Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 1
Тіньовий маєток, 1936 рік
Я прокинулася від сонячних променів, що потрапляли у кімнату через напівпрочинене вікно. Вставати не хотілося, але вибору не було, на мене чекав важливий день. Відкинувши м'яку теплу ковдру, я встала з ліжка і сонно підійшла до дзеркала. Волосся скуйовджене, бліде обличчя, темні кола під очима. Вже третю ніч я не могла нормально спати, нічні жахіття мучили мене і я прокидалася посеред ночі у холодному поту. Мені снилася Темрява. Вона поглинала мене , хапала своїми тінньовими путами й затягувала у безодню. Відчуття безпорадності поселилося глибоко всередині мене, і хотілося кричати від того, що я нічого не можу з цим вдіяти.
Ось і зараз я прокинулася знесилена й похмура, не дивлячись на те, що сьогодні особливий день. Сьогодні мій вісімнадцятий день народження. Вже вісім років я живу у Тінньовому маєтку пана Дарвіна. Для мене цей маєток став справжнім прихистком, але все ж таки щось в цьому місці не давало мені спокою. Ніби у цих стінах було поховано багато таємниць. Я підійшла до шафи й відчинила темні дубові дверцята. Погляд одразу впав на довгу чорну сукню з відкритими плечима й шлейфом, що тягнувся по підлозі . Цю сукню я готувала якраз для сьогоднішнього дня. Своє довге вугільне волосся залишила розпущеним. Я майже не пам'ятала свою маму, але точно знала, що колір волосся успадкувала від неї, так само як і очі, що мали властивість змінювати свій колір від яскраво зеленого до темного, майже чорного.
Я витягла сукню з шафи й почала зав'язувати корсет. Ця сукня неймовірно пасувала мені, вона ніби була створена з темної матерії, що не пропускає ні променя світла. Підійшовши до дзеркала, я уважно роздивилася себе. Сукня сіла ідеально, ніби була пошита особисто для мене. Залишилося ще декілька дрібниць. Я вдягнула кольє з чорними каменями і діадему, що ідеально підходила під нього. Ще раз глянувши в дзеркало й вдихнувши на повні груди я підійшла до дверей. Сьогодні мене чекає не тільки святкування, а й темний ритуал, про який я майже нічого не знала.
Я знала, що не така як інші. Знала, що особлива, та намагалася не думати про це. Я просто хотіла жити, як інші, у спокої й безпеці, спати вночі, а не потерпали від кошмарів, що не мали кінця. Але я знала, що ця доля не для мене. Для мене життя підготувало іншу роль. Роль, про яку я мала сьогодні дізнатися.
Посвячення мало відбутися у головній залі. Я не знала, що на мене чекає, тому все відтягувала момент. Проте, зволікати не можна, це все одно має статися. Сьогодні я дізнаюся багато таємниць, які стільки років так старанно від мене приховували, хоч як я не намагалася щось вивідати. Я вийшла з кімнати і попрямувала по довгому коридору, в напрямку сходів. Серце шалено калатало, я ледь трималася на ногах, але все ж намагалася ступати впевнено, з гордо піднятою головою. Найважче було подолати сходи. Підбори й довгий шлейф сукні заважали йти, тому я ступала повільно й обережно, притримуючись рукою за поручні. Вже зараз я бачила,як виглядала зала. Багато людей чекали на мене внизу, серед яких були як і постійні мешканці маєтку, так і зовсім незнайомі мені люди. Коли я подолала половину сходів, всі спрямували свій погляд на мене. Стало трохи ніяково, та я не подала вигляду.
Вікна були завішані, тому я опинилась в напівтемряві. Зала була прикрашена свічками. Безліччю свічок, які, як я помітила, утворювали на мармуровій підлозі велике коло. Моє занепокоєння зросло. Напевно, це було частиною ритуалу.
Я подолала сходи. Опинившись внизу, відчула, як по шкірі йдуть мурашки. Тривога пожирала мене зсередини, проте я йшла впевнено і тримала голову високо піднятою, нічим не показуючи, що боюся того, що на мене очікує.
Дійшовши до середини зали, я зупинилася й оглянула всіх присутніх. Вони досі дивилася на мене, не відриваючи погляду. Деякі дивилася зверхньо, деякі з тривогою, а інші з впевненістю і вірою. Вірою у мене.
