Раді Вас бачити!

Розділ 26

 Зранку мене розбудили крики Джеймса. Через силу розплющивши очі, я побачила над собою нависаючу постать брата, який тряс за плечі Раєна, що спав поряд зі мною.

–Вставайте вже нарешті. Мері прокинулася, - кричав він.

Я різко підскочила, відчуваючи легке запаморочення. Раєн також вже сидів, здивовано кліпаючи. Лише за кілька секунд до нього дійшли слова Джеймса.

–Мері? Коли? Де вона? – швидко забурмотів Раєн і встав, оглядаючись навкруги.

Я вже повністю прокинулася і теж встала, взявши Раєна під лікоть, аби той трохи заспокоївся. Його блакитні очі випромінювали шаленість і стурбованість.

–Ходімо. Але поводьтеся спокійно. Мері поки не розуміє, що відбувається, - тихо мовив Джеймс.

Ми повільно пішли за ним, обходячи вже потушене багаття. Недалеко від нього, закутавшись в ковдру лежала Мері, а Фрея і Ліам сиділи поряд і заспокоювали дівчинку. Та тільки дивилася навкруги втомленими бляклими очима і хрипко зойкнула, побачивши брата.

–Мері! Люба сестричко! З тобою все гаразд? – занепокоєно запитав Раєн, сідаючи поряд з сестрою і проводячи тремтячими руками по її брудному сплутаному волоссю.

–Раєне, це справді ти? – майже беззвучно спитала Мері. Вона виглядала наляканою і здивованою. Обличчя дівчинки вкривали подряпини, потріскані губи ворушилися у спробі заговорити, а синці під очима були надто помітними у світлі ранкового сонця.

–Так, це я. З тобою все буде гаразд. Ми тебе врятували і повертаємося додому, - говорив Раєн, ніби читаючи якусь мантру.

–Я майже нічого не памʼятаю. Що зі мною сталося? – зашепотіла Мері.

–Давай поговоримо про це пізніше, люба. Тобі треба відпочивати і набиратися сил. Поїж чого-небудь, випий води. Ти зовсім схудла, і обличчя таке бліде, - стурбовано казав Раєн, який здавалось досі перебував у стані шоку і нерозуміння.

–Але ж у нас немає їжі, - ніяково промовила я.

–Не переймайся через це. Ми з Фреєю трохи поповнили запаси, доки ви спали, - заспокоїв мене Джеймс.

Поки ми снідали, Раєн ні на крок не відходив від сестри. Він допоміг їй сісти і годував з рук. Я дивилася на це з посмішкою і мовчазною повагою. Хлопець дійсно був турботливим, особливо коли це стосувалося близьких йому людей. Я поки що не знала чи входжу до такого переліку, але все ж сподівалася.

Коли настав час вкотре вирушати в дорогу, я замислилась, що буде, коли ми прибудемо до Сонячного палацу. Як вельможі поставляться до нашої компанії? І чи не вирішить бува Раєн залишитись вдома з сестрою, залишивши мене саму? Останнє припущення лякало найбільше, однак якщо б так справді сталося, я не ображалася б на хлопця. Зрештою, сімʼя – це найдорожче, що ми маємо. До того ж його сестра пережила багато жахіть і потребувала часу, аби відновитися. Та все ж, втрачати його мені аж ніяк не хотілося.

Я оглянулася навколо. Раєн досі сидів поряд з Мері і мовчав, поклавши руку їй на плече і обережно стиснувши його. Джеймс активно жестикулював, пояснюючи щось Фреї. Ліам сидів неподалік, дивлячись на сестру і посміхаючись. А я стояла у тіні дерева і спостерігала за своїми друзями з легкістю на серці. Навіть Фрея і Ліам, яких я знала лише день, стали чимось більшим ніж випадковими знайомими. І я зрозуміла – доки ми всі разом, ніхто нас не переможе. Є такі речі, які прибічникам ніколи не зрозуміти, і я майже щиро їм співчувала.

***

Наша дорога тривала вже майже три дні. Здавалось, що безкраїй ліс ніколи не закінчиться. Радувало лиш те, що Мері почувалася дедалі краще. Це хоч трохи заспокоювало Раєна, а разом з ним і мене. Здавалося, що тільки він досі мав сили та з ентузіазмом рухався далі. Все ж таки, хлопець повертався додому, і я щиро за нього раділа, хоч трохи боялася величі Сонячного палацу. Я ніколи його не бачила, однак була майже впевнена, що він не схожий ні на що з того до чого я звикла. А ще було важко здогадатися як Раєн поводитиметься, коли нарешті повернеться до своєї ролі принца. І як нашу компанію сприйме король? Так багато питань і так мало відповідей.

