Раді Вас бачити!

Розділ 16

Через кілька днів мій стан значно покращився. Більшість ран якимось дивом майже загоїлися, від них залишилися лише червонуваті лінії на шкірі. Нарешті я могла встати з ліжка, прогулятися й саду й вдихнути свіжого повітря. Сьогодні воно мало запах стиглих ягід і сонячного проміння. Небо було блакитним, наче безмежний океан, й без єдиної хмаринки. Поряд зі мною йшла Аніка, вона посміхалася й мружила очі від сонця. Коли вона спитала мене про рани, я відповіла чесно. Не хотіла брехати єдиній подрузі, до того ж знала, що та мене зрозуміє. Аніка зуміла прийняти найтемнішу мою сторону, тому тепер я могла поділитися з нею будь-чим. Сьогодні надворі було надзвичайно тихо, не чутно співу жодної пташки. Це породжувало усередині дивне відчуття, але я відкинула його геть. Здавалося, сьогоднішній день ніщо не могло зіпсувати. Проте я була неспокійна. Думки про зниклу сестру Раєна не давали спокою ні на мить. Його розпач і тривога турбували мене все більше. Вчора ми вирішили, що відправимося на пошуки Мері через два тижні. Я знала, що Раєн готовий був вирушити хоч зараз, але здоровий глузд брав верх над бажаннями. Нам треба ретельна підготовка, не можна просто взяти й піти. До того ж, я мала навчитися добре їздити верхи, адже подорожувати на конях значно зручніше, ніж пішки. Раєн сказав, що я маю практикуватися кожен день, аби досягнути результатів до нашого відʼїзду. Крім цього, тренування з боротьби і стрільби теж мали продовжуватися. Ці навички неабияк допоможуть мені при зіткненні з ворогами, хоча я знала, що прибічників це не зупинить. Вони значно сильніші, досвідченіші й спритніші за мене. Раєн був у полоні своєї мети, тож не задумувався про небезпеку, що на нас чекає. Я ж мислила розсудливо і розуміла, що ми можемо не повернутися назад. Невідомо, що станеться в дорозі. Ми не знаємо куди йти, звідки почати пошуки й як викрасти Мері з рук прибічників. Зараз це здавалося неможливим. Але в глибині душі палала іскра надії, яка змушувала повірити в диво. Хто знає, може доля нарешті змилується над нами.

Зрештою, ми з Анікою сіли на самотню лаву у глибині саду й мовчки роздивлялися пишні кущі троянд. Тілом я була тут, але душею й серцем десь далеко, там де немає болі, немає страху й ненависті. Там, де весь час панує світло, а навколо чути радісний сміх. Там, де можна безтурботно жити, відчувати спокій і кожного дня вдихати солодкий запах квітів. Там, де немає смерті.

Запавшу тишу порушила Аніка. Вона поклала свою руку мені на плече, чим вивела зі стану заціпеніння, й невпевнено заговорила:

–Я не знаю, чи це можливо, проте весь час думаю про одну річ. І хотіла запитати, чи можеш допомогти з цим, - вона задумано провела рукою по волоссю.

–Звісно допоможу, якщо зможу, - промовила я й запитально поглянула на неї. – Розкажи, що тебе турбує?

Аніка мовчала й дивилася кудись крізь мене. Вона ніби збиралася з думками і вирішувала, як краще їх висловити. Мені ж стало цікаво, про яку річ вона говорила. Здогадок не було, тож я чекала на її відповідь. Проте Аніка не поспішала щось казати. Вона встала з лави й підійшла до куща червоних троянд, нахиливши квітку й вдихнувши її солодкавий аромат. Потім вона зачудовано подивилась у небо, ніби ніколи раніше його не бачила. У яскравому світлі сонця її волосся набувало неймовірно гарного вогняного кольору, і здавалося, що воно ось-ось запалає. Зрештою, Аніка повернулася до мене й знову сіла. Потім повернула всіяне веснянками обличчя й тихо промовила:

–Я б дуже хотіла вступити до «Тіньових мисливців». Хоча це навряд чи можливо, - вона ніби запитально подивилася на мене.

