Раді Вас бачити!

Розділ 20

–Ви впевнені в тому, що робите? – занепокоєно запитав пан Дарвін. Його здивувало наше рішення, і він явно з ним не погоджувався.

–Так. Ми не один тиждень все планували і готувалися, - відповіла я й знизала плечима. – Все давно вже вирішено.

–Але ж ви розумієте як це небезпечно? Йти прямісінько в пастку прибічників. Вони переважають вас числом, мають більше сили й досвіду. Як зможете з ними впоратися? – пан Дарвін обвів нас поглядом. Здавалося, він не вірив в наш успіх. І з одного боку я його розуміла.

–Ми розуміємо усі ризики, - почав Раєн. – Проте у них Мері. Я не можу сидіти склавши руки і чекати, що вони з нею зроблять. Ви маєте мене зрозуміти.

–Раєне, я чудово тебе розумію. Однак як гадаєш, Мері зрадіє, якщо дізнається, що її брат загинув намагаючись її врятувати?

–А що залишається робити? Ми не можемо покинути її напризволяще. Я собі цього ніколи не пробачу.

–Я можу відправити своїх людей на її пошуки. Впевнений, що вони впораються не гірше за вас, - запропонував пан Дарвін, проте я вже знала, що відповість на це Раєн.

–Я не можу довірити життя своєї сестри нікому окрім себе. Це не обговорюється, -відрізав хлопець.

–А ти подумав про своїх друзів? Чи дійсно хочеш наражати їх на небезпеку?

–Вони самі зробили свій вибір. Їх ніхто не примушував.

–Це правда, пане, - втрутився Джеймс. – Ми прийняли рішення самостійно. І я не шкодую, про свій вибір, адже як ніхто інший розумію Раєна. Якби щось сталося з моєю сестрою, я б вирушив миттєво і не слухав нікого. Раєн хоча б дав нам час підготуватися.

–Згодна, - кивнула я. – Ми розуміємо, що ви тривожитесь, проте це наш вибір. Ми відповідаємо за свої життя і приймаємо рішення. Просто прийміть це.

Пан Дарвін зітхнув і похитав головою. Йому точно не подобався наш план, проте я бачила, що в глибині душі він нами пишається.

–Що ж, нехай. Я бачу, що ніяк не можу вплинути на ваше рішення. Проте прошу будьте обережними. Не недооцінюйте суперника і завжди пильнуйте. Ваш ворог страшніший ніж здається, - промовив пан Дарвін. – І Ліє, не забувай про своє завдання. За останній тиждень Темрява ще більше поширилася, тож зовсім скоро нам знадобиться твоя допомога. Памʼятай про свою обітницю.

–Звісно, пане. Як тільки ми врятуємо Мері, я візьмуся за свої обовʼязки. І докладу всіх зусиль аби впоратися і довести, що ви недаремно покладалися на мене. Обіцяю.

–Я впевнений в тобі, Ліє, - лагідно посміхнувся пан Дарвін.– Щиро бажаю вам успіху. Бережіть себе, піклуйтеся одне про одного і стійте спина до спини. І хай світло завжди освітлює навіть найтемніший шлях.

–Дякую, - прошепотіла я.

–Ми повернемося з гарними новинами, діду, - промовив Раєн.

–Я дуже на це сподіваюся, - кивнув пан Дарвін.

***

Наші коні вже були готові вирушати. Джеймс мав їхати на одному коні з Анікою, адже та не надто добре справлялася з цими тваринами. Їхнього плямистого жеребця звали Крістоф, і він був дуже гарним та жвавим. Ми привʼязали усі припаси до тварин, уважно перевіривши кріплення.

–Всі готові вирушати? - запитала я, переводячи погляд по черзі на всіх. Вони схвально кивнули. Я хвилинку постояла, глибоко вдихнувши прохолодного ранково повітря. Глянула у небо, на перші промені сонця, що визирали з-за хмар. Потім на Тінньовий маєток, що виднівся вдалині. А тоді я розвернулася і впевнено застрибнула на Попела. Раєн осідлав Зорю одразу після мене. Аніка та Джеймс дивилися на нас і одне на одного. Брат посміхнувся.

–Все буде гаразд, рудоволоско, - прошепотів він. – Не варто боятися.

–Я не боюсь, - відповіла дівчина. – І досить мене так називати.

–А мені подобається, - захихотів Джеймс і допоміг Аніці залізти на Крістофа. Потім одним швидким рухом опинився позаду неї і взяв коня за повіддя.

–Ти точно вмієш ними керувати? - із сумнівом запитала Аніка.