–Ти не переживаєш через своє повернення? – тихо запитала я Раєна.

–Можливо, трохи. Але я впевнений, що все буде гаразд. Батько зрадіє, що ми повернули йому Мері, - відповів хлопець.

–Я маю на увазі твій титул. Певно, у палаці тобі треба поводитись відповідно. А ще ти точно маєш якісь обовʼязки. Це тебе не турбує?

–Я звик до такого життя, Ліє. Так, за цей час поза палацом я трохи змінився. Проте, така вже моя доля, - задумливо мовив Раєн.

–Не забувай там про мене, - прошепотіла я.

–Ніколи.

Наступна частина нашої дороги проходила в тиші. Один раз ми спинилися, щоб перекусити і вирушили далі. Всі мої мʼязи нестерпно боліли від постійного напруження. Позаду мене сидів Ліам, який весь час зітхав і жалівся на втому. Дивлячись на Фрею і Джеймса, я могла зрозуміти, що вони тої ж думки про все це. Однак я знала, що скоро нарешті зможу отримати свій заслужений відпочинок у стінах славнозвісного Сонячного палацу. Сподівалась лише, що мені виділять кімнату з великим мʼяким ліжком, хоча зараз я була ладна лягти прямо на вологій землі.

–Скільки нам ще їхати, Раєне? – втомлено запитала я через годину.

–Ще трохи. За кілька хвилин ми заїдемо у місто, тож усі приготуйтеся, - урочисто промовив хлопець.

Коли наші коні подолали останні метри лісу і виїхали на камʼяну бруківку, я вирячила очі та охнула. Переді мною простягалося величезне місто з маленькими різнокольоровими будиночками, крамницями і великим натовпом людей, що заполонив вулиці. Ніколи в житті мені не доводилося такого бачити. Через постійну ізоляцію, я не знала, що відбувається у навколишньому світі. Тепер же це неабияк дивувало і захоплювало. Голоси, що долинали зусібіч, аромати випічки та прянощів, а ще життя, що тут кипіло. Усе це було таким приємним, але чужим мені.

–Ласкаво прошу до Акреона – столиці Медеї, - весело сказав Раєн.

–Тут неймовірно гарно, - з захопленням промовила я.

–Знав, що тобі сподобається. Почекай, ти ще багато чого не бачила, - підморгнув мені хлопець.

–А де ж Сонячний палац ?

–Він на протилежному краю міста, тож доведеться ще трохи проїхатися. Однак, повірте, воно того коштує, - посміхнувся Раєн.

–На цей раз повірю, - гмикнула я.

Ми проїзжали вузькими вуличками, змушуючи людей розійтися. Деякі з цікавістю дивилися на нас, а хтось просто проходив повз. Раєн завчасно вдягнув мантію і накинув на голову капюшон, щоб позбутися зайвої уваги. Люди були вдягнені у різноманітні кольорові речі і велику кількість прикрас. Поруч з ними ми виглядали як темна брудна пляма.

Проте після стількох днів дороги мене мало турбувало, що подумають інші. Хотілося просто якнайшвидше опинитися на пласкій землі. Впевнена, наші коні теж цьому зраділи б. Та все ж я не могла відвести очі від краси навколо. Все прямо таки виблискувало королівською величчю.

–Ну що, Ліє? Вже думаєш про те щоб переїхати? В маєтку мого діда аж надто похмуро, - засміявся Раєн.

–Можливо, коли усе закінчиться, я подумаю над твоєю пропозицією.

Насправді я не знала, чи сказала це всерйоз. Тут було чудово, однак важко жити там, де все нагадує про твою нікчемність і необізнаність. Зрештою, я майже все життя була самотньою, нікому не потрібною та замкненою. Допоки не зустріла людей, що зараз їхали поруч зі мною. Зараз я відчувала як сильно насправді змінилась. Раніше намагалася бути сильною, самостійною, незалежною, а тепер усвідомила, що маю на кого покластися.

–А я от з радістю б тут оселився. Набридло все життя бігати по світу, - пробурмотів Джеймс.

–Ну, з цим я можу тобі допомогти, - серйозно сказав Раєн.