Пан Дарвін стояв за декілька метрів від мене. Він дивився просто мені в очі, ніби намагався дізнатися, що в мене всередині. Від цього довгого, оцінюючого погляду мені стало не по собі. Навіщо взагалі тут зібралися всі ці люди? Що такого важливого могло статися?
Я все стояла нерухомо, мов темна кам'яна фігура, і мовчала. Ще раз окинула поглядом залу і зібравшихся людей. Зала була дійсно велика, у ній вміщалися величезна кількість шаф і картин, вікон і сходів. Здавалося, тут одразу могла розміститися сотня, якщо не більше, людей. Зараз серед присутніх були чоловіки і жінки, більшість з яких я не знала, хоча й промайнули кілька знайомих обличь. Люди були вдягнені в темний одяг, на деяких були чорні мантії чи капелюхи.
Першим тишу порушив пан Дарвін:
—Добрий день, Ліє. Сьогодні для тебе особливий день. Сьогодні ми всі зібралися тут для того, щоб відзначити твоє вісімнадцятиріччя і провести певний Темний Ритуал. Цей Ритуал дуже важливий. Після нього ти зможеш дізнатися відповіді на питання, що тривожили тебе так багато років.
На цих словах я перестала дихати. Стільки років я хотіла дізнатися правду, і за лічені хвилини це нарешті станеться. Я отримаю відповіді на свої питання. Що ж таке приховували від мене багато років? Хто я насправді? І що криється в моїй таємній силі? Я повільно вдихнула. Сьогодні справді розкриється багато таємниць.
—Ти готова до цього Ліє? Готова до того, що тебе очікує? Не кожен зможе витримати такий великий тягар. Тобі самій вирішувати, – очікувально запитав пан Дарвін.
Я подивилася прямо у його карі очі. Пан Дарвін не був звичайним чоловіком, це я зрозуміла одразу, як його побачила. Щось було у його очах таке, чого я не могла осягнути.Я ще раз вдихнула і впевнено промовила:
— Я готова.
Люди стали придивлятися все уважніше. Здавалося, ніби вони вже багато років чекали того, що зараз станеться. Цей світ був для мене суцільною таємницею і я готова була дізнатися всю правду про нього. Невідомість пригнічувала мене занадто довго.
— Підійди, Ліє, і стань у центр кола,— сказав пан Дарвін.
Я підкорилася. Повільно ступаючи й притримуючи важку сукню, я стала в центрі кола. Свічки горіли, все більше нагріваючи повітря навколо мене. Стало важко дихати, у горлі запекло, але я впевнено дивилася у очі присутніх, всім тілом випромінюючи готовність.
— Лія Девінгер, дочка Джона Девінгера і Кароліни Девінгер, чи готова ти прийняти свою силу, прийняти саму Темряву, пізнати істину і стати законною учасницею таємної організації «Тіньові мисливці»?
Я заклякла на місці. Яка ще таємна організація? І яку силу я маю прийняти? Сильно багато запитань і так мало відповідей. Корсет став затугий. Що взалі відбувається в цьому місці? Я мала бажання це з'ясувати. Це була моя головна мета, і не планувала від неї відступатися.
— Що за таємна організація? Я повинна знати, перш ніж вступати до неї.
— «Тіньові мисливці» — організація, що бореться з Темрявою. Частина Темряви живе у тобі, Ліє, хоча ми й не знаємо наскільки великою виявиться ця частина. Ти потрібна нам, бо саме ти можеш допомогти у нашій меті. Ти приведеш нас до місця, де зародилася Темрява, і ти допоможеш нам її перемогти. Ти дуже важлива, Ліє, хоча навіть не усвідомлюєш наскільки. Можливо, від тебе залежить доля світу.
Повітря навкруги враз охололо. Мені повністю відібрало мову. Я навіть уявлення не мала, про яку Темряву вони говорять, але в середині вже зародилося бажання. Бажання дізнатися більше про все, що відбувається. Я не знала як можу допомогти, але вірила, що у мене вийде, бо ще з дитинства, в глибині душі знала, що особлива, і що Темрява живе у мені. Темрява є частиною мене, чи можливо, я є частиною Темряви?
— Я погоджуюся з умовами. Що від мене потрібно?
— Підійди до мене, Ліє,– пан Дарвін простягнув до мене руку.
Я слухняно підійшла і стала поряд з ним. Пан Дарвін був вищий від мене, тому він опустив голову, щоб краще мене бачити. Наші погляди зустрілися, його карі очі і мої зелені. Видихнула. Я була готова до всього, бо надто довго жила в невідомості.