–Повір мені на слово, - пирхнув брат.

–Що ж, щасливої нам дороги, - промовила я. – Головне, триматися разом і слідувати плану. Тоді все буде гаразд. Принаймі я дуже на це сподіваюсь.

Всі кивнули, погоджуючись.

–А ще завжди будьте насторожі. Прибічники непередбачувані, тож ми не знаємо чого від них очікувати. Не дивлячись ні на що, не розділяйтеся. Поодинці нас легше перемогти ніж разом, - додав Раєн. І він перший смикнув Зорю за повіддя та поїхав до темного безкрайого лісу. Ми майже одразу рушили за ним на зустріч невідомому.

Перші кілька годин ми їхали майже мовчки. Кожен був заглиблений в свої думки. Тіло поступово почало втомлюватися від такого навантаження. Я досі не могла повірити, що сьогодні не буду ночувати в теплі і безпеці своєї кімнати. Не буду смачно вечеряти у їдальні. Не буду гуляти у вечірньому саду, вдихаючи квіткові пахощі. І невідомо коли я знову повернусь до цього. Якщо повернусь взагалі.

Над нами співали птахи, ховаючись у гіллі розлогих дерев. Сонце ледве пробивалося крізь густу завісу зелені. Повітря мало аромат вологої землі і прілого листя. Воно вдарило прохолодою, коли я вдихнула на повні груди. Іноді повз нас пробігали тварини і одразу зникали у лісових хащах. Я любила ліс, він був відпочинком і прихистком. Проте зараз я відчувала лише тривогу і неспокій, що поселилися глибоко в серці і дряпали його пазурями. Спина затерпла від постійного сидіння, а в голові трохи паморочилось. Я поглянула на Раєна, який їхав попереду. Він здавався зосередженим і ніби не звертав увагу ні на що, окрім стежки перед собою. Було відчуття, що він взагалі майже не рухався за ці кілька годин. Натомість Аніка з Джеймсом постійно розмовляли і сперечалися.

–Якщо ти не перестанеш мене дратувати, я пересяду до Лії, - невдоволено пробурмотіла Аніка.

–Це погроза? Хотів би я подивитися, як ти зістрибуєш з коня на ходу, - весело промовив Джеймс. –Не варто розкидатися словами, рудоволоско.

–Стулися, - зашипіла на нього Аніка.

Далі я вже не слухала. Знову поринула у думки, погладжуючи Попела по шиї. Насправді, впевненості, що ми знайдемо прибічників і Мері в мене не було. Я щиро хотіла вірити, що все вдасться, але не хотіла брехати самій собі. Адже насправді вони могли бути де завгодно. Куди нас приведе ця подорож? Я дуже сподівалася, що не ми не помилилися з планом. Адже тоді все це буде дарма.

Згодом ми зупинилися, що перекусити і трохи відпочити. У лісі було холодно, незважаючи на те, що зараз був день і сонячні промені періодично виглядали із-за хмар та гілок дерев. Що ж тоді буде вночі? Було б дуже безглуздо померти від переохолодження. Проте, я згадала, що ми взяли кілька невеликих шерстяних ковдр і трохи заспокоїлася.

Зʼївши по яблуку і жменьці горіхів , ми врешті обмінялися поглядами і заговорили.

–Якщо ми слідуємо плану, то зараз прямуємо на захід чи не так? – запитав Джеймс і потер підборіддя.

–Ти правий, - відповів йому Раєн. – Звісно план може змінюватись, проте сподіваюсь до цього не дійде.

Наш план був дуже простий і водночас ризикований. Адже насправді ми не знали де прибічники тримають Мері, тож могли лиш снувати припущення. А їх було багато. Все обдумавши і уважно вивчивши карту, ми зрозуміли, що сестру Раєна скоріше за все тримають десь між провінціями Ференея і Шіалон, тобто на півночі Медеї. До цього привело декілька висновків. По-перше, Мері викралили саме з провінції Шіалон, тож наврядчи її везли надто далеко звідти. А друге й найголовніше – це пастка, створена для мене, а отже прибічники не стали б надто ховатися. Навпаки, вони скоріш за все зробили б так, щоб ми точно їх знайшли. З цього стало зрозуміло, що Мері тримають десь на кордоні цих двох провінцій. І як я здогадувалася, табір прибічників розташований в глибині лісу, щоб сховатися від випадкових спостерігачів. Вони зробили б так, щоб лише я могла їх відшукати і потрапила у заготовану пастку. Проте, я не дурна, тож хай навіть не сподіваються.

