Раді Вас бачити!

Розділ 34

Сон у своїй звичній кімнаті був найпрекраснішим за останній час. Коли я прокинулася від променів вранішнього сонця, то почувалась сповненою сил для майбутніх звершень.

Спершу я відвідала Джеймса. Брат вже прокинувся і виглядав краще, ніж за день до цього. Лікарі справді про нього потурбувалися: обробили рану і наклали нормальну повʼязку. Хлопець лежав у ліжку, спершись на подушки, та усміхнувся, коли я присіла поруч.

–Як почуваєшся? – запитала у брата.

–Набагато краще. Зручна постіль і тепла їжа роблять дива.

–Тут не можу не погодитись.

–Як пройшла зустріч з паном Дарвіном? – зацікавлено спитав хлопець.

Я коротко виклала брату все, що вчора дізналась від чоловіка.

–Погані справи. Але ми з усім впораємося, чи не так? – погляд Джеймса був сповнений надії.

–Звичайно, - коротко мовила я, щоб не засмучувати брата. Насправді, точної відповіді на це питання в мене не було.

Вийшовши у залитий сонцем сад, я одразу побачила Фрею і Ліама, що гуляли околицями.

–Гарненько тут у вас. Я очікувала гіршого, - мовила Фрея, коли я підійшла привітатися.

–Матері б сподобалось. Вона любила троянди, - сумно сказав Ліам, махнувши рукою в сторону різнобарвних квітів.

–Ліаме... – почала Фрея.

–Все гаразд, сестро. Я просто згадав, - хлопець знизав плечима.

–Рада, що вам тут подобається. Шкода тільки, що в нас немає часу насолоджуватися усім цим, - понуро усміхнулась я.

–Що ти плануєш робити, Ліє? – запитала Фрея, заправляючи білі пасма за вухо.

–Перемагати, - мій голос звучав грізно і впевнено водночас.

Те, що я планувала зробити було безрозсудним і небезпечним. Насправді, ідея зʼявилася давно, однак тепер перетворилась на одержимість. Я або дізнаюсь щось корисне, або вчиню справжню дурість. Та зрештою, це буде мій вибір.

***

–Ти з глузду зʼїхала? – запитав пан Дарвін, вигнувши брови.

–Можливо. Але я маю спробувати.

–Ні в якому разі! Ти не підеш просто в епіцентр Темряви! – гаркнув чоловік.

–Це моє обдумане рішення, пане. Ви не зможете мене зупинити. Або допоможіть, або не заважайте, - насупилась я.

–Ти хочеш, щоб я своїми ж руками відправив тебе на смерть?

–Звідки така впевненість? Темрява – частина мене, тож вона не повинна мені зашкодити.

–Це лише здогадки, Ліє. Якщо ти не виживеш, то світу кінець. І тоді всі наші зусилля були марними. Ти цього бажаєш? – вигукнув пан Дарвін.

–Я бажаю правди. І прагну робити щось, що може справді допомогти.

–І що ти хочеш побачити? Там, у Темряві? Хаос і руїни?

–Я хочу в цьому впевнитися, - мій голос був дивовижно спокійним, незважаючи на напруженість розмови.

Пан Дарвін провів рукою по обличчю і голосно зітхнув.

–Ти така ж вперта, як і твоя матір.

–Тоді рада, що цим схожа на неї, - усміхнулась я. – То що ви вирішили?

–Я не можу відпустити тебе саму, тож вирушу з тобою. І про всяк випадок візьму кілька тінньових мисливців, - невдоволено сказав пан Дарвін. – До речі, Раєн знає про твій задум?

–Звісно ні. Він би ніколи не погодився, - похитала головою я.

–Скажи йому, Ліє. Він має право знати, - мовив чоловік.

–Але навіщо? Щоб мене відмовити?

–Бо ти дорога йому, Ліє. І він тобі теж. Не треба брехати тим, кого ми любимо.

–Звідки ви...?

Та пан Дарвін лиш усміхнувся.

***

–Ні, і ще раз ні! – запротестував Раєн, ходячи з одного кутка кімнати в інший

–Я вже все вирішила і узгодила з паном Дарвіном.

–Мені байдуже. Я не дозволю тобі ризикувати собою, - похитав головою хлопець.

–Раєне, я розповіла тобі усе не для цього. Просто хотіла, щоб ти знав. Ми вирушаємо завтра, - зітхнула я і закусила губу.

–Тоді я їду з тобою.

–Ні в якому разі! – настала моя черга протестувати. –Тобі немає що там робити. Навіщо зайвий раз наражатися на небезпеку?

–Невже ти не розумієш Ліє? Там де ти, там і я. Ми не повинні розділятися, особливо у такі темні часи, - вигукнув Раєн і присів поруч зі мною на ліжко. Його руки оповили моє тіло і міцно стиснули. Хлопець поглянув мені в очі і сумно усміхнувся: –Коли я казав, що ніколи тебе не покину, то говорив серйозно. Де би ти не була, у що б не вплуталася – я завжди буду поряд. І захищатиму тебе ціною власного життя.

