Раді Вас бачити!

Розділ 12

Пройшовшись вітальнею, я знайшла невеличкий шматок пергаменту й перо з чорнилами. Роблячи вигляд, що розглядаю картину на стіні, швидко написала невелику записку. У ній містилися всього три слова: «Сьогодні. Опівніч. Сад». Стримано, але цілком зрозуміло. Я вирішила залишити слова на потім. Склавши записку декілька разів, я стиснула її у руці й важко вдихнула. Якщо віддам, шляху назад не буде, але зараз я як ніколи була впевнена у своїх діях. І навіть якщо нічого хорошого з цього не вийде, я хоча б буду знати, що зробила все можливе. Тож проковтнувши страх, я підійшла до Аніки і поклала поряд з нею записку. Вона здивовано подивилася на шматок паперу і вже відкрила рота, щоб щось сказати, проте я розвернулася й мовчки вийшла з кімнати, поки не встигла пошкодувати про своє рішення. Нехай тепер все вирішує доля.

***

Я сиділа у своїй кімнаті і все думала про те, що тільки що зробила. Сьогодні зміниться все. І я не знала, чи буду рада цим змінам. Залишалося сподіватися на краще. Я, звісно, могла знайти іншу тему чи взагалі не прийти, але вже все для себе вирішила. Якщо зважилася на такий вчинок, то маю довести його до кінця. І не важливо, що буде потім. Я сильна, тож зможу пережити будь-що. У моєму короткому житті ставалися речі набагато гірші й страшніші.

Крім цього в моїй головні засів образ засмученого Раєна. Що такого могло статися? Я ніколи не бачила його настільки розгубленим. Важко було навіть уявити, що коїлося у його душі в той момент. Адже сам лиш погляд говорив багато чого. Коли я йшла перевдягатися в сухий одяг, він був веселим й невимушено жартував. Як його настрій так швидко змінився? Про що він дізнався? Мені дуже хотілося, щоб він розповів усе, поділився тим, що його засмутило й стривожило. Я б зробила будь-що, аби йому тільки стало краще. Я була б рятівним кругом у бурхливому морі, яскравою зіркою у нічному небі чи гарячим полумʼям серед нестерпного холоду. Я б забрала його біль собі, якби мала змогу. Без найменших роздумів. Підтримала б так само, як Аніку сьогодні. Вона сказала мені, що я добра, але справа не в цьому. Не доброта змусила мене зробити це, а розуміння. Коли я почувалася так сама жахливо, нікого не було поряд. Я справлялася зі своїм болем одна. І мені не хотілося , щоб хтось почувався настільки самотньо й безнадійно, як я тоді. Це було несправедливо й жорстоко. Жодна людина на таке не заслуговувала.

Я лежала у ліжку і все чого мені хотілося це поринути в забуття. Надто багато речей турбували мене, я не справлялася з цим самотужки. Хотілося кричати, надривати голос, щоб хтось почув мої страждання, відчув те, що відчуваю я, побачив всі ті рани, що кровоточать всередині мене. Деякі з них ніколи не загояться, вони будуть нагадувати про себе до кінця життя. Зараз я хотіла лише одного: перестати щось відчувати. Адже так набагато легше, не треба переживати за все і одразу. Але тепер я не могла так, страждання людей змушували моє серце болісно стискатися. І найгірше у цьому всьому – не мати змоги нічого вдіяти. Єдине, що я могла зробити, навіть повинна – це допомогти зупинити Темряву. Вона наробила багато бід, принесла безліч смертей і страждань. З кожним днем моїх зволікань, Темрява все більше поширювалася і спричиняла нові проблеми. Тож якщо я і можу допомогти, то тільки з цим. Таке моє призначення, моя доля і я не збираюся сидіти склавши руки. Я буду діяти, робити все, що зможу поки ще не пізно. Візьму себе в руки, переборю страх і відкину усі сумніви. Я зупиню Темряву чого б це не коштувало. Навіть ціною власного життя. І цього разу це буде моїм вибором.