Я була дещо розгублена й спантеличила через таку відповідь. Навіть не замислювалася про це раніше, але тепер подібна думка видавалася доволі логічною. Однак, я все-таки зацікавлено запитала:

–Але навіщо тобі це? Невже ти хочеш наражати своє життя на небезпеку? Переживати через тисячі проблем, які надходять з усіх сторін?

–Я хочу бути корисною, хочу допомагати людям. Хочу розуміти, що проживаю життя не дарма, - Аніка подивилася на мене своїми світло-зеленими очима. У них читався прихований біль і смуток, такий глибокий, що можна втонути. Угледівши це, я зрозуміла її бажання й відчайдушно хотіла допомогти. Однак, це залежало не від мене.

–Я поговорю з паном Дарвіном. Якщо він погодиться, обовʼязково тебе повідомлю. Але не обіцяю, що все вдасться. На жаль, це від мене не залежить, - промовила я й невпевнено поглянула на Аніку. Її обличчя на мить освітила неприхована радість, але та швидко зникла, змінившись на розслаблену посмішку.

–Дуже тобі дякую. Навіть якщо нічого не вийде, ти все рівно найкраща, - вона міцно мене обійняла.

–Сподіваюся, що скоро побачу тебе серед нас, - прошепотіла я. – Але ще дуже хвилююся. Ти навіть не уявляєш, наскільки це небезпечно. Якщо ти все-таки приєднаєшся, то маєш бути готова до небезпеки на кожному кроці.

–Я готова. Не бійся, зі мною все буде гаразд. І з тобою теж, - впевнено промовила Аніка. Але вона не могла цього знати й не до кінця розуміла всю серйозність даного рішення. Та все ж я була щаслива, бо моя подруга посміхалася й раділа. А все інше нехай почекає. Ми ще встигнемо зазнати нового болю й стражданнь.

***

Цього ж вечора я пішла до пана Дарвіна. Сонце за вікном зникало за горизонтом, а небо набувало яскравих відтінків. Поволі просуваючись довгим напівтемним коридором, я сподівалася знайти господаря у його кабінеті. Не знаю, чого очікувала від цієї зустрічі. Звичайно, хотілося виконати прохахання Аніки, але в глибині душі я надто за неї тривожилася. Пізнавши на власній шкурі всю тяжкість перебування в організації, не бажала того самого для подруги. Бути «тіньовим мисливцем» означало постійно стикатися з болем, страхом і небезпекою. Це було невідворотно. «Заради великої мети варто витримати всі пекельні страждання», – подумала я. І це було правдою. Пожертвувати кількома життями, щоб врятувати безліч інших – прояв мужності й благородства. Я весь час нагадувала собі про це. І тому не боялась своєї смерті. Мене лякали інші речі, але точно не ця. Моє життя все рівно ніколи не мало сенсу.

Коли я підійшла до знайомих дверей, серце калатало від суміші різних почуттів. Стиснута рука потягнулася до темної деревини, але завмерла напівдорозі. Не знаю, що саме мене зупинило, але всередині зародилося лихе передчуття. Воно було незвичне, густе й навʼязливе. Дивна напруга витала в затхлому повітрі. Я спорубувала не звертати на це уваги, проте відчуття все посилювалося. Тіло здригнулося від раптового протягу. Щось тут було не так, я відчувала це кожною клітиною. У голові зароджувалися думки, однак, вони були не моїми. Ніби хтось насильно помістив їх у мій розум. Перед очима промайнула жахлива картина: я стою на колінах посеред лісу, а нечіткий силует Аніки переді мною розчиняється у тіні. Дивне видіння майже одразу зникло, але залишило відбиток у памʼяті. Я заплющила очі й повільно вдихнула. Чим далі, тим більше я розуміла, що поступово божеволію. Постійні переживання змушували мене втрачати здоровий глузд. І це неабияк лякало.

Зрештою, я все-таки невпевнено постукала у двері, досі перебуваючи у стані заціпеніння. Не почувши відповіді, подумала, що пан Дарвін деінде. На мить відчула дивне полегшення й зітхнула. Що ж, доведеться перенести розмову на інший день. Я повільно розвернулася і пішла назад, досі відчуваючи незрозумілу напругу. Але в цей момент позаду мене почувся скрип дверей й тихі кроки.

–Ліє? Що ти тут робиш? – почула я здивований голос пана Дарвіна.