Моє серце швидше забилося у грудях, а погляд сповнився невимовної вдячності. Я знала, що не зможу відмовити хлопця, тому зарилася обличчям в його сорочку і прошепотіла:

–Гаразд, але тільки якщо пан Дарвін дозволить.

–Повір, він не зможе мені відмовити, - гмикнув Раєн і обійняв мене міцніше.

Тим часом надворі розверзлася буря, хоч ще кілька годин тому яскраво світило сонце. Краплі дощу вдарялися об шибки, а звуки грому змушували мене мимовільно здригатися. Ми з Раєном ще довго сиділи мовчки, притиснувшись одне до одного і вдивляючись у сірість неба. Моїми жилами поступово розтікався страх. Однак він не був повʼязаний з можливою загибеллю. Я боялася підвести інших, підвести Раєна, або ще гірше – втратити його назавжди.

***

Зранку я, Раєн, пан Дарвін і ще троє тінньових мисливців зустрілись у дворі, готові вирушати в чергову подорож. Погода стояла чудова, ніби вчорашної бурі й не було. Лише волога земля нагадувала про шалену зливу, яка тривала до самої ночі.

Пан Дарвін озвався до мене, вказуючи рукою на трьох людей перед нами.

–Ліє, познайомся, це близнюки Пітер і Доріан, а також Каліста.

Чоловіки були однаково високими і дужими, з темними кучерями, тоді як жінка в порівнянні з ними видавалась низенькою і мала густе каштанове волосся, яке закінчувалось на рівні талії.

–Дуже приємно, - усміхнулась я. – Щиро вдячна за вашу допомогу.

–Я багато чула про вас, пані Девінгер. Маю за честь супроводжувати вас у цій подорожі, - мовила Каліста.

–Можна просто Лія, - махнула рукою я.

Жінка доброзичливо мені усміхнулась.

–Всі готові вирушати? – запитав пан Дарвін.

З усіх боків долинули ствердні відповіді.

–Ми їдемо до кордону з Пеалором. Зараз це найближча точка просування Темряви, - пояснив чоловік. – Дорога займе приблизно чотири дні, якщо будемо рухатися швидко.

Закріпивши торби з припасами та усівшись на коней, ми вирушили у довгий шлях. Постійні подорожі вже почали набридати, однак цього разу я рухалась до своєї мети. Це додавало ентузіазму і сил. Зрештою, я не знала, що побачу там, у Темряві. Це розпалювало у мені цікавість, але одночасно змушувало непокоїтись. Що приховує у собі ця темна сутність? Що стається з тими, хто туди потрапив? На ці питання я планувала незабаром знайти відповіді. А поки моє серце стривожено стискалось, а пальці тремтіли, тримаючи віжки.

На ніч ми зупинились біля невеликого струмка. Холодна вода приємно бадьорила моє обличчя і змивала піт, що пролився за цілий день дороги через нещадне палюче сонце, від якого не змогли захистити навіть густі крони дерев. Поки я вмивалась, Раєн і близнюки вже розпалили багаття. Пан Дарвін спостерігав за ними, сидячи на поваленій колоді, та одночасно розмовляв із Калістою. Я присіла прямо на землю поближче до вогню, в спробі зігріти змерзлі від крижаної води руки.

Вечеря вийшла мовчазною й поспішною. Всі втомилися з дороги і прагнули якнайшвидше поринути в сон. Коли моя голова врешті-решт торкнулась шерстяної ковдри, то свідомість віднесла мене прямо в безодню Темряви. Вона поглинала мене, змушувала тікати і благати про пощаду. Темна сутність розривала нутро пазурами, шепотіла і охоплювала все навкруги, не лишаючи жодного променя світла. Крики долинали з усіх сторін, відлунюючи болем у голові і перетворюючи світ на божевілля.

Зрештою, я перелякано прокинулась на світанку і вже не змогла заснути. Ця подорож починала подобатись мені дедалі менше.

***

Наступні дні минули швидко й без пригод, однак чим ближче ми наближалися до Темряви, тим більша напруга витала в повітрі. Жахіття приходили до мене кожної ночі і змушували почуватись виснаженою і спустошеною. Раєн помітив зміни в моєму настрої і намагався хоч якось підбадьорити. Коли я прокидалася вночі з криком, хлопець заспокоював мене, розуміючи все без слів, тоді як інші видавались стривоженими. Окрім, звісно, пана Дарвіна. Він ніби просто не звертав на це уваги і ні про що не розпитував.