Нарешті я вирішила, що готова вивільнити силу й приборкати її. Принаймні спробувати. Вставши з ліжка, запнула вікно темними шторами. В кімнаті запанувала темрява, але зовсім не та, що жила у мені. Справжня Темрява було густою, чорнішою за найтемнішу ніч, жорстокою й бездушною. Вона поглинала все світло і радість, залишаючи лише безмежний смуток, холод і смерть. Темрява вбивала все живе, ніби була хижим звіром на кривавому полюванні. І її не турбують сердечні прохання чи справедливість. Бо вона не має серця, чи душі, лише нудотний запах гнилі й смерті, яка наздожене кожного, хто кине виклик Темряві. Але коли я постану перед нею, то не загину. Бо вона є частиною мене, ми належимо одна одній. І що б не сталося, я знайду спосіб як знищити її раз і назавжди. Адже світло завжди переможе темряву, якою б густою вона не була.

Зараз я стояла так, щоб бачити себе у дзеркалі. Через відсутність світла був помітний лише силует. Я сконцентрувалась і відкинула всі думки геть. Не потрібно, щоб вони заважали мені зараз. Глибоко вдихнувши, розслабила все тіло й очистила розум. Тепер ми з Темрявою залишилися наодинці у моєму тілі, ніщо більше не заважало відчути її силу й могутність. Вона текла по моїм жилам, я відчувала це кожною клітиною і чула тихий зловісний шепіт у себе в голові. Темрява бажала вирватися, вона намагалася збити мене з пантелику, щоб я втратила пильність і контроль над нею. Та я трималася зосереджено, не даючи себе зламати. Напруга наростала у кожній частині мого тіла, особливо у кінчиках пальців, які ніби охопило пекуче полумʼя. Проте я все трималася, терпіла біль й розриваючу мене силу, намагаючись віднайти потрібний баланс. Серце важко калатало у грудях , легені палали від нестачі повітря, якого я не могла вдихнути. В очах почало темніти, але я відчайдушно трималася за реальність, намагаючись не втратити свідомість. Темрява була надто сильною, проте і я була не слабка, тож не збиралася здаватися. Між нами відбувався мовчазний поєдинок за право контролювати моє тіло. Я нізащо не могла поступитися. Бо тоді може сталися велике лихо. Якщо я випущу всю силу за раз, то боюся уявити, на що вона перетворить маєток і що зробить з усіма людьми навколо . Тож я трималася, відчуваючи нестерпну напругу, і коли біль нарешті заволодів мною цілком та змусив тіло палати, Темрява раптово відступила. Хоча я досі відчувала, як сила тече моїми жилами. Тіло враз стало холодним, наче крига. Це було полегшенням, але одночасно і покаранням. Я вся почала тремтіти, марно намагаючись зігрітися, розтираючи долоні. Різкі перепади температури викликали нестерпний головний біль. Та не дивлячись на все, я не дозволяла собі повністю розслаблятися, бо боялася, що Темрява повернеться і захопить мене з новою силою.

Зробивши глибокий вдих, я спробувала випустити краплю Темряви назовні, щоб подивитися, чи зможу нею керувати. Спочатку не відбулося нічого. Я стояла на мʼяких ногах, дивлячись на розмите відображення у дзеркалі. Схожа на камʼяну фігуру, я нерухомо застигла і чекала, чи приведуть до чогось мої зусилля. Раніше Темрява виривалася самостійно, я ніколи не робила цього навмисно. Зараз же я хотіла саме цього. Заплющивши очі, занурилася всередину себе. Відчула темну силу, яка стрімкими потоками вирувала в мені. Я потягнулася до Темряви невидимою рукою і схопила один з цих потоків. З останніх сил потягнула за нього, намагаючись звільнити, випустити назовні. Коли я розплющила очі, то побачила, що по моїм рукам тече темна матерія, вона зосереджувалася біля кінчиків пальців і ніби чекала мого наказу. Я задоволено посміхнулася, але сили швидким темпом покидали мене, і здавалося, що я ось-ось впаду на деревʼяну підлогу. Важко дихаючи, я все таки змогла повернути Темряву назад, хоча це виявилось складніше ніж здавалося. Вона була незадоволена, намагалася чинити опір, але цього разу перемогла я. І їй це аж ніяк не сподобалося.

