Раді Вас бачити!

Розділ 10

Минув тиждень. Весь цей час я сумлінно тренувалася самотужки. Без Раєна робити це було складніше, але я не могла втрачати дорогоцінний час. За ці декілька тижнів моя витривалість і сила помітно зросли. Я знала, що цього було недостатньо, але в глибині душі пишалася своїми досягненнями. Раєн теж радів, що я не покинула тренувань, поки він одужував. Мені було приємно чути від нього, як сильно я зросла, порівняно з першим, не дуже вдалим тренуванням.

Вийшовши на ранкову пробіжку, я вдихнула аромати холодного свіжого повітря. Мокре від поту волосся прилипало до розпашілого обличчя. Пташки у небі радісно щебетали, та я не поділяла їхнього щастя. Зараз у всіх були нелегкі часи, смерть Маргарет залишалася помітним тягарем у серці. Мені важко було не згадувати її мертве бліде обличчя й порожній погляд. Цей образ часто приходив до мене у снах і змушував прокидатися у холодному поту. Навіть зараз, усередині все болісно стискалося від самої лиш згадки про її жахливу й несправедливу смерть. Коли я, нарешті наважившись, розповіла про це Раєну, він був вражений й занепокоєний. В той момент я побачила в його очах сум, злість й розуміння, що тепер все змінилося. Раєн сказав мені триматися, не падати духом й будь-яким способом відволікатися від тривожних думок. Це я й намагалася робити. Проте смерть зробила мене сильнішою. Вона показала, що треба боротися за добро, справедливість і безтурботне майбутнє,в якому кожен нарешті зможе жити повноцінним життям, без страху й ненависті, що отруюють душу.

Я стомилася бігти й на хвилину зупинилася. Подув легенький вітерець і скуйовдив моє й так розтріпане волосся. Десь вдалині почулося виття вовків. Він цього звуку я здригнулася й озирнулася. Раніше такого не було. Невже вовки теж відчували, що насувається щось погане й темне? З минулого тижня не сталося нічого, що могло б злякати чи насторожити. Можливо, прибічники Темряви дали нам розслабитися і забути про небезпеку або вони просто вичікували підходящого моменту для нового нападу. Від них можна було очікувати чого завгодно, тож я ні на хвилину не розслаблялася і була готова дати відсіч. Лише у себе в кімнаті, могла трохи забути про обережність й відпочити.

Навколо мене не було ні душі. У такий час всі ще спали. Лише я, як завжди, прокинулась серед ночі і вже не могла заснути. Останнім часом це стало звичною справою. Я вставала з ліжка, сідала на підвіконня і дивилася на зорі, аж поки не наступав світанок і сонце не зʼявлялося на горизонті. Я не могла уявити, як десь, далеко звідси, не було ні сонця, ні зірок. Сама лише Темрява і більше нічого.

Закінчивши пробіжку, я, важко дихаючи і витираючи з чола піт, зупинилася перед дверима маєтку. Легенько прочинила їх і ввійшла досередини. Тут панувала тиша, лише мої кроки порушували її. Повільно йдучи першим поверхом, я згадала, що сьогодні моє перше заняття зі стрільби. Було цікаво і трохи страшно водночас. Здавалося, що стрільба з лука – доволі непроста справа, яка потребувала довгого освоєння. Чи вийде в мене? Аніка вважала, що так. Тож я нарешті повірила в себе і заховала непотрібний страх якнайдалі.

***

Коли я зустріла Аніку в саду, та була повністю готова і радісно мені посміхалася. За спиною в неї висів лук і сагайдак зі стрілами. Її руде волосся, заплетене в дві коси, виблискувло у променях сонця, а світло-зелені очі світилися від невимовно щастя. Аніку захоплювало майбутнє тренування, для мене ж це було необхідністю.

–Ну що? Ти готова? – запитала вона.

Я трохи подумала і невпевнено відповіла:

–А хіба в мене є вибір?

–Звісно. Ти можеш відмовитися, якщо не хочеш.

–Не можу. Але це не важливо. Я не проти навчитися чогось нового, - посміхнувшись самими кутиками губ, відповіла я.

–Я впевнена, що тобі сподобається. Це дуже захоплює, якщо навчитись, - промовила Аніка, знизавши плечима.

–Повірю тобі на слово.

