Раді Вас бачити!

Розділ 18

 Ввечері я постукала до кімнати Джеймса. Той майже одразу відчинив мені і запросив до себе. Ми сіли на охайно застелене ліжко і я заговорила перша:

–Давно не спиш? Як почуваєшся?

–Не так давно. Мені вже значно краще. Не пам’ятаю коли востаннє спав на такому зручному ліжку, - всміхнувся Джеймс.

–Тепер в тебе буде така можливість. Якщо тобі треба ще щось, я це дістану.

–Ні, мені всього вистачає. Я вдячний за таку гостинність.

–Сподіваюсь, тобі тут сподобається. Проте, до деяких речей доведеться звикати, - я поклала руку йому на плече. – Те, що ти тут так.. незвично. Але я рада.

–Ліє, бути поряд з тобою – все чого я бажаю, - Джеймс ніжно обійняв мене.

 Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Всередині мене розливалося тепло, але в голові вертілося багато думок, і не всі з них були приємними. Врешті-решт я встала і підійшла до вікна. Небо вже всіяли яскраві зірки. Листя на деревах тихо шелестіло від вітру. Надворі панувало умиротворення. Все живе спало. Але десь вдалині я відчувала Темряву. А вона ніколи не спить.

 Зітхнувши, я повернулася обличчям до Джеймса. Він уважно розглядав мене, ніби вивчав і запамʼятовував кожну рису.

–Я хочу, щоб ти пішов зі мною до пана Дарвіна. Він має дещо мені пояснити і ти у цьому допоможеш, - попросила я у брата.

–Звісно. Все що захочеш, - Джеймс знизав плечима.

–Тоді збирайся і ходімо, - змовницьки всміхнулась я.

***

 Коли ми з братом зупинилися біля кабінету пана Дарвіна, я заспокійливо поглянула на нього:

–Не хвилюйся. Я просто хочу зʼясувати одну річ. Ти можеш нічого не говорити. Я все зроблю сама.

–Мені вже кортить дізнатися, що ти задумала, Ліє, - посміхнувся Джеймс.

—Скоро дізнаєшся.

 Я коротко постукала у двері, сподіваюсь, що господар у себе. Почулися тихі кроки і за мить переді мною зʼявилося стурбоване обличчя пана Дарвіна.

–Ліє, все гаразд? – він оглянув мене, а потім перевів погляд за мою спину, де стояв Джеймс, нервово потираючи руки. На його лиці читалися здивованість і нерозуміння.

–Вибачте, що потурбувала, проте я маю до вас одну розмову, - невинно посміхнулася я.

–Останнім часом ти часто навідуєшся, Ліє. Я вже починаю звикати, - пан Дарвін задумано потер перенісся. – Проходьте. Мені цікаво дізнатися, кого ти привела до мене, молода пані.

 Ми з братом увійшли до напівтемного кабінету. Усередині панував хаос: розкидані листи паперу, недопита чашка чаю й велика карта континенту на столі. Пан Дарвін, певне, мав багато клопоту, розбираючись із Темрявою та її стрімким просуванням Медеєю.

 Джеймс уважно розглядав кожну дрібничку в кабінеті, позираючи то на високу книжкову шафу, то на чудернацькі статуетки, то на яскраво палаюче вогнище у каміні. Він почувався не дуже комфортно, і я це бачила. Проте, мені була необхідна його присутність.

 Я всілася на диван, і Джеймс взяв з мене приклад. Пан Дарвін, ходив по кімнаті, прибираючи безлад. Кілька зіжмаканих листів він кинув у вогонь і зрештою сів у своє крісло, кидаючи погляд то на мене, то на брата.

–Чи не розкажеш ти, Ліє, хто цей молодий чоловік? – запитав він.

–Звісно, проте спершу я хотіла б дещо спитати.

–Ти знаєш, я відповім на будь-яке твоє запитання. Якщо, звичайно, сам знаю на нього відповідь.

 Я трохи помовчала, думаючи з чого почати, але врешті-решт випалила:

–Чому ви ніколи не казали, що в мене є брат?

 Пан Дарвін кліпнув і здивовано сказав:

–Перепрошую?

–Ви розповідали про мого батька і матір, але не казали про брата. Чому ви приховали це від мене? Чи може самі не знали? – трохи з докором запитала я.

–Ліє, я хочу, щоб ти зрозуміла. Твій брат помер, коли ти тільки народилася. Я не бачив сенсу казати про це тобі, особливо зараз, коли на твоїх плечах і так лежить великий тягар, - пан Давін глянув на мене із сумішшю суму й провини.

