Раді Вас бачити!

Розділ 6

Ховаючись під деревами від дощу, ми дісталися до маєтку. На вулиці почалася гроза, тож Раєн вирішив відкласти тренування до її закінчення. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Насправді, я не знала про що говорити. Для мене спілкуватися з людьми було незвично й дивно. Раєн теж не спішив починати розмову, тож ми мовчали. Неприємну тишу порушував тільки грім, який іноді гуркотів в сірому небі. Ми зайшли в маєток, в якому потроху зʼявлялися люди. Вони кидали на нас момобіжні погляди.

Мокрий одяг неприємно лип до тіла. Залишивши брудне взуття біля входу, я босоніж пішла по холодній підлозі. Раєн тим часом намагався прибрати мокрі пасма волосся з очей. Я не звертала на нього уваги й впевнено крокувала в сторону своєї кімнати, полеколи здригаючись від холоду.

–Ліє,- покликав мене Раєн.

Я знехотя обернулася й кинула на нього невдоволений погляд. Раєн підійшов ближче й тихо заговорив:

–Оскільки погода не дає нам тренуватися, то я хотів би обговорити з тобою теоретичний матеріал. Мені здається, в тебе є вдосталь питань, і я спробую на них відповісти. Тож йди перевдягнися й спускайся . Я чекатиму тебе в червоній вітальні. – він серйозно глянув на мене, і я зрозуміла, що не маю вибору.

–Добре, я прийду.

–Ось і чудово.

Я закотила очі й пішла до себе в кімнату.

***

Перевдягнувшись у сухий одяг, я сіла на ліжко і зітхнула. День тільки почався, а настрою вже не було. Я не хотіла такого життя. Але яка тепер різниця? Я пообіцяла пану Дарвіну бути сильною, а найголовніше я пообіцяла самій собі. І я виконаю свій обовʼязок, чого б мені це коштувало. Адже я Лія Девінгер, я не слабачка й не боягузка. Повторюючи в голові ці слова, я взяла себе в руки й рушила назустріч невідомому з високо піднятою головою.

***

Червона вітальня не даремно мала таку назву. Все тут було червоне: шпалери, килими, оксамитова оббивка на кріслах. Ця кімната виглядала розкішно, але при цьому дуже затишно. У каміні палав вогонь, тож я миттєво зігрілася і трохи розслабилася.В одному з крісел вже сидів Раєн і поглядав на мене.

–Привіт,- він посміхнувся мені.

–Привіт, - відповіла я, сідаючи в крісло. Воно було мʼяким і дуже зручним, тож я вмостилася , обійнявши руками коліна і подивилася на Раєна. Той уважно спостерігав за кожним моїм рухом і посміхався.

–Чого такий веселий?-спитала я.

–Та нічого. Просто незвично бачити тебе такою…розслабленою? Я думав ти завжди насуплена, - він ледь чутно засміявся.

–Спробував би ти бути веселим, коли навколо суцільний хаос, - спробувала пожартувати я. Але насправді все так і було. Я не могла веселитися, коли все було таким складним і похмурим. В моєму житті було настільки мало щасливих моментів, що я забула як радіти чомусь.

–Іноді сміх допомагає не зійти з розуму,- зізнався він.

–Може й так, - відповіла я, бо не хотіла сперечатися.

–Знаєш, коли мені важко, або немає настрою, я намагаюся думати про хороше, згадую щасливі моменти життя і все таке.

–А що, як немає таких моментів?

–Такого не буває. У кожного є щасливі спогади,- він здавався здивованим.

–У мене немає, - я на мить задумалася, спробувала згадати хоч один такий момент. Але їх дійсно не було. Хоча ні, був один, повʼязаний з дитинством і батьками, але я не хотіла згадувати ті часи, тож відкинула цю думку якнайдалі.

–Ну, значить колись такий момент настане, - спробував підбадьорити мене Раєн.

–Можливо.

–Я впевнений

У відповідь я потисла плечима. Звичайно, хотілося вірити у краще, але в той же час я не хотіла забивати голову дурними сподіваннями. Мені потрібно було думати про більш важливі речі, а не жити у мріях.

–Що ж, давай все таки робити те, для чого ми тут зібралися. Наскільки я знаю, ти не так вже й багато знаєш про Темряву, вірно? – він запитально подививився на мене.

–Дещо знаю, але не скажу, що дуже багато. Пан Дарвін не надто багатослівний, тож розказав лише основні факти.