***

Іншу частину дня я пролежала в ліжку, закутавшись у ковдру і спостерігаючи як за вікном поступово сідає сонце. Небо розмалювалося у жовті, помаранчеві й рожеві кольори. Через кілька годин Аніка чекатиме мене у саду, і я буду готова. Хоч сил і бажання кудись йти не залишилось, я розуміла, що повинна це зробити. Але поки що, час ще був, тож я все лежала і думала про завтрашній день. Чи буде він таким як завжди? Чи залишиться все так як було? Чи захоче Аніка й далі спілкуватися зі мною, коли дізнається про мою справжню сутність? Я розуміла, що ця проблема була дрібницею порівняно з іншими, але ніяк не могла викинути її з голови. Я вперше мала подругу і не хотіла так просто її втратити. У глибині душі я щиро бажала, щоб вона усе зрозуміла, щоб не стала мене боятися. Бо це найгірше. Я хотіла, щоб мене боялися вороги, але не друзі. Адже коли я поряд з ними, то світло всередині засліплює темряву. І в ті моменти я стаю собою, без маски байдужості і спроб приховати емоції. Тоді я почуваюся вільною. І не хочу, щоб це прекрасне почуття зникало. Ніколи. Нізащо. Я завжди була полонянкою й ніколи не мала вибору. Все завжди вирішували за мене. Але я не терпітиму цього й надалі. Я вже не мала дитина, якою можна маніпулювати. Тепер я сильна, незламна й сама буду приймати рішення. І ніхто мені не завадить. Бо я – Лія Девінгер, народжена, щоб знищувати. Вороги благатимуть мене про пощаду.

За вікном вже зʼявилися перші зорі. Вони яскравими вогниками виблискували на нічному небі. Місяць заповнював темряву сріблястим сяйвом. Побачивши його, я відчула спокій і готовність до всього. Що б не трапилося. Лежавши у тиші і темряві, я зрозуміла, що не боюся. Тепер ніщо мене не лякає. Ні вороги, ні Темрява, ні самотність чи жахливий біль. Я витримаю усе, аби лиш досягнути мети. І не важливо, чи житиму після цього. Бо я виконаю своє призначення, а інше неважливо.

Загубившись у думках, я й не помітила як минув час. До опівночі залишалася одна година. Вставати не хотілося, очі заплющувалися і тіло прагнуло здорового сну. Проте я швидко взяла себе в руки, вмилася, щоб проженути сон і почала збиратися. Через втому робила все повільно й без особливого запалу, але залишалося ще досить багато часу. Я сіла й почала розчісувати своє довге заплутане волосся. Воно було неслухняне й стирчало в усі боки, проте я не покидала спроб вкласти його гребінцем. Одяг вибрала звичний – проста сорочка й штани. Але головною деталлю була чорна, як сама Темрява, мантія. Я дістала її з шафи і поклала на ліжко. А потім стала чекати, ходячи колами по кімнаті. За вікном вже стояла глибока ніч. У маєтку й надворі панувала тиша. Більшість мешканців вже полягали спати. На мене ж чекала довга безсонна ніч. Я сумнівалася, що зможу заснути після нелегкої розмови. Буду прокручувати кожне слово в голові і думати, чи не сказала зайвого. Я боялася, що якщо буду повністю щирою, то налякаю Аніку. Але знала, що все одно буду казати тільки правду, бо брехати тепер не має сенсу. Іноді правда не така, як нам хотілося б, але важливо вміти змиритися з нею.

До виходу залишалося зовсім трохи. Всередині все стислося від переживань, долоні спітніли, а дихання було уривчасте, ніби я щойно пробігла чималу дистанцію. Не знала, що саме викликало таку реакцію. Все-таки нічого страшного в простій розмові не було. Я відкрила вікно і вдихнула холодного нічного повітря, щоб трохи заспокоїтися. Вітер бив мене в обличчя морозним доторком. Дивлячись на зоряне небо, я мимоволі усміхнулась. Згадалося дитинство, нічні вилазки надвір і прогулянки під місяцем. Як я без дозволу тікала з будинку Агати, щоб подивитися на зорі і помріяти. Як ходила боса по холодній землі, відчуваючи прилив сили. Це було так давно, але ніби вчора. З тих часів багато що змінилося. В першу чергу змінилася я. І це повпливало на все.

