Раді Вас бачити!

Розділ 22

Десь під ранок я задрімала. Щосили намагалася тримати очі розплющеними, проте сон взяв вверх і поглинув мене. Однак тривав він не довго, адже мене розбудив голосний шелест листя і звук кроків, що все більше наближалися. Серце стиснулося у грудях він страху.

–Прокидайтеся, - потрусила я друзів. – Нам треба забиратися звідси.

–Що трапилось, Ліє? – сонно пробурмотів Джеймс.

–Хутчіш збирайтеся.

–Я нічого не розумію, - почала Аніка, але зупинилась, почувши кроки, що були вже дуже поряд.

Ми швидко почали збирати речі й закидувати їх на коней, намагаючись не надто шуміти. Тим часом кроки все наближалися. В нас залишалося не більше хвилини. І я не знала, що побачу після того.

Обличчя моїх друзів були здивовані і сповнені тривоги. Я їх розуміла, адже в такі часи все невідоме викликало страх. Що як це прибічники? Ми не були готові зустрітися з ними так рано. Однак те, що я нарешті змогла побачити точно було не прибічниками. І я не знала, радіти мені, чи тікати з усіх ніг. Зрештою, ми вибрали другий варіант.

Адже між гілля і розлогих кущів крокувала зграя велетенських вовків.

–Швидше!Тікаймо! – закричала я, і в цей момент розлючені вовки кинулися на нас.

Раєн застрибнув на свою кобилу першим. Я послідувала його прикладу. Поки Джеймс допомагав Аніці залізти, вовки були в кількох метрах від нас і загрозливо гарчали. Зрештою, ми всі опинилися на конях, однак звірі вже оголили ікла і готувалися до нападу.

–Хутчіш за мною! – скомандував Раєн. І ми побігли. А за нами зграя смертоносних тварин.

Вовки не відставали, намагаючись вчепитися в наших коней. Аніка дістала лук, цілячись у тварин. Перша стріла досягла цілі і вовк провалився на землю, заскавчавши. За ним повалився другий. Третя стріла промазала. Аніка невдоволено заричала, роздратована невдачею, проте я бачила як тремтіли її руки. Впевнена, що в такому стані, я б не потрапила в жодну ціль. Але подруга зібралася і подовжила цілитися з звірів. Коли ще троє впали мертві, в нас на хвості досі лишався з десяток хижаків. Один з них вчепився зубами в ногу мого коня, проте майже одразу відпустив і впав на землю, з ножем в голові.

–Все гаразд? – запитав Джеймс, який очевидно метнув того ножа.

–Так. Дякую, - прохрипіла я, важко дихаючи. А потім зашепотіла до свого коня: –Тримайся, Попеле. Ми впораємось. Я заспокійливо погладила жеребця по шиї і спробувала трохи пришвидшитися. Тим часом за нами бігли ще шість вовків.

–В мене залишилось мало стріл! Я не можу витратити всі, - закричала Аніка.

–В мене ножів теж небагато, - пробурмотів Джеймс. А тоді поглянув вперед і зашепотів: – Ми у пастці.

І тоді я побачила те ж саме що і він. За кілька десятків метрів перед нами виднівся обрив.

–Гальмуйте негайно! – закричала я, але всі вже встигли помітити, що шляху для втечі немає.

–Нам кінець, - прошепотіла Аніка.

Я поділяла її думку, та все ж, намагаючись додати голосу впевненості, промовила:

–Ми впораємося.

І на секунду я повірила в те, що сказала.

Тим часом вовки були лише в кількох метрах від нас і хижо гарчали. Ми трималися поруч, навівши залишки зброї на тварин. Однак їх було надто багато. Один невірний крок – і ми впадем з краю схилу або опинимося в зубах хижаків. Важко сказати, який варіант мені подобався більше. Біля мене здригалася Аніка, яка завжди здавалася безстрашною. Джеймс і Раян стояли трохи попереду нас, намагаючись захистити, ніби в цьому був якийсь сенс. Тим часом тварини поступово підходили ближче, готуючись до нападу. Ми всі помремо, якщо нічого не вдіємо. Прибічники переможуть її Темрява захопить усе. Я аж ніяк не могла цього допустити. Всередині спалахнув гнів, розтікаючись тілом. І я не намагалася його зупинити.

Темрява всередині відчула загрозу і прокинулася. Вона дерлася і намагалася вирватися на зовні. Переповнювала мене повністю, не залишаючи нічого окрім чорноти та злості.