–Ти знаєш, що Темрява – це темна матерія, яка вбиває все на своєму шляху? І що вона загрожує усьому нашому світу?

–Так.

–Чудово, - він задоволено кивнув.

–А взагалі відомо, звідки взялася ця Темрява?- запитала я.

–Наразі ні. Це питання досі залишається одним з найзагадковіших.

–Тобто Темрява просто взяла і зʼявилася нізвідки?

–Не знаю, але поки що іншого пояснення немає. Хоча я думаю, що все набагато заплутаніше, ніж ми можемо уявити, - Раєн поринув у роздуми.

–І давно зʼявилася Темрява?

–Дванадцять років тому.

Я здивувалася тому, як давно це було. Мені тоді було…шість? Я була ще малою дитиною, коли доля світу перевернулася. Тоді я не здогадувалася, що буду приймати участь у вирішенні цієї проблеми. Якби ж я тільки знала, що на мене чекає…

–Тож ти хочеш сказати, що є Темрява, яка взялася нізвідки, і тепер вона загрожує всьому світу? – запитала я.

–Саме так, - підтвердив Раєн.

–Дивно це все.

–Скажи? – він розуміюче похитав головою.

–От тільки я не розумію одного, звідки Темрява взялася у мені? Чому саме я? – трохи розгублено запитала я.

–Цього ніхто не знає. Ти найбільша наша таємниця, Ліє, - Раєн сумно мені посміхнувся.

–От чому життя таке несправедливе?Завжди все найгірше дістається мені, - я насупилася.

–Напевно ти притягуєш неприємності.

–Ну дякую, - вдавано обурилася я. Раєн розсміявся, побачивши моє скривлене обличчя. Я не витримала і теж розсміялася. Зараз ця хвилина сміху здавалася як ніколи доречною. Атмосфера перестала бути напруженою і в мене трохи піднявся настрій. Я не думала, що колись знову зможу так щиро сміятися, але виявляється , для цього потрібна лише правильна компанія. Можливо, Раєн дійсно правий. Сміх домогає не зійти з розуму.

–А тепер давай про тренування, - продовжив розмову Раєн, наче тільки що нічого не трапилося. –Ти коли-небуть билася? Орудувала мечем? Чи може стріляла з лука?

–Ні, не доводилося, - зніяковіло відповіла я.

–І як ти дожила до своїх років? – він вдавано здивувався.

–Навіть не знаю, - так само відповіла я.

–Що ж, всьому можна навчитися. Саме тому я і тут, вірно? Я думаю, що ти здібна, тож все вийде, - він посміхнувся.

–Я так не думаю.

–Ти себе недооцінюєш.

–Звідки ти знаєш?

–Там, у лісі, ти дуже впевнено тримала кинджал. Ніби знала, що з ним робити.

–Ну…напевно так..

–От бачиш, значить щось ти таки вмієш. Це дуже добре, - він похвально кивнув. –На тренуваннях я навчатиму тебе різного бою, зі зброєю й без. Важливо вміти захистити себе в будь-якій ситуації.Нападник не буде чекати, коли ти будеш готова чи матимеш при собі кілька кинджалів. Він буде атакувати неочікувано , і ти маєш були готова.

–Я думала це буде легше.

–Аж ніяк. Мистецтво бою – річ складна й багатогранна. Далеко не кожен зможе його опанувати.

–І чому ти думаєш, що я зможу?

–Бо в тебе немає вибору. А ще ти сильніша, ніж здається. Я бачу цю іскру в твоїх очах. Вогонь у тобі горить, хоча ти й не випускаєш його назовні. Коли ти нарешті відчуєш його у собі й випустиш, то зможеш зробити багато чого.

Мені було приємно чути такі слова. Раніше мені не казали нічого подібного. Я ніколи не вірила в себе по-справжньому, але тепер іскра надії запалала в мені , хоча й ледь відчутно.

–А як щодо моєї сили? Я маю на увазі Темряву у мені, - запитала я.

–Тут не впевнений, що зможу тобі допомогти. Цю силу ти повинна відчути й приборкати сама. Можливо, вийде не одразу, але ти маєш продовжувати після кожної невдачі. Коли настане час, ця сила стане повноцінною частиною тебе, і ти зможеш нею керувати. Завдання не з легких, але ти впораєшся. Я думаю, ти й саме відчуваєш цей потяг у собі, бажання заволодіти силою сповна. Але я хочу, щоб ти знала. Те, що Темрява уособлення зла не значить, що ти така сама. Ця сила належить тобі, і саме ти можеш використати її в правильних цілях, - він дивився на мене, підкріплюючи поглядом кожне слово.