Зачинивши вікно, я трохи постояла, поринута в думки. Потім струснула головою і вдягла темну мантію. У ній я була схожа та тінь, на примару, що прийшла з іншого світу. Востаннє глянувши на бліде обличчя, вдягла капюшон, приховуючи свою особистість. Навіть якщо хтось побачить мене у саду, то нізащо не впізнає. Хоча насправді мені було байдуже. Всім у цьому маєтку немає до мене діла. Я навіть була рада цьому, адже не любила привертати багато уваги.

Залишалося десять хвилин до опівночі. У внутрішню кишеню мантії я сунула кинджал, який тепер скрізь носила з собою. Хто знає, де і коли чекатиме небезпека. Я хочу завжди бути до неї готова. Поправивши одяг і останній раз глянувши у дзеркало, я важко вдихнула. Зараз або ніколи. Я тихо відчинила двері кімнати й озирнулася навкруги. Нікого не було, тож я повільно, намагаючись не видати ні звуку, вийшла в темний коридор. Декілька канделябрів на стінах ледь освітлювали шлях. Мантія шаруділа підлогою, тож я трохи її підняла. Моє дихання здавалося надто голосним у навколишній тиші. Я трохи підняла капюшон, щоб краще бачити, і пішла коридором. Долаючи сходи, ледь не впала, заплутавшись у довгій одежі. На щастя, ніхто не почув секундного шуму. Біля дверей я зупинилася і подивилася на годинник. До опівночі залишилася хвилина. Останній раз глибоко вдихнувши і заспокоївши калатання серця, я вийшла у темряву ночі.

Стежку у сад освітлювало місячне сяйво. Мантія тріпотіла від вітру і сповільнювала мої кроки. Вдихнувши свіжого повітря, я відкинула погані думки геть. Нехай вітер віднесе їх подалі від мене. Зупинишись, я озирнулася в пошуках Аніки. Навколо не було ні душі. А що як вона не прийде? Що як моя таємничість її налякала? Я зітхнула і стала чекати, поглядаючи на двері маєтку. Холодне повітря мало аромат лісу й дощу. Я жадібно вдихала його, намагаючись насолодитися кожним ковтком. Вилізше з-під капюшона, волосся розліталося на вітрі. Коли я вже втратила надію і хотіла повертатись, з маєтку вийшла невелика постать. Руде волосся зблиснуло у сяйві місяця, і я одразу впізнала Аніку. Вона швидким кроком йшла в мою сторону, подеколи озираючись назад. Врешті зупинившись переді мною, Аніка кинула одночасно стурбований і зацікавлений погляд. Потім невпевнено промовила.

–Привіт, Ліє.

–Я рада, що ти прийшла.

–Навіщо ти мене покликала? Щось сталося?

–Памʼятаєш, ти казала мені, що хочеш дізнатися мене краще? Хотіла, щоб я поділилася з тим, що у мене на серці?

–Звісно памʼятаю. Тож ти все таки вирішила усе розповісти?- здивовано запитала вона.

–Я довго вагалася, думала, чи варто говорити тобі правду. Чи поділитися з тобою своїми найбільшими таємницями. І врешті-решт я зрозуміла, що маю це зробити, бо ти моя подруга і заслуговуєш знати все, - впевнено промовила я.

–Ти можеш нічого не казати, якщо не хочеш. Я все розумію… - почала Аніка, та я її перебила:

–Ні, я хочу. Але мене лякає те, що буде після. Я боюся, що втрачу тебе.

Я знічено опустила голову і тяжко зітхнула. Лише сьогодні казала собі, що не боюся нічого. Але я збрехала. Насправді були речі, яких я боялася. Напевно, найбільший мій страх – втратити близьких людей. Бо навіщо жити, коли ти сам у цілому світі?

Аніка здивовано дивилася на мене. Я не могла зрозуміти, що в неї на думці. Через кілька хвилин мовчання, вона нарешті промовила:

–Ти не втратиш мене. Обіцяю.

–Я не звинувачуватиму тебе, якщо не стримаєш обіцянки. Те, що я скажу, може змінити твою думку, і я зрозумію, правда…

–Що б ти не сказала, це нічого не змінить. Я завжди буду твоєю подругою

–Що ж, гаразд. Тоді пішли десь сядемо, і я розпочну все з початку.