Пан Дарвін взяв мою долоню у свою й дістав з внутрішньої кишені піджака гострий тонкий кинжал, руків'я якого було прикрашене чорним опалом. Мої нутрощі зжало. Невже це те, про що я думаю? Він же не збирається… мене різати?
— Щоб стати учасницею, ти маєш принести криваву обітницю, — пан Дарвін подивився на мене пронизуючим поглядом, ніби думав, що я злякаюсь, не погоджусь. Проте, я була сильна і не збиралася так просто відступати. Я витримувала речі й погірше цієї.
— Добре, — я подивилася на нього самовпевненим поглядом.
— Бачу ти смілива, Ліє. Що ж, це дуже добре. А тепер маєш відповісти на кілька питань. Від цього залежить твоє майбутнє. Чи згодна ти, Ліє, стати законною учасницею організації «Тіньові мисливці»?
Я мовчки кивнула.
— Чи згодна служити вірою і правдою та робити все, що від тебе потребується? Виконувати своє призначення?
Я ще раз кивнула.
— Чи згодна ти прикласти всі можливі зусилля, щоб приборкати силу, яка живе у тобі, і навчитися нею керувати? Чи витримаєш все, що на тебе звалиться, коли принесеш обітницю? Чи зможеш ти стати справжньою приборкувачкою Темряви? Знай, це буде непростий шлях.
Я ні на мить не засумнівалася. Я зможу, я витримаю, бо я сильна, смілива, незламна. Я завжди була такою. Я дочка Джона і Кароліни Девінгер.
— Так, — моя відповідь пронеслася крізь всю залу і порушила тишу, що до цього тут стояла. Люди зашепотілися й хто з гордістю, хто з тривогою поглядали на мене.Я не звертала на них уваги. В цей відповідальний момент, розмови невідомих мені людей мало хвилювали.
— У такому разі, ти мусиш принести обітницю, — пан Дарвін міцніше взяв мою руку, і я на мить заплющила очі. Я це витримаю. Він провів гострою стороною кинджала по моїй долоні. З рани сочилася кров і краплями падала на світлу підлогу зали. Я вже була видихнула з полегшенням, але почула звук, що пройшов повз всю залу. Хтось закричав. Лише через кілька секунд я зрозуміла чому. З мене потоками вирвалася темрява і заповнювала всю залу. Я глянула у дзеркало. Мої очі були чорними й порожніми, якимись неживими. Здається, я теж почала кричати. Кров залила мені руку по лікоть і забруднила сукню. Тепер у залі панувала повна темрява. Всі присутні заклякли на місці, не знаючи, що робити. Вони були нажаханими, й розгубленими. Навіть пан Дарвін занепокоєно дивився навкруги й намагався побачити щось у темряві. Його очі блукали зі сторони в сторону і, здавалося, нічого не бачили. Хтось знову закричав, тепер ще гучніше. Я намагалась заспокоїтися і зупинити це все, хоча й не знала як. Думала про щось хороше і світле. Намагалася загнати цю силу назад у себе. Зробити щось, щоб весь цей жах припинився. По моїм рукам почала текти Темрява. Вона закрила мене з усіх сторін у темний купол, відгородивши від інших. Я не бачила нічого навкруги, лиш темну матерію, що сильніше і сильніше скупчувалася навколо мене. Я не могла дихати, просто задихалася і нічого не могла вдіяти. Темрява вирувала навколо, ставала все густішою й темнішою, вона заповнювала мене все більше, і моє тіло, здавалося, ось-ось розірветься на шматки. Не знаю навіть як опинилась на колінах. Лише бачила перед собою темну стіну, крізь яку не могла пробитися, хоч як намагалася. Голова йшла обертом, в очах стало непроглядно темно, я не могла вдихнути повітря. По обличчю потекло щось тепле і торкнулося губ. Напевно, кров з носа. Я була більше не в силах це терпіти. Щось у мені перемкнулося, змінилося, я ніби перестала бути самою собою. Я підняла руки і почала поглинати темряву усім своїм тілом. Напруга була завелика, я ледве трималася, щоб не втратити свідомість. Темрява заходила і заходила в мене заповнюючи весь порожній простір. Зала ставала все світлішою, і світлішою. Люди перестали кричати і звернули свої погляди на мене, дівчину, яка випустила Темряву, а тепер забирала її назад. Коли Темрява повністю зникла, я так і продовжувала стояти на колінах. Не було сили навіть піднятися на ноги. Тіло боліло, руки тряслися і я не могла вимовити ні слова. Всі дивилася на мене з жахом. Навіть пан Дарвін, здавалося, був здивований і наляканий.