–Дякую тобі.

–За що? – здивувався Раєн.

–За те, що віриш у мене, - я щиро йому посміхнулась.

***

Дощ закінчився. На вулиці було волого й трохи прохолодно, але це не причина відкладати тренування. Ми з Раєном йшли стежкою, і я не знала, куди вона приведе. Після нашої розмови я почувалася значно краще. Зʼявилося бажання щось робити й бути корисною. Мені було цікаво, куди саме ми прямуємо, та я не задавала Раєну запитань. Врешті-решт, яка різниця? Скоро я сама все дізнаюся. Оминаючи калюжі, ми йшли впевненими і швидкими кроками. Я намагалася встигати за Раєном, який, здавалося, забув про мою присутність.

–Куди ми так спішимо? – запитала я.

–Через грозу ми й так втратили багато часу. Якщо ти хочеш чомусь навчитися, маєш використовувати кожну вільну хвилину, – сказав він, не обертаючись до мене

–Невже світ перевернеться, якщо ми йтимемо трохи повільніше?

–Ми маємо не так багато часу. Темрява наближається все швидше, і Вона не чекатиме поки ти відпочинеш.

–І все ж таки..

–Витривалість – важлива складова твоєї фізичної підготовки. Якщо ти не можеш швидко ходити, то що тоді говорити про все інше? Вважай, що тренування вже почалося, – буркнув Раєн.

Я лише зітхнула. Ноги боліли, а дихання не встигало відновитися, тож я голосно хекала. І чому все завжди має бути так складно? Хотілося впасти тут, серед трави, і лежати, доки серце не перестане шалено калатати в грудях.

Скоро перед нами зʼявилася невелика галявина. В цьому місці не було нічого особливого: мокра від дощу трава, кілька дерев й великий камінь, порослий мохом. Я знесилено сіла на нього й заплющила очі. Важко дихаючи, я спробувала зібрати залишки своїх сил докупи.

–І це все, на що ти здатна? - запитав Раєн, який здавалося зовсім не втомився.

–Я не звикла до таких навантажень.

–Це по-твоєму навантаження? Та ми ще навіть не почали.

–Просто дай мені трохи перепочити, гаразд?

–Лише в цей раз. Більше таких поблажок не буде, - серйозно відповів він.

–Чудово.

Я сиділа, закинувши голову наверх і дивилася в небо. Дихання потроху вирівнювалося, мʼязи ніг розслабилися й прийшли в норму. Дійсно, чому я так втомилася від невеликої пробіжки? Я не звикла до фізичних навантажень, тож найменша дія викликала в мене втому. І як я зможу протистояти Темряві, якщо не здатна навіть на це? Я сподівалася, що тренування допоможуть мені прийти у форму. Бо інакше на мене чекатиме вірна смерть.

–Все, відпочинок завершився. Починаємо тренування.

–І що ми будемо робити? Будеш вчити мене битися? – запитала я.

–Ще ні. Почнемо з простого. Побіжиш двадцять кіл навколо галявини, - сказав Раєн

–Ти що, знущаєшся? – я сердито глянула на нього.

–Аж ніяк. Будемо тренувати твою витривалість. І ніяких відмовок. Починай, - скомандував він

І я побігла. Вже на третьому колі мені було важко дихати. На пʼятому ноги почати відмовляти. По обличчю стікав гарячий піт і я витирала його тремтячими від напруження руками. На восьмому колі я не витримала і знесилено впала на траву. Все боліло, я не відчувала ніг і не могла нормально вдихнути.

–Чого вляглася? Команди відпочивати не було. Вставай і продовжуй, - прокричав Раєн.

–Я не можу, - тихо прошепотіла я.

–Що ти там бурмочеш? – запитав він, підходячи ближче.

–Я не можу, - повторила я, коли він опинився поруч зі мною.

–Що ти не можеш? Не можеш зібрати себе докупи й постаратися? Чи ти й хочеш надалі бути такою слабкою?

–Я не слабка, - відповіла, розуміючи, що брешу самій собі.

–Тоді доведи це. Вставай і біжи далі.

–Чому ти такий жорстокий? Постав себе на моє місце, - розізлилася я.

