хотіла знищити. Яка все таки несподівана річ – ця доля.

Моє тіло запалало вогнем і занурилось у кригу, коли потоки Темряви нарешті вирвалися на волю. Вона розлючено кружляла, бажаючи винищити все навколо. Темрява Повелителя також не чекала і стрімко поповзла землею, наближаючись до моїх ніг. Я витягнула руки вперед і з усією силою штовхнула темну матерію у чоловіка. Однак той утворив навколо себе купол із пітьми, захищаючись від атаки. Мій гнів кипів у крові, перетворюючи ту на пекельне полумʼя.

Повелитель засміявся і випустив великий потік Темряви прямо в небо, забарвлюючи світ у чорне. Я вхопилася за можливість і несподівано метнула в чоловіка кинджал. Однак той ухилився і злісно загарчав.

–Вирішила грати нечесно, Ліє? Що ж, нехай буде по-твоєму.

Тоді Повелитель дістав з-під мантії меч, направивши його на мене. Він зробив випад, та я відскочила назад і спрямувала на нього шалений потік Темряви. Вона охопила чоловіка і вибила з його руки меч. Той полетів з краю урвища, впавши в дедалі шаленіюче море.

–Навіть не намагайся, – загарчала я і вивільнила з тіла нову порцію Темряви. Я керувала нею наче ляльковод, що смикає на невидимі ниточки і метала звивисті потоки в Повелителя, який старанно ухилявся і атакував у відповідь. Ми кружляли навколо одне одного, не маючи змоги відволіктися ні на мить. Найменша помилка могла коштувати мені життя.

Я уривчасто дихала і відчувала, як обличчям стікає гарячий піт. Зібравшись з силами, я сконцентрувалася і перетворила частину Темряви на тінньових воронів, що полетіли в напрямку Повелителя, грізно змахуючи примарними крилами.

–Ти і такому навчилася? Я тебе недооцінював, – гмикнув Джон. Він хитро посміхнувся, махнув рукою і створив чорних вовків із пітьми. Вони вишкірилися і пішли на мене, розкривши пащі.

Мої ворони зіткнулися з його вовками, викльовуючи їм очі, водночас ті хапали птахів за пірʼя гострими примарними зубами. Це було схоже на страшний сон, на руйнівний хаос і спалах божевілля. Я перетворювала Темряву на нових воронів, намагаючись оточити Повелителя з усіх боків.

Земля під нами дрижала, вкрита попелом і тріщинами. Небо розсікали блискавки, а спалахи грому відлунювали у вухах. Море під нами з гуркотом билося об скелі, ніби хотіло затягнути усіх в свої бездонні глибини.

Здавалось, моїй силі немає меж. Я ще ніколи в житті не відчувала такої могутності. Неначе Темрява нарешті мала змогу показати, на що вона здатна. Морок бринів у моїх жилах, пропалюючи нутрощі і завдаючи невимовного болю. Та я ігнорувала це відчуття. Натомість витягула все більше сили з усіх закутків свого тіла. Вона ж була лише рада такій можливості.

Повелитель теж не планував так просто здаватися. Він керував Темрявою, наче власними руками, і намагався увʼязнити мене в непроглядній чорноті. Мої ворони кружляли перед його обличчям, натомість його вовки повсякчас намагалися вчепитися зубами в моє тіло. Наш одяг був безжально пошматований і клаптями падав на винищену землю. Я з гарчанням створила темну сферу і спрямувала її просто в груди батька. Той похитнувся від мого удару і заскреготів зубами.

–Та годі тобі, Ліє. Який сенс у цій безладній боротьбі? – вигукнув чоловік, пригнувшись від моєї чергової атаки.

–Вже втомився? Боягуз, – злісно виплюнула я.

–Я не хочу з тобою змагатися, – зітхнув Джон, хитнувши головою. Обличчям чоловіка стікав піт.

–А я хочу тебе знищити, – спокійно мовила я, концентруючи в руках нову Темряву.

Повелитель нагнувся і приклав долоні по землі, отруюючи її залишки темною сутністю. Чорне коріння потягнулося до моїх ніг, просочуючись крізь взуття і одяг у тіло. Та воно не заподіяло мені шкоди, натомість лише більше наповнило мене силою.

–Темрява не зможе мене вбити, – гмикнула я. –Як ти й казав, я її Істина Повелителтка.

–Однак сталь зможе, – усміхнувся Повелитель і метнув у мене кілька ножів, цілячись в серце. Я ухилилась, але запізно. Лезо одного з них занурилось мені у плече. Закричавши від болю і люті, я витягла ножа, забруднишись у темній крові. Вона була чорна як попіл, як сама Темрява.

–Бачиш хто ти, Ліє? Чудовисько. Демон. Загибель цього світу. Ти і є смерть, – вуста Повелителя вигнулися у знущальній посмішці.

Кожне слово було ніби удар мечем. Пропалювало мене зсередини, змушуючи здригатися. А найгірше, що це було правдою. Страшною, болісною правдою.

Я прагнула вчепитися в горлянку цього чоловіка. Змусити його стікати кровʼю і благати про пощаду. Я перетворилась на когось іншого, якусь страшну темну істоту, що прагнула помсти.

Спину раптом розсік шалений біль, що захоплював кожну клітину тіла. Я впала на коліна і закричала, гублячись у пітьмі. Руки тремтіли і були охоплені Темрявою по самі лікті. А тоді я відчула, як біль у спині різко зник. Однак натомість зʼявилась важкість і дивне відчуття чогось чужорідного. Я повільно піднялася на ноги і зіткнулася з ошелешеним поглядом Повелителя. Він виглядав нажаханим і дивився на щось позаду мене, застигши на місці.