Я озирнулась, роздивляючись квітучий сад і запитала:

–Куди ми підемо?

–Скоро дізнаєшся, - хитро всміхнувшись, відповіла Аніка. Вона пішла вглиб саду і я, не маючи вибору, пішла за нею. Навколо все буяло яскравими барвами і наповнювало повітря солодкими ароматами. Квіти тягнулися до сонця, розкриваючи свої пелюстки. У невеликому ставку голосно клекотіли жаби. Все навкруги раділо життю, лише я не мала такої змоги. Сонце зігрівало моє тіло, але не могло зігріти скрижаніле серце. Воно було вкрите товстим шаром примарного льоду, який навряд чи колись розтане.

Очі запекли, і я кліпнула. Навколо враз все змінилося. Сад був вкритий попелом й кістками, мертві дерева грізно височіли наді мною, а навкруги панувала сама лиш темрява. Маєток був похмурим і неживим, ніби сама смерть завітала до нього. Уламки скла від розбитих вікон хрустіли під ногами. Цей звук громом розходився по навколишній тиші.

Я злякано потрясла головою й міцно заплющила очі. Коли розплющила, все це зникло. Навколо знову був квітковий сад, а сонце яскраво світило у небі.

–Все добре? – стурбовано запитала Аніка.

–Так. Просто задумалася, - збрехала я й важко вдихнула. Що тільки що сталося? Невже моя уява сама домалювала ці темні образи, після пережитого стресу? Думаючи, що поступово божеволію, я поспішила, щоб наздогнати Аніку. Та схвильовано глянула на мене, але нічого не сказала. Я намагалася не дивитися їй в очі, щоб приховати страх, який читався у моєму погляді. Прибрала вилізше з хвоста пасмо волосся за вухо і продовжила йти, намагаючись відволіктися від навʼязливих думок. Аніка все пробиралася крізь кущі й дерева, прямуючи у найдальший закуток саду. Я бувала тут доволі рідко, лише коли хотіла побути одна і відгородитися від світу. Під ногами хрустіли гілки, і я мимоволі згадала уламки скла. Все тіло здригнулося, наче від крижаного вітру. Добре, що я йшла позаду Аніки, тож вона нічого не побачила.

–Ось ми й на місці, задоволено промовила вона.

Навкруги були самі лиш дерева й невеличка порожня ділянка землі. Недалеко від нас вже стояли підготовлені мішені для стрільби. На траві під деревом лежала підстилка, а поряд стояв великий кухоль з водою і корзина з фруктами. Аніка продумала все до деталей.

–Чому саме це місце? – запитала я.

–Тут нам ніхто не завадить. А ще тут доволі затишно й тихо. Мені здається, те що потрібно, - відповіла вона й змовницьки підморгнула.

–Ти права. Це ідеальне місце.

Аніка зняла зі спини лук і показала його мені. Він був гарний, зроблений з темного дерева і оздоблений незвичайними візерунками. Подруга помітила мій зацікавлений погляд і пояснила:

–Мій батько самотужки малював кожен візерунок. Він казав, що вони приносять удачу. Цей лук для мене особливий. Він зроблений з дерева, яке батько посадив у дитинстві. Єдине, що залишилося мені від нього.

–Я думаю, твій батько дуже тебе любив, - тихо промовила я.

–Так і є. Насправді, мені дуже його не вистачає, - ледь чутно прошепотіла Аніка. На її очах заблистіли сльози. Вона пробувала їх стримати, але ті вже текли по щокам, залишаючи мокрі доріжки. Аніка витерла обличчя рукавом сорочки й сумно посміхнувшись промовила:

–Вибач. Не хочу тебе обтяжувати.

–Не перепрошуй, - попросила я і обійняла подругу. – Все буде добре. Аніка тихо схлипнула й уткнулася заплаканим обличчям у моє плече. Я відчула як здригається її тіло й згадала себе у перші дні в будинку Агати. Той час досі сумними спогадами залишився глибоко в середині мене. Я була малою дитиною і не розуміла всієї жорстокості світу. Важко було прийняти нову реальність і змусити себе жити далі. Сльози тоді були моєю єдиною можливістю відчути , що я досі жива і маю почуття. Лише згодом зрозуміла, що сльози – лиш слабкість, яку я не могла собі дозволити.