–Я не жорстокий. Я лиш хочу як краще. Ти повинна розуміти, що маєш бути сильною, щоб не померти, - його погляд став трохи мʼякшим.

–Я чудово це розумію, але не можу просто взяти й перевершити свої можливості. Якщо я пробіжу ще хоч коло, то помру прямо на цій галявині.

–Не драматизуй.

–Я зараз серйозно. Може для тебе це й легко, але для мене – ще те випробування. Я не звикла до такого. І якщо ти не можеш це зрозуміти, то й тренуватися з тобою я не буду.

Погляд Раєна на мить став зніяковілий і засмучений. Він уважно подивився на мене. Відкрив рот ніби хотів щось сказати, але передумав. Декілька хвилин він стояв мовчки. Я продовжувала лежати на вологій землі, і так само уважно дивилася на нього.

–Добре, ти права. Можливо, я дійсно трохи перестарався. Вибач мені за це, - промовив він.

Раєн подав мені руку, щоб допомогти піднятися. Я довго дивилася на неї та все ж прийняла. Опинившись на ногах, я відчула невелике запаморочення. Раєн підтримав мене, щоб я не впала.

–З тобою все добре?- запитав він.

–Якщо не брати до уваги те, що я смертельно втомлена, то так, все добре, - саркастично відповіла я.

–Мені здається, бігу на сьогодні досить, - спробував пожартувати Раєн.

–Однозначно так.

–Як щодо рукопашного бою? Не надто втомлена?

–Можу спробувати.

–Добре. Підійди сюди, - попросив він.

Я пішла за ним на середину галявини і стала навпроти.

–Дивися уважно. Стискаєш руку в кулак, - він показав рух. Я спробувала повторити за ним.

–Ти неправильно тримаєш пальці. Дай сюди руку – скомандував він. Я дала йому руку. Він обережно взяв мої пальці і зігнув у правильне положення. –Ось так краще.Тепер вдар мене.

–Я не буду тебе бити, - засперечалася я.

–Не бійся. Бий в плече, - сказав він.

–Я не знаю як правильно.

–Збери силу в руці й бий прямо і впевнено. Ось так, - він вдарив кулаком у повітря. – Тепер ти.

Я зосередилася на його плечі, стиснула кулак й вдарила. Вийшло слабко й невпевнено. Рука трохи боліла від зіткнення.

–Зосередься. Ти повинна бути впевнена у своєму ударі і вкласти в нього всю силу. Не бійся зробити мені боляче. Просто бий.

Я спробувала знову. І знову. На сьомий раз вийшло непогано.

–Молодець. Це вже краще, - похвалив мене Раєн.

–В мене болить рука. Може вже досить? – запитала я.

–Добре, продовжимо іншим разом. Але ти повинна знати, що вміти нанести хороший удар важливо, але ще важливіше вміти їх блокувати. Цього я також навчу. Трохи згодом. – відповів він.

–Як скажеш, - я потисла плечима.

–Хочу сказати, що ти велика молодець. Як для першого заняття досить непогано.

–Ну дякую, тренере, - я посміхнулася.

–Тобі сподобалося тренування?- запитав Раєн.

–Бігати – ні.

–Ну це я вже зрозумів, - він засміявся.

–Що смішного? Я там ледь не вмерла, - насупилася я.

–Бігати тобі всеодно доведеться, просто будемо поступово збільшувати дистанцію.

–Я так розумію, що вибору в мене немає?

–Саме так. Тобі обовʼязково треба працювати над витривалістю. Надзвичайно корисна навичка, - пояснив він.

–Ну раз ти так кажеш.

–Добре, пішли відпочивати. Ти заслужила.

–Тільки можна не так швидко? – з надією запитала я. Він поглянув на мій вираз обличчя і знову засміявся. Я штовхнула його, і він, не очікуючи такого від мене, впав на землю. Його погляд на мить став шокованим, але одразу змінився веселим. Скориставшись моєю неуважністю, він вхопив мене за ногу і я теж впала на землю поруч. Тепер ми каталися по землі і голосно сміялися. Я вже забула, коли останній раз мені було так весело. На небі яскраво сяяло сонце, зігріваючи нас своїми променями. Зараз я відчувала спокій й умиротворення. Мені не хотілося, щоб ця безтурботна мить закінчувалася.

–Нам треба повертатися, - нарешті промовив Раєн.

І ми щасливі й брудні попрямували до маєтку.