–Відійдіть, - скомандувала я і проштовхалася вперед, дивлячись вовкам в очі. Вони ще більше загарчали, ніби відчували присутність смерті.

–Ви пошкодуєте, що зустріли нас , - прошепотіла я і простягнула руки вперед. З горла вирвався крик, а з рук та всього тіла полилися потоки темної матерії. Вони хапали тварин, які жалісно скавчали і обгортали їх в чорні куполи, не даючи втекти. Піднявся вітер і я не розуміла, що відбувається, лише відчувала шалену енергію та силу. Крики вовків перетиналися з моїм криком створюючи смертельну симфонію. Коли куполи впали, я побачила, що хижаки перетворилися на тінньових безтілесних істот, таких собі вовків-примар. Вони подивилися на мене порожніми очима і разом з залишками темряви увійшли назад в моє тіло. Я скрикнула і впала на коліна , разом з тим роздерши об гостре каміння долоні. По обличчю стікав піт, а перед очима стояла пелена. Я чула збентежені голоси друзів, але не могла відповісти, ніби перебувала деінде.

У голові паморочилося. Я не могла зосередитись ні на чому і бачила перед собою лиш темну розмиту пелену. Минули секунди чи хвилини, а я все уривчасто дихала і не розуміла що відбувається. Все тіло боліло і палало пекельним полумʼям. Тепер я лежала на твердій холодній землі і обіймала себе руками, намагаючись заховатись від світу. Почула крики, але не могла розібрати ні слова. Потім відчула на своєму плечі ледь помітний дотик і здригнулася.

–Все гаразд , Ліє, - хтось прошепотів мені на вухо. Я не могла розібрати чий це голос і від цього стало ще гірше. Я була дезорієнтована і налякана. З риком дикого звіра занурила гострі нігті в долоні, намагаючись повернути собі контроль над тілом і прояснити розум. Але зрештою відчула лише кров на руках і те як я падаю в темну безодню.

***

Коли я розплющила очі, то одразу ж зажмурилася від яскравих сонячних променів. Небо було ясне й світле, одже вечір ще не наступив. Скільки я була без свідомості? Кілька хвилин чи годин? Трохи роззирнувшись, я помітила навколо дерева і наших привʼязаних коней. Неподалік виднівся обрив. Отже, ми досі тут, проте диких вовків вже не було. Я намагалась згадати, що сталося, складаючи картину зі своїх спогадів по маленьких шматочках. Загроза, страх, темрява, біль. А далі суцільна порожнеча. Я пригадала тінньових примар на яких перетворилися вовки. Невже це я з ними зробила? Темрява на секунду ворухнулася у мені, проте одразу ж зникла. Що я за монстр, якщо можу чинити таке? Цікаво, що подумають про мене мої друзі? Їх, до речі, ніде не було видно.

Змушуючи своє пересохле горло працювати, спробувала погукати їх. Нікого. Тільки я і тихий шепіт лісу. Невже вони злякалися мене і кинули тут? Я б не звинувачувала їх за такий вчинок, адже боялася сама себе. Того, на що я перетворююсь під впливом Темряви. Вона ніби поглинає мою душу і тіло, впиваючись в кожну судину і розтікаючтсь чорнотою всередині. Якщо моя доля померти тут, серед навислих сосон і сонячного тепла, то я її прийму.

 Позаду від мене тріснула гілочка. Від паніки я різко піднялася і одразу відчула запаморочення. Розфокусованим зором побачила блиск рудих пасем волосся. В цей же момент Аніка, яку я тепер впізнала, підбігла до мене і міцно обійняла, ледь не перекривши мені доступ до повітря. Ребра загрозливо затріщали.

–Я теж рада зустрічі, але чи не могла б ти мене відпустити? – здавленим голосом промовила я.

–Звісно, пробач, - зніяковіла подруга, – я просто рада, що ти нарешті отямилася. Ми всі так хвилювалися.

–А де хлопці? Я вже подумала, що ви втікли, - гмикнула я,

–О, вони пішли трохи розвіятися. Ми довго сиділи тут, поруч з тобою. Це було так страшно, ти не уявляєш. Ти лежала, ніби мертва, - Аніка здригнулася. –Пробач, зараз була моя черга бути на варті, але я побачила білку і трохи відволіклась, ти ж мене знаєш.

Тепер я побачила у руках дівчини мертву тварину і чомусь одразу згадала вовків. По змерзлій шкірі побігли мурашки.

–Як довго я була не при тямі? Кілька годин?