–Що, свою смерть побачив? – похмуро засміялася я.

–Та що ти взагалі таке? – видихнув чоловік, здригнувшись.

І лише тоді я обережно поглянула за своє плече, злякано вдихнуши в легені крижане повітря. З моєї спини виросли великі чорні воронячі крила. Я затремтіла, відчувши під шкірою кригу. Те, що жахало мені найбільше, зрештою сталося. Я справді перетворилася на чудовисько.

Та Повелитель не дав мені часу це обдумати. Він скористався можливістю і знову кинув в мене ножа, на цей раз влучивши в стегно. Я зашипіла і пронизала чоловіка розлюченим поглядом. Тепер ніщо його не врятує.

Я невміло змахнула крилами і опинилася в кількох метрах над землею. Почувалася пташкою, якоюсь неземною істотою. Вільною і цілісною. Пірʼя на моїх крилах тріпотіло від шаленого вітру, та він не завадив мені насолодитися цією короткою миттю.

І я нарешті зрозуміла, на що здатна. Зрозуміла, що увесь час приховувала у собі давню могутню силу. І цього було досить для того, щоб знищити Повелителя раз і назавжди.

Я повністю відпустила Темряву, даючи їй змогу зробити все самотужки. Сила нещадно вирвалася з-під шкіри і з усією люттю кинулася на Повелителя. Він не встиг зробити і кроку, як опинився в увʼязненні темного непроглядного куполу, що піднявся в повітря разом із чоловіком. Єдиним, що я чула, були крики батька, що намагався видряпатися назовні. А тоді купол зник, викидаючи Повелителя на тверду землю. Коли чоловік впав, залунав звук тріску кісток. Він завив від болю, намагаючись незграбно стати на ноги.

–Ти пошкодуєш про те, що зробила, – гнівно прохрипів Джон.

–Я так не думаю.

І тоді я дозволила Темряві захопити його тіло. Вона вривалася в нього шаленими темними потоками, змушуючи кров у жилах чорніти, а шкіру тріскатися. Обличчя батька посіріло, а очі стали безживними і порожніми. Ніби життя помалу витікало з нього.

–Що ти.., – ледь чутно почав чоловік.

А тоді Повелитель вибухнув чорнотою і перетворився на попіл. В одну мить став нічим. Ні тіла, ні кісток. Наче ніколи не існував на цьому світі.

Повітря мало запах смерті.

Знесилено опустившись на землю, я сіла і змусила крила зникнути. А тоді заплакала, так сильно як ніколи раніше. Захлиналась сльозами і здригалася. Темрява навкруги розсіялася, а небо знову стало блакитним. Все повернулось до початку, наче нічого й не сталось. Однак я памʼятала і сумнівалася, що колись зможу забути.

Почувши звук кроків, я різко кліпнула і роззирнулася. До мене з усіх ніг біг Раєн, а за ним йшли й інші.

–Ліє! Як ти? – панічно запитав хлопець, присівши поряд зі мною і вдивляючись в моє обличчя. – Чому в тебе чорні сльози?

Я витерла очі рукою і побачила на пальцях чорну кров. Однак мене вже нічого не могло здивувати.

–Тебе справді цікавить лише це? – зітхнула я.

–Звісно, ні. Я просто гадки не маю, що робити і казати. Це було так страшно. Уся ця Темрява, і Повелитель, і твої крила..

–Заспокойся, Раєне. Не хочу говорити про це зараз.

Джеймс тим часом також підійшов до мене і міцно обійняв.

–Ти це зробила, сестро! Ми перемогли! Прибічники злякалися і втекли, як налякані тварини, – засміялася брат, а тоді спохмурнів: –В тебе скрізь кров і рани.

–Неважливо, – тихо мовила я і встала на ноги. Повільним кроком підійшла до краю урвища і подивилася вниз. Там безкрає море жило своїм життям.

–Що ти робиш, Ліє? – здивовано запитав Раєн.

Я напружено розвернулася і спокійно сказала:

–Ми перемогли Повелителя, але не Темряву. Я її Істина Повелителька, тож поки житиму я — існуватиме й Вона.

–Що ти таке кажеш? – вигукнув Джеймс.

–Щоб Темрява зникла, я маю померти. Хіба незрозуміло? – моїм обличчям знову потекли сльози. – Іншого виходу немає.

–Ми щось придумаємо, обіцяю, – благально мовив Раєн. –Я ніколи тебе не покину, памʼятаєш?

«А я ніколи тебе не відпущу», – хотілось відповісти мені, однак я мовчала, дивлячись на друзів сумним приреченим поглядом. Я надто сильно любила їх, тож мала довести справу до кінця. Врятувати світ, щоб вони могли прожити довге і щасливе життя. Шкода лише, що я не матиму такої можливості. Однак я усвідомлювала це завжди, навіть коли мріяла, щоб все склалося інакше. Доля має плани на кожного з нас.

–Ліє, – почав Раєн.

–Я кохаю тебе, Раєне. Це ніколи не зміниться. Шкода, що у нас було так мало часу, – схлипнула я і подивилася на решту близьких мені людей. –Я рада, що зустріла вас. І вірю, що ваше життя буде довгим і сповненим світла.

–Не роби цього, – прошепотів Раєн. – Ти потрібна нам. Потрібна мені. Ким я буду без тебе? Навіщо таке життя?

–Послухай його, сестро, – крикнув Джеймс.

Та я лише усміхнулась востаннє і зробила крок зі скелі назустріч морським хвилям.