Я завмерла, заскочена зненацька раптовим звертанням. Потім без поспіху розвернулася і поглянула на втомлене обличчя пана. Він змарнів і ніби постарів с того часу, коли я востаннє його бачила. Зрештою, підійшла ближче і тихо промовила:

–Доброго вечора. Я хотіла з вами поговорити, але якщо ви зайняті, то навідаюся іншим разом.

–Все гаразд, Ліє. Проходь, - пан Дарвін відійшов у сторону, звільнивши мені прохід до кабінету. Сьогодні полумʼя у каміні не горіло, а напівтемряву освічували лише кілька свічок. Я ступала поволі, килим на підлозі приглушував мої невпевнені кроки. Все навколо здавалося якимось неправильним. Врешті я сіла на диван, намагаючись розгледіти щось у вікні через щілину у шторах. Пан Дарвін пройшов в кабінет після мене, але не сів, натомість ходячи з одного кінця приміщення в інший. Після декількох хвилин напруженого мовчання він нарешті звернув на мене увагу і запитав:

–То що сталося, Ліє? Навряд чи ти прийшла б без причини, - його голос був задуманий і якийсь відсторонений. Я поглянула на нього, вже шкодуючи, що прийшла сьогодні. Однак все-таки зібрала думки докупи і промовила:

–Ви знаєте Аніку? Вона донька служниці.

Пан Дарвін на секунду задумався, але згідно кивнув.

–Так, а що з нею? Щось трапилося? – запитав він.

–Ні, все гаразд. Однак вона висловила одне прохання. І я сказала, що поговорю з вами, - мій голос звучав трохи напружено й невпевнено.

–Раз так, то кажи. Мені цікаво, чого Аніка могла забажати , - в його очах читалося зацікавлення, проте воно було затьмарене чимось іншим, більш глибоким і неосяжним.

Я трохи помовчала, не знаючи чи розізлиться пан Дарвін, чи буде здивований цим проханням.

–Вона хоче приєднатися до «Тінньових мисливців», - тихо промовила я. Пан Дарвін на мить застиг, а потім дивно подивився на мене. Він не говорив, але здавалося, про щось роздумував. Зрештою він підійшов і присів на інший край дивана. У його голосі, на диво, звучало занепокоєння, коли він промовив:

–Ти розказала їй про організацію?

Я присоромлено опустила очі, розуміючи, що порушила таємницю. Проте відчувала, що це було правильно. І тому підняла очі і прошепотіла:

–Так. Аніка моя подруга, тож я не хочу мати від неї ніяких секретів.

–Що ж, я радий що в тебе зʼявилися друзі. Але зараз не про це. Аніка хоча б розуміє всю небезпеку даного рішення? Вона впевнена, що хоче перетворити своє життя на постійне випробування?

–Так, вона готова, - промовила я.

–А ти готова, Ліє? Готова до можливості втратити свою подругу в будь-який момент? – пан Дарвін кинув на мене погляд темних очей.

Ні, я не готова. Проте це не моє життя, не моє рішення. Я не мала влади над ситуацію, не могла вказувати, тож сказала лиш:

–Не має значення. Якщо це її бажання, то я не буду заважати й намагатися відговорити. Немає сенсу. Аніка вже все вирішила для себе, - мій голос тремтів, і я з усіх сил намагалася взяти себе в руки.

–У такому разі, я не можу відмовити. Кожна людина в праві самостійно приймати рішення. Якщо вона так вирішила, то нехай. Боротися за справедливість – діло, варте пошани. Не кожен зможе піти на таке, - на його зморшкуватому обличчі виднілася така собі гордість.

–Тож що ви вирішили? – запитала я.

–Я задовольню її прохання, але в неї ще є час передумати. Три дні на роздуми. Якщо вона не змінить думку, то ми проведемо Темний Ритуал.

–Я передам їй.

–Передай. А тепер іди відпочивати, - промовив пан Дарвін.

–Надобраніч, - сказала я і підвелася з дивану.

–Солодких снів, Ліє, - він теж встав і підійшов до вікна, повернувшись до мене спиною.

