Раді Вас бачити!

Розділ 35

Моє тіло охопив невимовний холод, наче заморожуючи кров у судинах. Коли я спромоглася розплющити очі, то спершу не побачила нічого, крім непроглядної чорноти. Та потім картина навкруги поступово почала вимальовуватися. Переді мною ніби був той самий ліс, однак змінений до невпізнаваності. Земля була випалена — жодної травинки, лише попелясто-сірий ґрунт. Дерева виглядали як страшні криві фігури: гострі покручені гілки без натяку на листя і сухе розлоге коріння, що виступало з-під землі. Геть усе тут було мертве і оповите темним туманом. Повітря смерділо гниллю і пліснявою, викликаючи в мене нудоту. Ступаючи повільними кроками, я просувалась все далі і одночасно намагалась не загубити вихід. В мої плани аж ніяк не входило залишитись в цьому кошмарі назавжди.

Моя внутрішня Темрява безперестанку борсалася, звивалася і з усіх сил намагалася вирватися на свободу. Шепіт у голові посилювався і заважав сконцентруватися. Однак інше відчуття змусило мене несвідомо здригнутися. Щось у цьому місці, у цій енергії, здавалось рідним і знайомим. Наче давно втрачений дім. Я спробувала позбутись цього відчуття, та воно не хотіло зникати. Можливо, через Темряву всередині і Темряву навколо, які тягнулися одна до одної.

Я йшла вперед, намагаючись вловити найменший натяк на життя, однак бачила лиш пустку і попіл, що літав серед цього темного туману і вкривав землю. Все, що мені казали раніше виявилось правдою. Темрява несе лише смерть, безжальну і неминучу.

Дивний раптовий звук угорі змусив мене підняти голову й примружити очі, щоб розледіти бодай щось у цій непроглядній чорноті. Звук повторився і нагадував рев дикого звіра. Я озиралася в спробі помітити те, що його породжує. Тим часом він ставав все гучнішим і ближчим, від чого моя шкіра вкрилася дрижаками. А тоді з темного неба на землю спустилося дивне моторошне створіння.

Я нажахано скрикнула і почала повільно відходити назад, але чудовисько підходило все ближче. Воно мало великі чорні крила, гострі як леза пазурі, що шкреблися об землю, і морду, що одночасно нагадувала обличчя людини і якоїсь страшної птахи. Істота гучно ревіла, наче намагаючись щось сказати. Звідки тут могло зʼявитися це створіння?

Тим часом крилате чудовисько не поспішало на мене нападати. Воно схилило голову набік, уважно оглядаючи мою постать чорними бездонними очима. Я завмерла на місці, затримавши дихання і зіщулившись. Звідкись зʼявилась друга істота, приземлившись з іншого боку і оголивши довгі гострі зуби. Такий розвиток подій не входив до моїх планів.

Темна сила у мені ще більше дряпала нутрощі і намагалася вирватися назовні. Дихати ставало важче, особливо враховуючи сморід, що посилився з прибуттям почвар. Щось у них не давало мені спокою. Їхні морди, уважні погляди і обережні рухи були занадто людськими. І у голові враз промайнула божевільна думка. Що як люди, які потрапляють у Темряву, перетворюються на цих страшних створінь?

–Хто ви такі? – вигукнула я. Та марно було сподіватись отримати відповідь від цих дивних чудовиськ. Вони лише голосніше загарчали, підходячи до мене з двох боків, але досі не атакуючи. Що їх зупиняло? Можливо, вони відчували Темряву всередині мене і не сприймали як загрозу?

Раптом я відчула порив крижаного вітру. Звідки він тут взявся? Темрява ніби ожила, вона почала шалено звиватися і здавлювати моє тіло. Щось було не так. Здавалось, темна матерія почала рухатися. І коли до мене нарешті дійшло усвідомлення, страх скував усе тіло. Просто зараз Темрява, певно, насувається на усіх, хто чекає мене зовні. Тож я зірвалася на біг, важко дихаючи і намагаючись знайти вихід. Де ж він був? Тим часом істоти злетіли у повітря, обганяючи мене і ніби закликали рухатися за ними. Я не мала виходу, окрім як сподіватися на допомогу від крилатих чудовиськ. Та я просто з глузду зʼїхала.

Від бігу попіл під ногами підіймався у повітря, потрапляючи мені до рота і носа. Очі сльозилися, а з грудей виривався судомний кашель. Не помітивши на землі корінь, я перечепилася і впала, вдарившись потилицею і підвернувши ногу. Та щоб його. Тим часом створіння кружляли у небі, ніби змушуючи мене поквапитись. Я піднялася з землі, ступила на травмовану ногу і ледь не завила від болю. Та незважаючи ні на що, пошкандибала вперед, бажаючи якнайшвидше опинитися на свободі. Сподіваючись що там, назовні, з усіма все гаразд. Вони мають тікати.

Вдих.

Видих.

Крок.

І все по колу.

Я не одразу зрозуміла, що переді мною розлилося світло. Легені наповнились свіжим повітрям, а простір вже не здавлював нутрощі. В кількох метрах попереду я побачила нашу групу, на чолі зі стривоженим паном Дарвіном. А за його плечем стояв скуйовджений Раєн. Помітивши мене, хлопець зрушив з місця, та я з усіх сил закричала:

–Тікайте! Негайно!