–Ви в цьому впевнені? Тоді чому він просто зараз сидить поряд зі мною?

 Чоловік різко перевів погляд на мого брата. На його обличчі відбилося щире здивування й стурбованість.

–Цього не може бути, Ліє. Виникло якесь непорозуміння, - тихо промовив пан Дарвін, проте в його голосі я почула невпевненість.

–Але це правда. Він, - я вказала на Джеймса, - мій брат, Джеймс Девінгер. І я впевнена, що не помиляюсь. Він вже довів це. А якщо ви не вірите, то погляньте наскільки він схожий на мене. Ці очі, волосся, погляд – просто неймовірна подібність. Ви не могли цього не помітити.

 Пан Дарвін заціпенів. Його емоції змінювалися так швидко, що я не могла вловити жодну. В кімнаті на кілька хвилин запанувала тиша.

–Джеймсе, це справді ти? – прошепотів чоловік.

–Так, пане.

–Але як це можливо? Джон і Кароліна сказали, що ти помер. Я особисто бачив твою могилу.

–Тоді вони збрехали, - сумно відповів Джеймс.

–Навіщо їм це? Вони дуже любили тебе. Ти був їх довгоочікуваним первістком, їхньою радістю, - все у панові Дарвіні виказувало глибоке нерозуміння.

–Якби любили, то не покинули б мене. Мої батьки – чудовиська, - суворо промовив мій брат. Я чула у його голосі біль і відчуття несправедливості. Їхні з паном Дарвіном розповіді не поєднувалися. Як все було насправді ? Зʼявилося різке непереборне бажання зустрітися з батьками, щоб запитати в них особисто.

–Я все рівно не розумію. Де ти був ці вісімнадцять років? Чому прийшов лише зараз?

–Ви справді хочете почути цю історію? – запитав Джеймс.

–Так, якщо ти захочеш розповісти мені. Я б хотів дізнатися, що сталося насправді.

–Повірте, вам це не сподобається.

 Я обережно стиснула коліно Джеймса й встала.

–Якщо ви не проти, я піду. Залишу вас наодинці.

–Звісно, Ліє. Ти можеш іти відпочивати. Впевнений, ми скоро побачимось, - промовив пан Дарвін.

 Я поглянула на брата і той кивнув. Тож не маючи бажання залишатися хоч на хвилину і знову схугати цю трагічну історію, я швидким кроком вийшла з кабінету і попрямувала до себе, сподіваюсь, що зможу сьогодні заснути.

***

–Як пройшла розмова?-спитала я Джеймса зранку, потираючи заспані очі.

–Непогано. Хоча пан Дарвін, здається, був досить стурбований,- знизав плечима хлопець.

–Для нього це точно стало несподіванкою. Але я його розумію. В усе це непросто повірити.

–Знаю,- зітхнув Джеймс, примружуючи очі від яскравого сонця.

 На вулиці панувала спека, на небі не було ні хмаринки, а птахи голосно щебетали поміж дерев. Я позіхнула. Незважаючи на всі мої сподівання, виспатися так і не вдалося. Темрява знову увійшла в мої сни і не полишала ні на мить. Тільки тепер вона стала густішою і жорстокішою.

 –Що ти думаєш робити, Ліє? З усім цим. З хаосом, що відбувається у нашому житті?-тихо запитав брат.

 Я мовчала, бо розуміла, що не маю відповіді на це питання. На мене покладали багато надій, які я не могла так просто справдити. Від мого успіху залежало надто багато. І це тисло на мене з усією важкістю, стискаючи груди і отруюючи розум.

–Не знаю,- зрештою чесно промовила я. —І це хвилює мене кожну хвилину.

–Ти не повинна робити все сама. Ніхто з нас не всесильний. Я допоможу тобі, - посміхнувся Джеймс.

–Не думаю, що тут ти можеш чимось зарадити.

–Чому?

–Бо ти не маєш до цього відношення. Це маю зробити я. І навряд чи ти зможеш мені допомогти, - з сумом промовила я.

–Я був би радий принаймні спробувати, - наполіг брат.

–Подивимось. Ніхто з нас не знає, що буде завтра,- я зітхнула й заплющила очі, намагаючись не уявляти найгірші з можливих сценаріїв, але вони продовжували зринати перед очима.

–Ти завжди можеш на мене покластися, сестро.

–Я й не сумнілася у тобі, брате.