–Справді? – здивовано запитав брат.

–Я все ж таки принц. Можу організувати будь-що.

–А Ваша Високість може зробити так, що ми їхали швидше? – гмикнула я.

–З цим на жаль не допоможу, - вдавано сумно відповів Раєн.–Однак ти можеш передати своє прохання коням. Не впевнений правда, що вони послухають…

–Ну ти і дурень, - засміялася я.

–Ти обережно , за такі слова і до підземель можуть кинути, - пирхнув хлопець.

–Дуже боюся, - протягнула я. – Однак мені пощастило, що принц – мій друг і ніколи так не вчинить.

–Тут ти маєш рацію, - зітхнув Раєн.

Ми продовжували наш рух в очікуванні скорого прибуття. Вулиці повнилися маленькими будинками, вишуканими храмами, фонтанами і скульптурами. Все це виглядало надзвичайно чарівно. Я ніби опинилася в зовсім іншому світі: більш бадьорому і яскравому. Оглядаючи краєвиди, я навіть не помітила як надворі почало сутеніти, а Сонячний палац досі не зʼявлявся на горизонті.

–Ми не встигнемо до настання ночі, - пробурмотів Раєн.

–І що робити? – запитала я, напружуючись.

–На щастя, я знаю місце де можна зупинитися на ніч. Це зовсім близько, - спокійно мовив хлопець.

–Тоді веди, - я подумки зітхнула.

***

Раєн привʼязав коней до огорожі і постукав у двері невеликого двоповерхового будинку. Мене охопила цікавість. До кого ж ми зараз прийшли у гості без попередження? Чи приймуть нас господарі? Та вже через кілька секунд двері відчинилися і на порозі постав хлопець з каштановим кучерявим волоссям і смаглявою шкірою. Він насторожено оглянув нашу компанію, а потім помітив Раєна і широко посміхнувся.

–Друже! Скільки ж часу ми не бачилися! Радий, що ти нарешті знайшов час на старого знайомого, - весело мовив хлопець.

–І я радий зустрічі. Ми можемо у вас переночувати? А то скоро ніч і до палацу ніяк не встигнути. Ти ж знаєш, я не люблю подорожувати вночі, - запитав Раєн і знизав плечима.

–Звісно, заходьте. Мій дім – твій дім.

–Дякую, - відказав Раєн і поплескав друга по плечу.

Ми по черзі зайшли до будинку. Усередині було дуже тепло і затишно. В центрі кімнати стояв великий деревʼяний стіл та кілька мʼяких крісел з блакитною оксамитовою оббивкою. У повітрі стояв аромат щойно приготованої їжі.

–Я забув вас представити, - почав Раєн. – Це мій давній друг Генрі.

–Приємно познайомитися, я Лія, - потисла простягнуту руку хлопця. – А це мій брат Джеймс, а також Фрея і Ліам. Мері ти, мабуть, знаєш.

–Що ж, я завжди радий компанії, - посміхнувся Генрі.– А як там моя люба Мері? Що з твоїм обличчям? І схудла щось дуже.

–З нею все гаразд, принаймні зараз. Ще раз дякую, що прийняв нас, - швидко сказав Раєн.

–Немає проблем, - хлопець похитав головою.

З другого поверху почувся жіночий голос:

–З ким ти говориш, Генрі?

–Спускайся, мамо. У нас гості.

Через хвилину я почула скрип сходів і звук квапливих кроків. У вітальню спустилася симпатична жінка з довгим темним кучерявим волоссям, в якому де-не-де почала зʼявлятись сивина. Вона помітила нас, на секунду вигнувши брови, а потім зупинилась поглядом на одній точці і посміхнулась.

–Раєне, любий. Як давно я тебе не бачила. І Мері, моя хороша. Щось сталося? – лагідно, однак з ноткою тривоги в голосі мовила жінка.

–Доброго вечора, Ауреліє. Я теж радий. Чи не могли б ми з друзями у вас заночувати? Зранку одразу вирушимо до палацу.

–Звісно-звісно. Можете лишатися скільки завгодно, - прощебетала Аурелія.

–Вдячний за вашу доброту. Як загалом і завжди, - всміхнувся Раєн.

–Не варто. Ти ж мені як син. Ох, шкода, що Ейлін не бачить як виріс її хлопчик, - зітхнула жінка, говорячи скоріше до себе. –Так, про що це я? Ви ж певно зголодніли?