Вони не стали питати, просто послухались мого наказу й чимдуж побігли. Я ж пленталася позаду через підвернуту ногу, що спалахувала болем при кожному кроці. Раєн побачив, що я шкандибаю і підбіг до мене, незважаючи на протести. Хлопець обережно взяв мене на руки і знову кинувся бігти. Тим часом Темрява почала все швидше наближатися, захоплюючи землю, на якій ми нещодавно стояли. Тінньові мисливці бігли позаду, прикриваючи наші спини. Пан Дарвін важко дихав, приклавши руку до грудей.

А тоді я почула крик і визирнула з-за плеча Раєна, який досі тримав мене на руках і притискав до себе. На землі лежав Пітер, хапаючись за вигнуту під неприродним кутом ногу. А наступної миті чоловік зник у Темряві.

–Пітере, ні! – закричав Доріан і хотів кинутись за братом, та Каліста схопила оскаженілого чоловіка за руку і потягла вперед. Той кілька секунд пручався та все ж побіг, подеколи озираючись назад, сподіваючись побачити там Пітера.

Серце болісно стиснулося в грудях, коли я побачила зломлений скляний погляд Доріана, який в одну мить втратив свого брата-близнюка. І все через єдиний неправильний крок.

Всі почали втомлюватись від бігу, і тоді пан Дарвін зупинився, ставши обличчям до Темряви. Його чолом стікали краплі поту, а тіло здригалося від важких вдихів.

–Що ви робите? – налякано запитала я.

Та чоловік не чув моїх слів. Він звів витягнув руку вперед і повітря заіскрилося блакитними спалахами, які поступово перетворювались на величезну стіну. Та засвітилася і повільно згасла, наче й ніколи не існувала.

Темрява вже була в кількох метрах від нас. І коли я подумала, що всьому кінець, вона раптово зупинилася на тому самому місці, де щойно стояла сяйлива стіна. Я здивовано вирячила очі, в спробі зрозуміти, що відбувається і не знаходячи логічних відповідей.

–Як ви це зробили? – тихо запитала я в пана Дарвіна.

–Я походжу з давнього роду Хранителій і вмію робити деякі речі, в тому числі захисні барʼєри. Але про це потім. Нам треба якнайшвидше звідси тікати. Не впевнений, що барʼєр надто довго зможе стримувати таку масштабну сутність як Темрява.

Якби Раєн не тримав мене на руках, я б впала від почутого. Хто такі Хранителі? Які барʼєри? Я пригадала, як одного разу дізналась, що Тінньовий маєток надійно захищений. Що його охороняє барʼєр. То он, що малось увазі. Однак зараз не було часу думати про все це. Пізніше я обовʼязково допитаю пана Дарвіна.

Коли ми поспішно йшли в напрямку коней, я, досі перебуваючи на руках Раєна, помітила серед дерев темну фігуру. Висока міцна постать, схожа на чоловіка, була загорнула у чорний плащ, оздоблений золотими візерунками, а капюшон повністю закривав обличчя. Не дивлячись на це, я майже фізично відчувала на собі його погляд, а Темрява усередині знову прокинулась і ніби тягнулася до загадкового чоловіка.

–Там, серед дерев, хтось є, – мовила я тихо, щоб не сполохати незнайомця.

Та коли пан Дарвін, явно втомлений створенням і підтриманням барʼєру, повернув голову, чоловік вже зник, наче й ніколи не існував.

–Що ти бачила, Ліє? – запитав Раєн.

–Когось у темній мантії з прихованим обличчям. Здається, він дивився на мене, – невпевнено пробурмотіла я.

–Тобі не здалося? – насупився пан Дарвін.

–Ні, він точно там був….напевно.

Тепер я сумнівалась у самій собі. Може моя уява вигадала цього дивного чоловіка? Але ж він стояв там, а Темрява якось дивно зреагувала на нього. Останнє мені точно не здалося.

–Якщо це правда, то нам треба якнайшвидше звідси забиратися. Хтозна, може це прибічники стежать за нами, - суворо мовив пан Дарвін.

Мене не полишало лихе передчуття, але я промовчала. Зрештою, чоловік зник, і я не була певна, що згадаю про нього через кілька днів виснажливої подорожі назад до маєтку.

***

Починало сутеніти, тож їхали ми недовго. Розбивши табір серед густих ялин, ми розпалили багаття і сіли навколо нього. Доріан, досі поглинутий смертю брата, дивився в одну точку, не звертаючи ні на кого уваги. Моя підвернута нога не припиняла боліти, тож я обережно витягнула її і намагалася не ворушитись. Раєн сидів поряд, і лагідно погладжував мене по спині. Вогонь у багатті нарешті зміг зігріти моє змерзле заніміле тіло.

–Пане Дарвіне, може тепер ви нарешті розкажете правду? Хто ви насправді такий? – порушила тишу я.

Чоловік задумливо глянув на мене і зітхнув.