Найбільше я турбувалась за Раєна, адже навряд чи він витримає, якщо в нас нічого не вдасться. І не могла ставити це йому карб. Зрештою життя його сестри стоїть на кону. Як вона там? Певно самотня й налякана, чи навіть поранена. Сумніваюсь, що прибічники добре до неї ставляться. Адже в них немає серця, лиш жорстокість і темрява. Чи знають вони, що таке співчуття? Навряд чи. Вони служили Темряві, тож не могли бути людяними. Що взагалі на думці в людей, які свідомо обрали такий шлях? Що їх до цього підштовхнуло? Невже вони не розуміли, що Темрява не пощадить нікого, навіть своїх вірних псів? Проте було безглуздо намагатися зрозуміти їх мотиви. Хай там як, мене не цікавила їхня доля.

Ми знову в рушили в дорогу і наступного разу зупинилися лише тоді, коли сонце майже повністю сховалося за небосхилом. Навкруги панувала суцільна тиша, яку порушувало лише шелестіння листя від легкого вітру і наші важкі кроки. Раєн з Джеймсом пішли збирати хмиз для багаття, а ми з Анікою готували місце для ночівлі, розкладаючи шерстяні ковдри на вологій землі. Цього було недостатньо аби сильно зігрітися, проте значно краще ніж могло би бути. Хотілося одразу залізти під них, ховаючись від холоду, проте я змусила себе спочатку погодувати коней яблуками, а потім підготувати вечерю і нам. Діставши з торбини шмат хліба і трохи ягід чорниці, я побачила як Аніка повертається зі здобиччю. Вона вполювала невеликого зайця і тепер несла його, посміхаючись. Добре, що хоч хтось з нас вміє добувати їжу.

Згодом повернулися хлопці з купою сухих гілочок, і ми розпалили велике багаття. Вогонь приємно зігрівав, тож я сіла якомога ближче до яскравого полумʼя. Аніка посмажила зайця, кидаючи постійні невдоволені погляди на Джеймса, який уважно стежив за всім, що вона робить. Раєн притулився спиною до дерева і дивився у зоряне небо, постукуючи пальцями по стовбуру. Я досі сиділа біля багаття, гріючи руки і дивлячись на червонувато-жовтий вогонь. Гілля тріскотіло, а запах диму наповнив повітря навкруги.

Коли ми зʼїли нашу скромну вечерю, атмосфера стала трохи менш напруженою. Аніка в подробицях розповідала як вистежила і вполювала зайця, а хлопці, як побачили лисицю, збираючи хмиз. Я слухала одним вухом та періодично кивала. Цілий день їзди верхи давав про себе знати. Спина боліла, а очі заплющувалися від втоми. Хотілося скрутитися калачиком під ковдрою і зануритися в глибокий сон.

—Коли ми вирушаємо? – запитала Аніка, заплітаючи охайні коси. Її руде волосся мерехтіло, підсвічене яскравим полумʼям.

–Коли зійде сонце, - відповів Раєн. – Вночі будемо по черзі сидіти на варті. Невідомо, на кого ми можемо натрапити, тож не варто втрачати пильність.

–Згоден, - задумано промовив Джеймс. – Тоді я буду першим, а ви лягайте спати.

–Ти певен? - сонно прошепотіла я.

–Так. Я поки не збираюсь лягати. А от тобі б не завадило, сестричко, - посміхнувся Джеймс.

–Думаю, ти маєш рацію, - зітхнула я.

–Я теж можу пильнувати разом із Джеймсом, - визвалася Аніка. –До того ж, вдвох веселіше, чи не так?

–Поспи, рудоволоско. Завтра буде важкий день, - промовив брат. – До того ж буде краще, якщо ти не відволікатимеш мене.

–Он як? Ну і добре. Сиди тут сам, - пирхнула Аніка. Я бачила, що вона засмутилася, однак не показувала це. Важко було зрозуміти, що між ними коїться. В будь-якому випадку це не мої справи.

Ми ще трохи посиділи біля вогнища. У небі сяяв місяць і розсип тисячі маленьких зірок. Я закинула до рота трохи ягід, насолоджуючись солодкуватим смаком. Десь удалині завили вовки. Сподіваюсь, вони не натраплять на наш табір. Менше за все мені хотілося відбиватися від зграї кровожерливих тварин.

В якийсь момент я відчувала, що Темрява у мені прокинулася і зашепотіла. Вона ніколи не полишала мене цілком, і це неабияк дратувало. Хотілося вирвати її зі свого нутра і викинути якомога далі. Адже моє тіло належало не лише мені. І в будь-який момент я могла втратити контроль на ним. Цей страх не полишав мене ні на мить.