Мій шлунок одразу озвався, порушивши тишу кімнати.

–Було б добре щось поїсти, - трохи ніяково озвався Раєн.

–Я якраз приготувала вечерю. Має на всіх вистачити, - мовила Аурелія.

Через годину ми вже доїдали запечену курку з картоплею. Це була найкраща їжа, яку я їла за останній час, якщо не за все життя. Мої очі аж заплющувалися від задоволення, коли я обгризала мʼясо з хрусткої курячої ніжки. Мої друзі, здавалося, теж були більш ніж задоволені такою вечерею.

Залишок вечора ми сиділи, попиваючи теплий чай. Генрі з Раєном постійно про щось шепотілися, інколи ледь стримуючи сміх. 

–Раєне, може розповіси як ти? Як життя? Генрі казав, що ти їздив до Вінсента, - запитала Аурелія.

–Я з радістю вам розповім, однак не сьогодні. Це дуже довга історія. Я впевнений, мої друзі дуже втомилися з дороги і мріють про міцний сон, - пояснив Раєн.

–Звичайно. Я проведу вас до гостьових кімнат, - заворушилась жінка. – Ходіть за мною.

Ми повільно піднялися сходами на другий поверх. Я вже майже відчувала під собою мʼяке ліжко й чисту постіль. Аурелія задумливо потерла підборіддя, а тоді невпевнено сказала:

–У мене є лише дві вільні кімнати. Я сподіваюсь це не проблема?

–Звісно ні, - Раєн заспокійливо глянув на жінку. – Зараз для нас це просто чудові умови.

–Що ж, тоді розбирайтеся. Якщо щось потрібно, я буду внизу, - мовила Аурелія.

–Ви дуже допомогли , - хлопець легко приобійняв жінку.

Господиня всміхнулася йому і пішла донизу. Раєн оглянув нашу компанію, трохи подумав і сказав:

–Джеймсе, Фреє і Ліаме, ви будете разом, а я буду з Мері та Лією.

Ні в кого не було сил навіть спробувати сперечатися. Тож ми попрощалися і розійшлися по кімнатах. Відчинивши двері однієї з них , я побачила невелике, але затишне приміщення з шафою, столом і великим ліжком. Останнє приваблювало мене найбільше.

–Ви з Мері лягайте у ліжко, а я постелю на підлозі, - одразу запропонував Раєн.

Я вигнула брову і подивилася на нього.

–Не кажи дурниць. Тут місця всім вистачить.

–Я не хочу вам заважати. Та й тобі, певно, буде не дуже комфортно, - почав хлопець.

–Після стількох ночей у лісі, це зараз турбує мене найменше, - пирхнула я.

–Ну гаразд, як забажаєш - зітхнув Раєн.

Ми скинули брудне взуття, важкі мантії і лягли у мʼяке і тепле ліжко – Раєн посередині , а ми з Мері по різні боки від нього. Дівчинка видавалась дуже втомленою, тому одразу заснула. Ми ж з Раєном продовжували лежати й дивитися на стелю, думаючи кожен про своє. Зрештою, хлопець розвернувся до мене і прошепотів:

–Надобраніч, Ліє.

–Надобраніч, Раєне, - відповіла.

Згодом хлопець начебто заснув, а ще довго лежала, відчуваючи тепло його тіла.

***

Зранку ми швидко поснідали, попрощалися з господарями і вирушили в дорогу. Сьогодні всі почувалися значно краще і бадьоріше. Тільки Джеймс невдоволено бурмотів:

–Ви уявляєте, мене змусили спати на підлозі!

–Ти занадто кремезний. До того ж я знаю тебе недостатньо добре аби спати в одному ліжку, - гмикнула Фрея.

–Колись ти сама мене туди запросиш, однак я відмовлюся, - захихотів брат.

–Та скоріше світ перевернеться, - пирхнула дівчина.

–І чого я маю це терпіти, - ледь чутно зітхнув Ліам за моєю спиною.

Я старанно стримувала сміх. Мені неабияк бракувало таких легких розмов. Те, що мої друзі знаходили сили на жарти було добрим знаком. Я лише сподівалася, що все так і залишиться.

Минуло кілька довгих годин дороги, та побачивши перед собою його, я важко ковтнула і вирячила очі. Серце шалено забилося, а всі слова враз повилітали з голови. Переді мною височів величезний та неймовірно гарний Сонячний палац.