Аніка звільнилася з моїх обіймів. Її обличчя було червоне від сліз, губи тремтіли, а очі блищали, ніби були зроблені зі скла. Вона зробила глибокий вдих, а потім повільно видихнула і спробувала всміхнутися.

–Дякую. Ти навіть не уявляєш, як я рада, що познайомилася з тобою, - щиро промовила Аніка.

–Я також рада.

–Ти дуже добра. Звідки в тобі все це світло?

–Це не так. В мені лиш темрява й вічний смуток, - тихо промовила я.

–Не правда! Я бачу, як ти сяєш. Наче зірка у нічному небі.

–Тоді ти зовсім мене не знаєш.

–Так розкажи. Поділися тим, що в тебе на серці, - з надією промовила Аніка.

–Не можу. Принаймні точно не зараз.

Я замовчала і подивилася у ясне небо. Там літали птахи, і я захотіла стати ними. Ширяти серед блакиті і дивитися за світ зверху. Не думати ні про що і відчувати , як вітер плутається у волоссі. Вдихати запах свободи й нестримного прагнення існувати. Я збрехала. У мені було світло, воно жило глибоко в душі й скрижанілому серці, але темрява приховувала це світло за стіною безмежної і холодної чорноти. Світло горіло ледь відчутним вогником і я пообіцяла, що він ніколи не згасне. Якою б густою не була темрява, вона не захопить мене цілком. Бо тоді я перестану існувати.

Аніка подивилася на мене задумливим поглядом і з ледь помітною ноткою суму у голосі промовила:

–Гаразд. Тоді давай переходити до тренування.

–Так, - відповіла я і вказала на мішені. – Ми будемо стріляти у них?

–Ну, принаймні спробуємо. Але я думаю, що в тебе вийде. Аніка підійшла поближче до мішені й дістала з сагайдака стрілу. – Тут все достатньо просто. Накладаєш стрілу на титяву, береш лук у ліву руку і підіймаєш у правильне положення, - вона показала мені, як саме це зробити. –Потім натягуеш титяву, прицілюєшся і відпускаєш. Стріла розсікла повітря з легким свистом і вже за секунду влучила в центр мішені.

–В тебе так легко це виходить, - з захватом промовила я.

–Це все роки практики. В мене вийшло далеко не з першого разу. Але я достатньо швидко навчилася і тепер це для мене не проблема. Навпаки, стрільба стала моїм улюбленим заняттям, - на обличчі Аніки я прочитала щире захоплення і любов до своєї справи. Коли вона тримала лук і прицілювалася, в її очах спалахував вогник. Хотіла б я так само отримувати задоволення від якоїсь справи.

–Ну то що? Спробуєш? – запитала Аніка.

–Звичайно. Хоча не думаю, що в мене вийде, - я невпевнено похитала головою.

–Вір у себе. Нічого, якщо з першого разу не вдасться. Ти лише вчишся, тож можеш допускати помилки. Не бійся невдачі, бійся невпевненості у собі.

–Добре, я спробую.

–Чудово, - весело промовила Аніка і дала мені лук та стрілу.– Памʼятаєш як я показувала?

–Здається, так, - я обережно взяла лук і наклала стрілу. Та мала гострий залізний наконечник. Такою можна і вбити. Я важко вдихнула й прийняла положення, піднявши лук і натягнувши титяву. Відчула невеликий біль у ще незвиклих пальцях. Шкіра на руках Аніки була загрубіла від років постійної стрільби, моя ж була мʼяка і ніжна, тож титява неприємно давила на пальці, залишаючи червоні лінії.

Я довго прицілювалася, щоб знайти найвигідніший ракурс. Врешті, не витримуючи напругу, відпустила, і стріла швидко пролетіла повітрям, влучивши у самий край мішені.

–Доволі добре. Ти молодець, похвалила мене Аніка.

–Можна було і краще, - зітхнула я,

–Ти з першої ж спроби влучила у мішень. Це хороший результат. Коли я стріляла вперше, то влучила у дерево за пів метра від потрібної цілі. В тобі є великий потенціал, просто потрібна практика і трохи терпіння.

–Думаєш, в мене є шанс?

–Я впевнена, - вона посміхнулася мені і весело підморгнула

–Ну раз так, то добре.