–Я вже казав, що походжу з давнього роду Хранителів. Він виник ще багато поколінь тому, судячи з записів моїх предків, і передавався по чоловічій лінії.

–Тож ви володієте якоюсь древньою силою? Створюєте ці дивні барʼєри? – насупила брови я.

–Не тільки їх. Взагалі головною місією Хранителів був захист людей. Тому ми можемо творити захисні барʼєри, накладати охоронні чари на предмети та осіб. Та окрім цього, кожен Хранитель володіє своїм особистим даром. В мене це дар сну. Я можу змушувати людей засинати і прокидатись, якщо цього захочу. Та використовую його вкрай рідко. Один з таких випадків — викрадення тебе з будинку Агати.

–Чому ви раніше не розповідали? – здивувалась я. Те, що пан Дарвін володіє такими силами мене неабияк здивувало, але одночасно розгнівало. Чому він це приховував? Увесь час я думала, що одна ношу у собі дивну силу. Проте виявилось, що нас таких двоє. Різниця у тому, що він має дар захищати людей, а я – знищувати.

–Бо це нічого б не змінило, – зрештою мовив пан Дарвін. –Та і я здебільшого використовував цю силу лише задля підтримки барʼєру навколо маєтку. Він не пропускає тих, хто має намір свідомо зашкодити. Принаймні, якщо ця людина не переважає мене за могутністю. Поки що я таких не зустрічав, хіба що тебе. Впевнений, якщо захочеш, ти легко зможеш перевершити мене.

Я пропустила останні слова чоловіка крізь вуха, бо не хотіла про це задумуватись. Зараз мене цікавило інше.

–А як же Аніка? Вона була зрадницею.

–Наскільки я розумію, коли дівчина ступила на землі маєтку, то ще не була повʼязана з прибічниками. Та й не думаю, що Аніка по-справжньому бажала вам зашкодити. Вона просто робила те, що від неї вимагали.

Я мовчала, знову згадавши колишню подругу з її рудим полумʼяним волоссям. Де вона зараз? Чи жива досі? Чи стала однією з прибічників? Ці питання мучили мене, хоч як я не намагалася забути дівчину, що колись була моїм світлом у темряві.

–Ти так і не розповіла, що побачила там, у Темряві, Ліє, – зацікавлено промовив пан Дарвін, витягнувши мене зі спогадів.

–Усе як ви й казали. Там лише смерть і руїни. Все вкрите попелом і позбавлене життя. Окрім одного. Дивних потворних чудовиськ.

–Про що ти кажеш?

–Там були створіння, з крилами, пазурами і гострими зубами. Та вони не атакували мене. Лише дивились. А потім допомогли мені знайти вихід з Темряви, як би дивно це не звучало.

–На кого вони були схожі? – напружився чоловік.

–Частково на величезних птахів, але ж чотирма лапами і повторними обличчями, схожими на людські. Їхня подоба і поведінка змусили мене задуматись про те, чи це випадково не люди, які потрапили у Темряву і перетворились на чудовиськ.

Пан Дарвін, здавалося, намагався обдумати мої слова. Він нахмурив обличчя, від чого зморшки стали більш помітними, і потер перенісся.

–Можливо твої здогадки мають сенс, Ліє. Але ми не можемо бути впевнені. І не знаю, чи колись дізнаємось правду.

–Як думаєте, якщо це справді люди, ми зможемо їм допомоги? – з надією запитала я.

–Не знаю. Чесно кажучи, дуже у цьому сумніваюсь, – пан Дарвін кинув на мене сумний погляд.

Настала тиша, яку порушував лише тріск дров у багатті. Після вечері майже всі повкладалися спати, виснажені важким днем. Я ж, незважаючи на втому, викликалась тимчасово побути на варті, тому продовжувала сидіти біля вогню поряд з Раєном, який не хотів полишати мене наодинці з думками.

–Тобі було страшно? Там, всередині Темряви? – тихо запитав хлопець.

–Частково. Але це місце…воно ніби було знайомим, якимось далеким спогадом, що зник з памʼяті. Темрява мені не зашкодила, наче відчувала певну спорідненість. Це мене лякає. Ти ж не думаєш, що я якось з нею повʼязана? Тобто не просто частинкою сили всередині, а й душею та свідомістю?

–Звісно ні. Те, що ти кажеш – нісенітниця. Я скоріше повірю, що до цього причетний повелитель Темряви. Цей загадковий чоловік не дає мені спокою, - скривився Раєн.

–Мені теж. Всі ці здогадки доводять до божевілля. Я навіть ненадовго подумала, що саме його бачила сьогодні у лісі.

–Що як це правда? Якщо він стежить за тобою?

–Ну і нехай. Я готова зустрітися з ним особисто і показати на що спроможна.

–Нікуди я тебе не відпущу. Якщо цей повелитель дійсно володіє такою силою, то з легкістю тебе переможе. І це не означає, що ти слабка. Просто ще не готова, - протяжно зітхнув хлопець і провів рукою по моїй щоці.

–Що ж, тоді скоро я буду готова. І тоді цей чоловік пошкодує, що зі мною звʼязався. Навіть якщо він досі залишається для нас загадкою.