Коли я побачила удалині стіну з темного туману, то усвідомила, що шляху назад немає. Повітря ставало все холоднішим, а навколо панувала повна тиша. Ні співів пташок, ні поривів вітру, тільки ритмічний стукіт копит наших коней. Тварини геть не хотіли рухатись далі, хоч як ми їх не змушували. Наче відчували неминучу загрозу. Тож привʼязавши коней до найближчого дерева, ми продовжили шлях пішки. Першим йшов пан Дарвін, постійно оглядаючись по сторонам, намагаючись вловити найменший натяк на небезпеку. За ним йшли тіньові мисливці, а ми з Раєном замикали цю невелику процесію. Хлопець тримав мене за руку, яка несвідомо тремтіла, так само як і решта тіла. Важко було зрозуміти, що породжувало це тремтіння – холод чи страх.

–Все гаразд, Ліє? – тихо запитав хлопець.

–Так, напевно. Я ж все-таки сама цього хотіла.

–Це не означає, що ти не можеш боятися чи нервувати. Я от, наприклад, ледь тримаюся, щоб не втекти, наче перелякане хлопчисько.

–Справді? – я здивовано вигнула брову.

–Знаєш, не кожен день віч на віч стикаєшся з Темрявою. Якби не ти, я б ніколи не погодився, - гмикнув Раєн і знизав плечима.

–А з вигляду й не скажеш, що тебе це тривожить.

–Ну, коли все життя проводиш в палаці, то поступово вчишся приховувати свої справжні емоції.

–Зі мною ти можеш не ховатись, - лагідно мовила я.

–Знаю, - тільки й відповів Раєн.

Тим часом ми наближалися все ближче до Темряви. Вже тут можна було відчути її німу присутність і огидний запах сирості й гнилі. Волога земля липла до моїх черевиків, а холод пробирав до кісток, змушуючи притискатися ближче до теплого тіла Раєна. Шепіт у голові вимагав розвернутися й піти подалі звідси, але я не звертала на нього уваги. Натомість Темрява усередині тягнула мене вперед, наче бажаючи швидше возʼєднатися зі своєю більшою частиною.

Пробираючись крізь гілля дерев і сухі чагарники, я дряпала собі руки і обличчя та постійно чіплялася плащем. Раєн болісно зойкнув, порізавшись об гостру, наче лезо кинджала, гілку і притис руку до подряпини на щоці, з якої повільно стікала цівка крові.

–Сильно болить? – стурбовано запитала я.

–Не переймайся. Просто невеликий поріз, - махнув вільною рукою хлопець і пошкандибав далі, насупившись. Він обережно притримував гілки переді мною, щоб я не повторила його долю.

Коли ми нарешті подолали найскладнішу частину дороги і вийшли на галявину, то різко зупинились і прикипіли поглядами до страшної картини попереду. Темрява була в кількох метрах від нас, вона простягалася темною невагомою стіною, захоплюючи величезний простір і височіючи до самого неба. Неможливо було побачити її кінця і початку. Лише межу, що відділяла світлу лісову ділянку від темної завіси мороку.

–Я справді це бачу? – тихо запитав Раєн, ніби не вірячи власним очам.

–Так. Ось вона Темрява, у всій своїй могутності й неосяжності, - заворожено мовила я, не відводячи погляду від непорушної чорноти.

Пан Дарвін повільно підійшов до мене, нервово потираючи потилицю і насупивши обличчя.

–Ліє, ти впевнена, що досі цього хочеш? – стурбовано запитав чоловік.

Проте я не сумнівалась, що він знав відповідь до того, як вона злетіла з моїх тремтячих пересохлих губ.

–Так.

–Ще не пізно передумати, - благальним голосом промовив Раєн, поклавши руки мені на плечі в спробі затримати.

–Не треба. Не відмовляй мене. Просто повір, що все буде гаразд, - прошепотіла я і спробувала усміхнутись.

–Тільки спробуй не повернутись. Тоді я власноруч витягну тебе з пазурів Темряви.

–Чекай на мене тут. Не змушуй перейматись ще й за твоє життя.

–Обіцяєш, що не покинеш мене? – хрипким від напруги голосом запитав Раєн.

–Ніколи. Ніяка Темрява нас не розлучить, - впевнено сказала я.

Раєн міцно притиснув мене до себе і ледь чутно прошепотів на вухо:

–Я кохаю тебе, Ліє Девінгер.

Моїм змерзлим тілом розлилося тепло, охоплюючи кожну клітину. Серце з шаленою швидкістю забилося у грудях, ніби намагаючись вирватись назовні. Я оповила руками шию хлопця і так само тихо мовила:

–Я кохаю тебе, Раєне Бавіллю.

Хлопець поцілував мене у плече, а потім легко торкнувся моїх вуст. Це не був поцілунок прощання. Він дарував надію, змушував продовжувати боротися і сподіватися на світле майбутнє.

Тож, вибравшись з обіймів Раєна, я високо підняла голову і пішла вперед, зупинившись лиш на відстані витягнутої руки від Темряви. Вона звивалася, наче запрошуючи перетнути межу світла й чорноти. І я піддалася цьому поклику. Повільно заплющила очі, набрала повні легені крижаного повітря і зробила крок у невідоме.