Не довго думаючи, ми влаштувалися у тіні дерева, сівши на холодну землю. Я довго думала з чого почати розповідь. Аніка вичікувально дивилася на мене, тож я нарешті набралася сміливості і почала:

–Це дуже довга історія, тому я розповім стисло. Не хочу затримувати тебе до ранку. Все почалося з дитинства. Коли мені було шість, я потрапила до будинку жінки на імʼя Агата. Тато відвіз мене туди, з того часу я його не бачила. Так само як і матір. Пізніше мені сказали, що батьки зникли. Ніхто не знає куди саме. У будинку я провела чотири роки. У печалі й самотності. В мене ніколи не було друзів. Життя було сповнене постійного смутку, я почувалася ніби полонянка у клітці. А ще я була не такою як інші, - на цьому моменті я зупинилася, щоб трохи заспокоїтися. Спогади нахлинули рікою, змушуючи мене важко дихати. Але врешті я запитала: – Що ти знаєш про Темряву?

Аніка не очікувала такого питання, тож здивовано звела брови. У сяйві місяця я побачила, як її обличчя неприродно зблідло. Можливо, це було лише грою світла. Трохи подумавши, вона тихо відповіла:

–Я знаю, що вона загрожує світу, поступово захоплюючи його. Що вона небезпечна, завдає багато бід, в ті хто губиться в ній більше не повертаються. Мені завжди казали, що Темрява – зло, яке треба знищити. Але чому ти питаєш?

–Коли мені було десять, пан Дарвін викрав мене і привіз сюди. Він добре знав моїх батьків і роками шукав мене. У мій вісімнадцятий день народження він дещо сказав. Пан Дарвін розповів, що Темрява…частинка Темряви живе у мені, і лише я здатна допомогти знищити її назавжди. Що я можу знайти місце зародження Темряви, що маю силу, яку повинна приборкати і використати у потрібних цілях. Я не така як інші, Аніко. Усередині мене живе найтемніше зло, - тихо промовила я. Мій голос тремтів, так само як усе інше тіло. Я не могла взяти себе в руки і заспокоїтися. Хотілося рвати на собі волосся і кричати. Та я лиш мовчала, сумно дивлячись на Аніку.

Її обличчя не виражало жодних емоцій, ніби скамʼяніло. Я боялася її слів, адже вони могли стати кінцем усього. Але мовчання робило ще гірше. Що як вона не схоче зі мною розмовляти? Можливо, рішення розповісти все було помилкою? Проте я відчувала, що сказавши правду, ніби скинула з грудей тягар, який мучив мене так довго. Дивне полегшення відчувалося в кожній клітині. Тож напевно, я вчинила правильно. Аніка нарешті змінила погляд з порожнього на мʼякий і спокійним голосом запитала:

–Але ж ти не збираєшся використовувати цю силу в поганим цілях? Завдавати комусь шкоди?

–Звісно, що ні, - відповіла я

–Тоді це не має значення. Адже ти досі та сама Лія. Ніяка Темрява не зробить з тебе погану людину.

–То ти не вважаєш мене монстром?

–Ні, Ліє. Ти не монстр. Твоє світло сильніше за темряву.

–І ти досі хочеш бути моєю подругою?

–Звичайно, як ти могла сумніватися? - вдавано обурилася Аніка. Я тихенько засміялася, але одразу замовкла. Зібравшись з силами, промовила:

–Є ще дещо. Це секретна інформація, тож не кажи нікому. Нещодавно зʼясувалося, що у Темряви є прибічники, і вони небезпечні для всіх нас. Особливо для мене. Я їх головна ціль.

–Звідки ти знаєш? – зі страхом в очах запитала Аніка.

–Пан Дарвін сказав на зборах…, - я замовчала, бо зрозуміла, що сказала зайвого.

–Які ще збори?

–Не впевнена, чи можу тобі це сказати.

–Обіцяю, що нікому не розповім.

–Збори «Тінньових мисливців» – таємної організації, що бореться з Темрявою. Я теж входжу до неї.