І я спробувала знову. На цей раз вийшло трохи краще. Я пускала стрілу за стрілою, почавши отримувати задоволення від процесу. Зараз забулося усе: проблеми, переживання, нічні кошмари й жахливі смерті. Була лише я й ціль навпроти. А також Аніка, яка шалено мене підтримувала і раділа з кожної, чимраз кращої, спроби. Я відчувала невимовну легкість, від можливості відкинути всі погані думки, хоч на певний час. Це було саме те, що потрібно, аби відволіктися й перевести подих.

Втомившись і відчуваючи поколювання у натертих й почервонілих пальцях, я впала на землю, вдихаючи аромати свіжої трави. Сонце припікало й змушувало примружитись. Я завжди більше любила місяць і зоряні ночі, але останнім часом сонце почало мені подобатись. Воно ніби випромінювало радість і спокій, хоча для мене ці відчуття були незвичними. До нещодавнього часу. Ще менше місяця тому я б ніколи не подумала, що знову матиму почуття і щось відчуватиму. Я зневажала емоції і вважала їх слабкістю. Тепер же зрозуміла, що вони є частиною кожного з нас, без них ми лиш порожня оболонка. Лише сліз я не могла собі дозволити. Надто багато було їх у моєму дитинстві, і не хотілося згадувати ті моменти. Це було у далекому минулому, тож нехай воно там і залишиться.

–Я що, підготувала нам місце, щоб ти на брудній землі валялася? – запитала Аніка, сміючись, і допомогла мені встати. Ставши на ноги, я відчувала невелике запаморочення від палючих сонячних променів. Сьогодні погода була особливо спекотна. Трохи пройшовшись, ми сіли на підстилку, ховаючись у тіні великого дерева. Подув легенький вітерець, наповнюючи мої легені свіжим повітрям. Розслаблено видихнувши, я взяла кухоль і почала жадібно пити, насолоджуючись кожною краплею прохолодної води. Потім змочила руки і вмилася, одразу відчувши полегшення й освіжаючий доторк до розжареної шкіри. Аніка дивилася на це і мовчки посміхалася . Я не розуміла, звідки вона брала цю постійну веселість і безтурботність. Хотілося вміти так само, але життя не давало можливості.

Я зручніше вмостилася на підстилці і дістала з корзинки соковите яблуко, відкусивши великий шматок.

–Ну як тобі? Сподобалося перше тренування? – запитала Аніка.

–Доволі непогано – спробувала відповісти я з набитим ротом, але важко було розібрати хоч слово. Аніка засміялася і впала на підстилку, притискаючи коліна до грудей. Я не витримала і теж почала сміятись, ледь не вдавившись шматком яблука. Почала кашляти, але від цього стало ще смішніше, тож я просто лягла, сміючись і видаючи дивні звуки. Аніка коло мене розчервонілася і не могла заспокоїтись. Наш сміх був надто голосним у навколишній тиші, але водночас додавав життя у це місце. Не знаю, чи чув хтось нас. Мені було байдуже, адже зараз я почувалася чудово, а це головне. Яка різниця, що подумають люди, якщо ти почуваєшся щасливим від того, що робиш?

Врешті ми заспокоїлися, але продовжили лежати. Зараз все було неважливо, навколо панував лиш спокій й умиротворення.

–То все ж таки, що з тренуванням? – зацікавлено запитала Аніка.

–Мені здається, вийшло не так вже й погано, - знизала плечима я.

–Я теж так вважаю. В тебе добре виходить. Ще кілька занять і будеш як я, - посміхнулась вона.

–Та куди мені до тебе.

–А що? В тебе є всі шанси. Правда все-таки може занять так через тридцять…

Я штовхнула Аніку плечем і демонстративно закотила очі, намагаючись зробити серйозний вираз обличчя. Подруга поглянула на мене і ледь втрималася, щоб знову не засміятися.

–Та жартую я, жартую. Тільки прошу, перестань робити таке обличчя. – попросила вона.

–Ну добре, якщо ти так просиш, - відповіла я і підморгнула.

Тут ми не витримати і знову розсміялися, катаючись по землі. Трава лоскотала обличчя, а пісок хрумтів на зубах. У волоссі заплуталися листочки й дрібні гілочки. Та я не звертала на це все жодної уваги, бо почувалася дійсно щасливою. Тут і зараз.