Я швидким кроком перетнула кабінет й відчинила важкі двері. Пролунав скрип. Дивне передчуття досі жевріло десь усередині. Я відмахнулася від нього і вийшла у коридор. Тиша, яка панувала там здавалася неприродною. Довгі тіні падали на деревʼяну підлогу з вікон. Однак я не думала про це. Прямуючи до себе в кімнату, лише раділа через те, що виконала прохання Аніки. Сподіваюся, що не пошкодую про це рішення.

***

Наступного дня я повідомила Аніку про рішення пана Дарвіна.

–Дуже тобі дякую, - промовила вона з невимовною радістю у голосі. – Проси в мене що хочеш.

–Не варто. Я була рада допомогти, - на моєму обличчі розквітла посмішка. Аніка теж посміхнулася і помахала на прощання, повертаючись до маєтку.

У саду ми зустрілись з Раєном, щоб трохи прогулятися. Погода стояла чудова: сонце зігрівало й лоскотало своїми променями. Ми йшли стежкою, оминаючи поодинокі дерева й квіткові кущі. Запах останнього дня весни наповнював легені солодкавим повітрям. Птахи виспівувати над нашими головами, порушуючи тишу чарівною мелодією.

–Як ти Раєне? Тримаєшся? – запитала я. Він трохи помовчав, а потім тихо відповів:

–Намагаюся. Проте з кожним днем стає все важче, - він тяжко зітхнув й провів рукою по волоссю. – Здається, ніби я скоро збожеволію.

Я кинула на нього сумний погляд. Не хотілося бачити його таким розбитим. Варто було заспокоїти, підтримати, але потрібні слова кудись зникли, від них залишилася лиш порожнеча. Зрештою, я промовила лиш:

–Не думай погане. Все минеться, от побачиш.

–Дуже хочу в це вірити. Але не можу. Кожен раз серце стискається від одної лише думки про сестру, - промовив він з глибокою печаллю у голосі.

Я мовчала, бо не знала, що ще сказати. Мої слова все рівно його не заспокоять. Тут допоможуть лише дії. Поки він не побачить сестру, не зможе спокійно спати. І я його розуміла.

Ми підійшли до залізних воріт і зупинилися. Там, за ними, починалася небезпечна територія. Хто знає, може прибічники зараз ховаються між дерев і чекають на нас. Вони як звірі, що полюють на своїх жертв, і не зупиняться, доки не отримають бажаного. Тож ми стояли, не наважуючись покидати захищені землі маєтку.

Розвернувшись спиною до воріт, ми дивилися на великий будинок попереду. Зовсім скоро ми його покинемо, і невідомо, чи повернемося сюди знову. Надто великим був ризик втратити все. Проте зараз ми про це не думали. Якщо наша доля померти заради світлого майбутнього – то нехай. І ніщо не зупинить нас на шляху до мети. Головне – боротися до останнього подиху.

Позаду почулися кроки, і ми миттєво розвернулися. З іншого боку воріт стояв молодий хлопець з чорним волоссям і зеленими очима. Моїми очима. Чи може то було грою світла. Я відійшла подалі, не знаючи, що очікувати від незнайомця. Він сперся плечем за залізні грати і зміряв нас зацікавленим поглядом.

–Ви не знаєте, тут живе Лія Девінгер? – зрештою запитав хлопець.

Я дивилася на нього і не знала, чи варто відповідати. А що як він один з прибічників? Проте усередині зародилося дивне відчуття. І воно підказало мені сказати йому правду. Тож я тяжко видихнула й насторожено відповіла:

–Так, а що? Навіщо вона вам?

–Я шукаю її. Де вона зараз? – його голос був сповнений напруги й нетерпіння.

Я стиснула пальці і задумалася. Що йому від мене потрібно? Звідки він знає моє імʼя? Можливо, він дійсно наш ворог і намагається втертися мені в довіру? Я не хотіла відповідати, проте цікавість все таки взяла гору:

–Я і є Лія, - мій голос тремтів від зародившогося страху, який пропалював тіло зсередини. Я не могла відвести погляду від незнайомця. Щось у ньому було не так. У його погляді, поставі, голосі. Однак я чекала його відповіді.

Хлопець з хвилину роздивлявся мене. Його обличчя набуло дивного виразу. Спочатку він здався здивованим і заскоченим зненацька, а тоді посміхнувся і промовив:

–Що ж, тоді привіт, сестричко.