 Решту часу ми сиділи мовчки й насолоджувалися променями сонця, що приємно лоскотали шкіру. Важко було повірити, що десь там немає світла й тепла, а панує лиш невблаганна темрява. Цікаво як вона відчувається? Я холод і страх? Чи може це просто безмежна пустка? Хотілося сподіватися, що ми ніколи цього не дізнаємось.

 Іноді мені здавалося, що все це не має сенсу. Темрява увірвалася у наш світ нізвідки. Вона руйнує, поглинає і забирає у нас найцінніше:відчуття безпеки. Вона вселила у нас страх і безнадійність. Вона захопила наші думки. Проте увесь час мене мучило одне питання:звідки вона взялася? Чим ми завинили перед небесами, що вони послали до нас цю чорноту, цю гниль? І чи можливо її зупинити? Не зважаючи на переконання пана Дарвіна, я не була у цьому впевнена.

 Від тривожних думок мене відволікла руда постать, що наближалася. З усім цим я геть забула про Аніку. А її ж зовсім скоро чекає посвята в мисливці. Якщо подруга все ж таки не передумає.

–Привіт, - я посміхнулась, коли дівчина підійшла до нас.

–Привіт, Ліє. Чудова сьогодні погода, чи не так? - прощебетала подруга, а потім звернула обличчя на Джеймса. Її погляд став схвильований і зацікавлений водночас. –Може познайомиш мене зі своїм новим другом?

–Звісно. Це Джеймс, мій брат, - максимально спокійно промовила я, чекаючи реакції Аніки.

 Та вирячила очі і невпевнено позирала то на мене, то на Джеймса й кілька разів відкривала рота, щоб щось сказати але передумувала. Зрештою, вона посміхнулась і промовила:

–Приємно познайомитись. Я Аніка Де-Лорейн, подруга Лії. Але вона чомусь не розповідала про тебе, тож я трохи здивована. Звичайно, в хорошому сенсі.

 Аніка явно була стурбована, бо ж навіть назвала своє прізвище, яке ніколи не говорила мені. Проте, вона все ж добре трималася і намагалася бути дружньою, як і завжди.

–Мені теж приємно. Не злися на Лію, так вийшло, що вона лише вчора дізналася про моє існування, але це довга історія. – всміхнувся Джеймс. –Доречі, в тебе дуже гарне волосся. Воно як полумʼя.

–Дякую, - ніяково промовила Аніка. На її щоках зʼявився ледь помітний румʼянець.

 Я ледь стрималася, щоб не засміятися. Джеймс добре вмів знаходити підхід до людей.

–Як ти, Аніко? Ще не передумала? – запитала я, знаючи, що подруга розуміє, що я маю на увазі.

–Ні, не передумала. Ти ж знаєш, що я давно все для себе вирішила, - подруга знизала плечима.

—Про що це ви говорите? – втрутився Джеймс. –Чи це секрет?

–«Тінньові мисливці» – організація, що бореться з Темрявою. Я вже вступила туди, а тепер хоче і Аніка. Може, хоч ти поясниш їй як це небезпечно ? – я тяжко зітхнула.

—Це справді небезпечно, - почав брат, – але якщо Аніка все обдумала і вирішила туди вступити, то це її рішення. Ти не можеш цього змінити, Ліє.

–Хоч хтось мене розуміє, - гмикнула Аніка. –Дякую, Джеймсе. Твоя сестра надто вже вперта.

–Нема за що, рудоволоса, - брат всміхнувся на всі зуби.

–Ти ж знаєш, що я просто про тебе турбуюся. Це не робить мене впертою, - похмуро пробурмотіла я.

–Я знаю, Ліє, - лагідно промовила Аніка. – Проте у цьому випадку ти нічого не можеш вдіяти.

 Ми замовчали, кожен заглиблений у свої думки. Я щиро переймалася за Аніку, однак розуміла, що не мені робити цей вибір. Найбільше мене тривожив спогад про Маргарет, яка померла через мене. Я не хотіла, щоб така доля спіткала мою подругу, тож все сподівалася, що вона передумає. Однак тепер я зрозуміла, що цього не буде. Якщо з Анікою щось станеться, я собі цього не пробачу. Ніколи.

 Раптом десь поряд почулися крики й стурбовані голоси. Я миттєво насторожилася, вслухаючись. Джеймс та Аніка почали здивовано оглядатися навкруги. Тим часом голоси не стихали, а навпаки наближалися.

–Ходімо подивимось, що там сталося, - стривожено проказала я.