Аніка подивилася на мене широко розплющеними очима. Її нижня губа затремтіла. Подруга обережно взяла мене за руки і тихо промовила:

–Ліє, ти проспала два дні.

Я судомно втягнула повітря і підскочила. Моє втомлене тіло ніби закамʼяніло. Напевно, я не правильно почула. Не могло минути аж два дні. Це не мало жодного сенсу. Аніка стривожено переступала з ноги на ногу, опустивши погляд.

–Ми не знаємо, що сталося. Там, на схилі, ти просто впала і втратила свідомість. Ми намагалися привести тебе до тями, але безрезультатно. Тому просто чекали, коли ти зможеш зробити це сама. Певно, твоє тіло надто виснажилося після того, що ти зробила… - останні слова Аніка сказала майже пошепки.

–Я не знаю, що зробила, - так само прошепотіла. –Все сталося якось само собою.

Я дійсно не до кінця розуміла, що трапилось. Можливо, Темрява поступово мене захоплювала і невідомо, коли вона заволодіє моїм тілом і розумом повністю. Я боялась втратити себе, бо це означало б кінець всьому. Мені, моїм друзям, цілому світу. Я маю зупинити Темряву, проте ще більше заглиблююсь у неї. Гублюся в пітьмі, і колись, не зможу знайти з неї вихід. Перетворюся на темну версію себе.

–Ти вважаєш мене чудовиськом?- тихо запитала я. – А інші?

–Звичайно ні, Ліє. Не мели дурниць, - пирхнула Аніка. – Ти особлива. А ще наша рятівниця. Якби не ти, нас би всіх вбили ті вовки.

–Але якщо я зрештою перетворюся на монстра? Якщо Темрява поглине мою душу? Тобі я вже не зможу нікого врятувати. Ви всі загинете.

–Не кажи так. Ти сильна, Ліє. Ти зможеш з нею боротися. І з нами все буде гаразд. От побачиш, - Аніка заспокійливо посміхнулася.

–Але звідки тобі знати? Я небезпечна, Аніко, і ти це знаєш. В глибині душі ви всі вважаєте мене загрозою.

–Це не правда. Ми ніколи не вважали тебе загрозою. Ти просто не помічаєш свій світлий бік, зосередившись лише на поганому. Ми з усім впораємося разом. А поки, викинь ці думки з голови.

Я схилила голову і заплющила очі. Можливо, Аніка була права і я занадто переймалася. Занадто себе накручувала. Не знаю, наскільки сильна в мені Темрява , але сподіваюсь, що зможу її контролювати. Бо зрештою, я все ще маю ясний розум і не зробила нічого жахливого. Просто інша, от і все. Але ніколи не перестану бути собою, бо інакше…

–А ось і хлопці повернулись, - крикнула подруга, перериваючи потік моїх думок.

–Ліє, ти прокинулась! – посміхнувся Джеймс, і підбігши, міцно мене обійняв. Я поклала голову на міцне плече брата і відчула довгоочікуваний спокій. В мене досі є друзі і рідні. Поки я з ними, все буде гаразд. Принаймні, мені хотілося в це вірити.

–Ліє, ми переживали, - тихо промовив Раєн, зупинившись біля мене.

–Зі мною все добре. І я рада, що всі ви цілі, - на моїх вустах розквітла легка посмішка. –Пробач, що змусила тебе чекати. Я знаю, як тобі зараз важко, - прошепотіла до Раєна.

–Головне , що ти в нормі. Ми вирушимо далі завтра. А сьогодні відпочивай, ти витратила багато сили , - хлопець обережно стиснув мою долоню.

Я стиснула його руку у відповідь. Блакитні очі Раєна видавали стурбованість, проте я намагалася на це не зважати. Зрештою , ми всі піклуємося одне про одного і в цьому наша сила. В нашій єдності і взаємодопомозі. Це відрізняє нас від прибічників з їхньою безсердечністю.

Ми розпалили багаття і сіли навколо нього, щоб зігрітися. У лісі поступово сутеніло і було чутно лиш потріскування гілок у вогні. Поки Аніка смажила нещодавно впольовану білку, інші розповідали мені чим займалися ці два дні. Джеймс розповів, що позбирав зброю, яку ми витратили на вовків і що вони разом назбирали запасів їжі, поки чекали мого пробудження.

–Хоч ми й трохи затрималися, я певен, що скоро все надолужиться, - з ентузіазмом сказав Раєн. – Я звірився з картою. До кордону між Ференеєю та Шіалоном залишилося приблизно три дні їзди. Доберемося туди і будемо думати, що робити далі. Але я впевнений, що Мері тримають десь недалеко звідти.