Раєн знову самотньо сидів на відстані від нас. Я розуміла, що йому зараз найважче і найстрашніше. Раєн розумів, що від цієї подорожі залежить дуже багато і ми не маємо права на помилку. Я відчувала як все це гризло його зсередини і не давало розслабитися хоч на хвилину. Навіть уявити не могла, як поводилася б на йому місці і не хотіла уявляти. Адже це вище моїх сил.

Я із зусиллям підвелася і попрямувала до Раєна. Можливо, він хотів побути наодинці, проте я на могла бачити його в такому стані. Хотілося підтримати, сказати що розумію, проте знала, що це не допоможе. Зараз головне – дії і результат, а не порожні заспокійливі слова.

Підійшовши, я тихо сіла поруч із ним на холодну траву і мовчала, намагаючись підібрати слова, які не хотіли приходити. Не мало значення, що я скажу. Це від початку було марною справою, проте все ж хотілося принаймні спробувати.

–Як ти? – прошепотіла я і одразу зрозуміла, що дурнішого питання неможливо було поставити. Я ж бо знала як він, що відчуває і про що думає. Проте Раєн все ж відповів.

–Тримаюся. Чи хоча б намагаюся. Насправді це важче, ніж я уявляв.

–Ти не повинен бути сильним заради нас . Ми все розуміємо, - я обережно поклала руку йому на плече.

–Але я хочу буди сильним заради себе. А ще більше заради Мері. Вона на це заслужила, - тужливо зітхнув хлопець.

–Але ти таким і є. Ніхто з нас не зміг би впоратися краще. Принаймні я точно, - моя долоня стиснула його передпліччя. Я відчувала напругу у тіла Раєна, таку невимовну, що здавалося він ось-ось вибухне. Проте хлопець лише гмикнув.

–Це не правда, Ліє. Я знаю тебе доволі добре, щоб це зрозуміти. Ти сильна й смілива, готова на все заради брата, мене чи Аніки. Ти б зібралась і спалила все дощенту, якби з близькими тобі людьми щось трапилось.

–Може, ти й маєш рацію, - припустила я. –Проте нас таких двоє. Адже ти зробив би те саме. І це наша найбільша схожість.

–Ти завжди мене підбадьорюєш. А твій голос ніби дарує крихту надію. Навіть не уявляю, що робив би, якби в мене не було тебе, - прошепотів Раєн. Він підсунувся ближче і обійняв мене однією рукою. Легко і невагомо, наче пірʼїнка. На моїх вустах розквітла ледь помітна посмішка. Я поклала руку йому на коліно і трохи стиснула. В цьому швидкоплинному моменті були лише ми двоє. І навіть якщо завтра все знову стане погано, зараз я як ніколи хотіла насолодитися цією тишою і спокоєм. Нехай проблеми почекають і дадуть нам цю безтурботну мить, коли на небі сяють зорі, а груди повняться холодним лісовим повітрям. Хоча б єдину мить.

Врешті-решт я почала замерзати. Сон все більше захоплював у свої обійми і затьмарював розум. Раєн підвівся і допоміг мені встати. Затерплі кінцівки погано слухалися, тож хлопець підтримував мене за передпліччя.

–Ходімо спати. Завтра знову в дорогу, тож треба набратися сил, - тихо промовив він.

Ми пішли до нашого саморобного ліжка і сіли на теплі мʼякі ковдри. Аніка вже лежала збоку і одним оком поглядала за Джеймсом, який сидів, вдивляючись у вогонь.

–Надобраніч, Джеймсе, - прошепотіла я до нього.

–І тобі, Ліє, - посміхнувся брат і знову відвернувся до багаття.

Я повільно лягла і до підборіддя накрилася ковдрою, насолоджуючись приємним теплом. Раєн за мить теж ліг поряд зі мною. Він кілька секунд вдивлявся в мої очі, а тоді кліпнув і обережно, ледь відчутно торкнувся моєї щоки. Його пальці були холодними і трохи поколювали шкіру. Проте дотик швидко зник, бо Раєн майже одразу прибрав руку.

–Солодких снів, Ліє, - побажав він наостанок.

Я хотіла щось відповісти, проте голова стала важкою, а слова не збиралися виходити назовні. Сон врешті переміг і закинув мене кудись далеко. Однак цього разу Темрява знову зʼявилася у сновидіннях. І вона була невблаганною.

Що б не чекало на нас завтра, ми зайдемо у цей день з високо піднятими головами. Адже наша незламність – це виклик долі. А наше світло яскравіше за будь-яке полумʼя.