 Ми пішли на звуки, які долинали, як мені здалося, недалеко від будинку. Всі, хто були в саду теж підходили, зачувши крики. Все це здавалося якимось неправильним. Зазвичай на околицях Тінньового маєтку панувава тиша й спокій.

 Нарешті добігши, я побачила, що сталося. Двоє дужих охоронців тягли брудного чоловіка. Коли наші погляди зустрілися, його очі були божевільними й майже чорними. Я здригнулася.

–Темрява прийде за вами! Її не перемогти! – крикнув чоловік і голосно розсміявся.

 Всі навколо затихли й перелякано дивились одне на одного. Я ж застигла на місці, бо раптово прийшло страшне усвідомлення: цей чоловік – прибічник. Наскільки близько до нас він був? Чи прийшов він за мною? Пальці на моїх руках затремтіли.

 Чоловіка вели туди, де, наскільки я знала, знаходилися камери для увʼязнених. Вся ця картина була аж надто моторошною.

–Хтось сповістив пана Дарвіна?-запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

–Я вже тут, Ліє, - почувся голос з-за моєї спини. Пан Дарвін швидким кроком пішов в сторону охоронців, і я не задумуючись попрямувала за ним. Аніка та Джеймс певно вирішили, що краще триматися разом, тож поспішили за мною.

–Що відбувається, пане? – крикнула я.

–Піймали одного з прибічників, Ліє. Але я гадаю, ти вже сама про це здогадалася, -зітхнув чоловік.

–Що він тут робив? І чи нема поблизу інших?

–Я знаю не більше за тебе. Однак планую дізнатися.

 Я поспішала за паном Дарвіном, майже переходячи на біг. Всередині зародилося непереборне відчуття тривоги й жаху. Серце шалено калатало у грудях. Темрява у мені запульсувала, відчуваючи мій страх і живлячись ним. Тримати себе у руках ставало ще важче.

 Ми спустилися старими камʼяними сходами до підземелля. Охоронці вже встигли запалити кілька свічок, проте навкруги все рівно панувала напівтемрява. З обох боків мене оточували іржаві залізні ґрати, а в ніс ударив запах вогкої землі і плісняви. Це місце мало викликати справжній жах у тих, кого сюди приводили.

 Охоронці вже помістили вʼязня у брудну камеру. На його руках закріпили кайдани, що голосно дзвеніли від кожного поруху. Обличчя чоловіка спотворив вишкір, коли він глянув на нас зі своєї клітки.

–Ви пошкодуєте про це, коли Вона прийде і не залишить у живих нікого. Темрява ближче ніж вам здається, - загарчав вʼязень. – Ви всі дурні, якщо думаєте, що зможете зупинити її.

–Повір, цим ти нас не злякаєш, - спокійно промовив пан Дарвін. – Якщо хочеш звільнитися від страждань, будеш відповідати на запитання.

–Ви нічого від мене не дізнаєтесь! -виплюнув прибічник.

–Що ж тоді ми прийдемо пізніше. Коли голод почне впливати на твою здатність мислити.

 Пан Дарвін розвернувся і пішов до виходу, не промовивши ні слова. Я озирнулася на подругу і брата, які застигли й стурбовано дивилися на мене. Все моє тіло здригнулося, коли чоловік вдарив руками по ґратам. Цей гуркіт пройшовся усім підземеллям.

–Ходімо, - тихо сказала я.

 Сподіваюся, прибічник виявиться говірким.

***

–Як гадаєте, він заговорить? -спитала я у пана Дарвіна ввечері того ж дня.

–У нього не буде вибору. Але якщо ж прибічник вирішить мовчати, то прирече себе на долю, гіршу за смерть, - відповів він. –Проте ми дамо йому ще шанс. Ти хочеш піти зі мною, Ліє?

–Звісно. За останні кілька годин в мене зʼявилось надто багато запитань.

–Сподіваюсь, ти отримаєш на них відповіді.

 Коли ми опинилися у підземеллі, я відчула холод, що розходився по всьому тілу. Причому він був як фізичний, так і фантомний. Щось було не так, і ця думка не покидала мене, поки ми проходили повз порожні камери. Навколо панувала цілковита тиша, яку порушували лише наші кроки. Серце то завмирало, то билося з величезною швидкістю. Темрява у мені дряпала нутрощі примарними кігтями. Коли ми підійшли до потрібної камери, я відчула запах крові. А піднявши очі й глянувши за ґрати, зрозуміла, що чуття мене не підвело.

 Я голосно втягнула повітря, стримуючи крик. Прибічник лежав на підлозі з перерізаним горлом.