–Принаймні, це було б логічно, - кивнула я. – Проте, ми не знаємо як мислять прибічники. Сподіваюсь, що ти маєш рацію.

–Я теж на це сподіваюсь, - прошепотів Раєн.

Наступні півгодини ми всі сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Небо вже стемніло і виблискувало розсипом зірок. Цей вечір був такий самий як і всі минулі вечори нашої подорожі, проте я відчувала, що щось не так. Що ближчими ми ставали до нашої цілі, то більше непокоїлися, хоча й ніхто не міг цього визнати. Всіх нас лякала невідомість, лякали прибічники, лякала думка, що ми запізнилися і Мері вже не повернути. Мене страшила Темрява і її вплив на мою свідомість. Ці тривожні думки неабияк втомили і почали дратувати. Чому я постійно думаю про Темряву, хоча обіцяла цього не робити? Стиснувши волю в кулак, викинула її з голови і подивилася на своїх друзів. Обличчя Раєна було задумливе і трохи похмуре, Аніка і Джеймс кидали короткі й невпевнені погляди одне на одного. Ніхто не казав ні слова. Ніби чекав, що це зробить хтось інший. Зрештою, затяжну мовчанку порушила я:

–Раєне, можна з тобою поговорити?

Той глянув на мене здивованим поглядом, але ствердно кивнув.

–Ходімо, прогуляємося, - тихо промовила я, ставши біля нього.

Раєн повільно підвівся на ноги, і ми попрямували вглиб лісу. Я не хотіла, щоб Аніка і Джеймс чули нашу розмову й зайвий раз переймалися. Проте, я знала, що Раєн зрозуміє мене, адже він був таким само зломленим і спустошеним як і я. Його також постійно зʼїдали тривожні думки, хоч як добре він це приховував.

Ми зупинилися на невеличкій ділянці, осяяній місячним світлом і сіли на траву. Кілька хвилин я намагалась зібратися з думками. Сформувати безладні слова у речення. Однак мої губи тремтіли і не хотіли промовляти ні звука. Раєн помітив це і обережно обійняв мене за плечі. Його тепло дуже контрастувало з холодом землі і нічного повітря.

Я знайшла його долоню і міцно стиснула, нарешті спромігшись вичавити з себе слова:

–Мені страшно.

–Я знаю. Ми всі боїмося, Ліє. Це нормально, - почав Раєн.

Я його перебила.

–Ні, ти не розумієш. Найбільше мене лякає зовсім інше. Я постійно думаю про те, хто я така. Врешті-решт буду рятівницею чи стану монстром? Всім допоможу чи буду причиною багатьох смертей? Це не дає мені спокою. Темрява ніби маніпулює моєю свідомостю. І їй все важче опиратися.

Раєн ще міцніше притиснув мене до себе. Я не бачила вираз його обличчя, однак майже фізично відчувала стурбованість. Тоді він розвернув мене до себе, вдивляючись в глиб моїх очей.

–Хай що буде далі, ти ніколи не станеш монстром, Ліє. Для мене ти завжди будеш променем світла в непроглядній пітьмі. Моєю розрадою і надією. Шматочком моєї понівеченої душі. Що б не сталося, я ніколи від тебе не відвернуся. А якщо буде треба спалю цей світ разом із всіма нашими ворогами і витягну Темряву з тебе власноруч. Аби ти тільки частіше всміхалася.

У моєму серці розлилося тепло і я не змогла стримати посмішку. В очах Раєна я бачила, що він каже правду. І це змусило мене нарешті почуватися цілісною. Я знову повірила, що все буде добре. Слова Раєна були ковтком свіжого повітря і бальзамом для моєї пошрамованої душі. Навіть не думаючи, я з усією вдячністю міцно обійняла Раєна, і торкнулася своєю щокою його щоки.

–Ти не уявляєш, як багато це значить для мене, - прошепотіла я на вухо хлопцю.

–Ти не уявляєш, як багато ти значиш для мене, - так само тихо мовив Раєн і заправив пасмо волосся мені за вухо.

Я хотіла обійняти його ще міцніше, зануритися пальцями в його золотисте волосся, залишитися тут із ним під зорями назавжди. Хотіла відчувати теплі дотики до мого тіла, вдихати його аромат, чути стукіт його серця. Однак зараз в нас одна мета – знайти Мері. А все інше нехай почекає.