–Це так дивно. Не знаю, як сприйняти всю цю інформацію за один раз, - зітхнула Аніка.

–Розумію, це непросто, - прошепотіла я. – Спочатку мені теж важко було у все це повірити.

–Я вірю, просто боюся. Невже все настільки погано?

–Не бійся, я захищу тебе від усього.

Аніка посміхнулася і міцно мене обійняла. Я обійняла її у відповідь. Біля вуха почулося тихе «Дякую». Я не змогла стримати усмішку.

На небі яскраво світили зорі, вимальовуючи сузірʼя. Холодний вітер торкався мого обличчя. Тіло змерзло від сидіння на землі. Але всередині я відчувала спокій, такий приємний і зігріваючий. Єдиним звуком, шо я чула зараз було тяжке дихання Аніки. Проте це неабияк заспокоювало, бо я знала, що тепер буду не одна. Зі мною поряд буде вірна подруга.

***

Минуло пʼять днів. Весь час я старанно тренувалася: і у боротьбі, і у стрільбі, і у приборкуванні Темряви. З кожним разом в мене виходило дедалі краще. Це радувало і давало поштовх працювати ще більше й краще. Раєн рідко виходив зі своєї кімнати, він майже одужав ззовні, проте щось змушувало його страждати зсередини. Хотілося допомогти, але я не знала чим саме. Кожен раз коли запитувала, Раєн йшов геть. Це турбувало мене чимдалі більше. Що могло статися, щоб змусити його так поводитись?

Зараз я сиділа у себе в кімнаті і вчилася контролювати силу. Невеличкою частинкою Темряви вже виходило керувати, проте цього недостатньо. Я маю володіти нею цілком, щоб змусити ворогів боятися.

Від роздумів і невпевнених спроб мене відволік стук у двері. Я здригнулася і швидко вхопила кинджал. Хто б це міг бути? Підійшовши ближче, я прислухалася. Нічого не чутно.

–Хто там? - запитала я.

–Ліє, відчини. Це Раєн, - почувся голос з-за дверей.

Я швидко відчинила їх і здивовано поглянула на Раєна. Вигляд він мав змучений й нещасний, втомлене обличчя зблідло, а в очах було лиш страждання.

–Що ти тут робиш? – запитала я

–Нам треба поговорити, - тихо промовив він.

–Ну тоді проходь, не стій на порозі.

Раєн пройшов до середини й сів на ліжко. Я зачинила двері та обережно сіла поряд. Він довго мовчав, дивлячись у вікно. Я помітила на його обличчі вагання, тож впевнено сказала:

–Ти можеш все мені розповісти. Я спробую допомогти.

–Не знаю як сказати, Ліє. Серце болісно стискається, коли я про все згадую. Памʼятаєш той день, коли ти пішла перевдягатися у сухий одяг, а ми з Анікою – готувати чай? Тоді мене покликав дід. Він отримав лист від мого батька, - він замовк.

–Що було у тому листі, Раєне?

–Батько написав, що моя молодша сестра Мері… зникла, - Раєн тяжко вдихнув, його руки тремтіли, а очі, здавалося, от-от наповняться сльозами.

–Ти не казав, що в тебе є сестра.

–Не було приводу. Але тепер, ніхто не знає де вона. Мері ж усього одинадцять… Майже немає сумнівів, що це зробили прибічники. Вони знають, що ми підемо її шукати, хочуть виманити і напасти. І я не знаю, що робити.

Він знову перевів погляд на вікно і задумався. Надворі йшов дощ, ніби проливаючи сльози, які так стримував Раєн. Сильний вітер бив у скло, наповнюючи кімнату тихим шумом. Небо було таке ж сіре, як і настрій, що витав навколо нас.

Я взяла Раєна за руку і з впевненістю промовила:

–Ми її знайдемо, обіцяю тобі. І ніщо не стане на заваді. Прибічники ще пошкодують, що з нами звʼязалися.

Усередині себе я відчула поштовх сили. Вона ніби зрозуміла мою злість і готова була вирватися назовні. В цей момент виникло відчуття могутності й нестерпного бажання застосувати цю силу проти ворогів. На вустах розквітла хитра посмішка. Раніше я весь час була захована в тіні, але тепер настав час розпочати полювання.