Я все ж таки знайшла в собі сили піднятися, хоча ноги заледве слухалися. Вся сукня, обличчя і підлога були залиті моєю кров'ю, та я не зважала на це. Протерла тильною стороною долоні ніс, від чого кров, мабуть, ще більше розмазалася по обличчю. Байдуже. В дану хвилину у мене були й важливіші проблеми.
Навкруги стояла тиша. Ніхто не промовив ні слова після того, як Темрява зникла. Люди стояли нерухомо, хтось переступав з ноги на ногу, але всі вони пильно і нажахано дивилася на мене. Ніби я є втіленням страху, таким собі демоном, що є загрозою для них всіх.
— Що ж, Темряви в тобі більше ніж я гадав, однак я думаю ми з цим впораємося. Я дуже на це сподіваюся, — тихо промовив пан Дарвін.
Я була надто знесилена, щоб щось казати або сперечатися. Однією рукою притримуючи сукню, а іншою пригладжуючи скуйовджене волосся, я сіла в світле крісло, на якому потім залишаться плями від крові. Моєї крові.
— Що ж, якщо Ритуал проведено і від мене більше нічого не потребуются, я б хотіла почути відповіді на свої запитання, — втомлено звернулася я до пана Дарвіна.
Пан Дарвін, який, здавалося, ще досі не прийшов до тями, кліпнув, пригладив бороду і спитав:
— Що ти хочеш дізнатися?
Я на мить задумалася. В моїй голові вертілось безліч запитань,і я не знала з якого почати. Я не знала майже нічого про себе і про світ у якому живу. Навколо так багато таємниць, про які я навіть не здогадуюся. Але я хочу знати. Хочу знати все.
— Звідки ви знаєте моїх батьків? Що з ними? – це питання не давало спокою вже багато років. Що насправді сталося з моїми батьками? Чому вони мене покинули? І де вони зараз?
— Ми з твоїми батьками були добрими знайомими, але одного дня вони зникли. Не можу сказати напевне, де вони зараз, але є припущення, що їх забрала Темрява. Мені дуже шкода, що ти майже не знаєш їх, Ліє. Вони були чудовими людьми.
У залі запанувала тиша. Люди дивилася на мене зі співчуттям, як на сироту, дівчинку без батьків з важкою долею, але я відчувала, що вони живі і поклялся знайти їх. Можливо на це піде не один рік, але я дізнаюся, що з ними сталося.
— Але як ви мене знайшли? Що сталося тієї ночі коли ви викрали мене з маєтку Агати?
— Я знав, що у Джона і Кароліни є донька, і коли вони зникли, я почав тебе шукати. Роки пошуків ні до чого не приводили, твій батько сховав тебе у надійне, безпечне місце. Можливо, він знав, що щось насувається і хотів захистити тебе. Лише через чотири роки я знайшов тебе, і уночі, коли ти сама вийшла з маєтку, я забрав тебе і відвіз сюди. Знав, що це найнадійніше місце. А ще знав, що ти незвичайна, що в тобі є частинка Темряви, що можливо колись ти врятуєш світ.
Я була вкрай здивована. Цей чоловік витратив не один рік для того, щоб знайти мене. Він знав, що я особлива, він забрав мене сюди, щоб захистити. Захотілося щиро подякувати йому за все те, що він зробив для мене, але я втрималася, досі залишаючись дещо спантеличеною і розгубленою. Надто багато нового я дізналася за ці декілька хвилин, але мені цього не вистачило. Я мала ще дуже багато запитань.
— Я хочу дізнатися більше про Темряву. Чим вона небезпечна і чому її бояться? Що вона таке? Звідки вона взялася у мені?
Загадкова Темрява не давала спокою. Вона була частиною мене, але я нічого про неї не знала. Невже вона є загрозою для нашого світу?
Пан Дарвін подивився на мене ніби обдумуючи, наскільки багато я повинна знати. Нарешті набравшися сили він обережно промовив:
— Не знаю, як тобі краще пояснити, Ліє. Темрява — це уособлення зла, вона поглинає все на своєму шляху. Вона є певною живою матерією, яка очорняє все, що потрапляє всередину неї. Ті, хто загубився в Темряві більше не повертаються. Ми не знаємо, що з ними стає. Це досі залишається таємницею. Головна проблема в тому, що Темрява стрімко поширюється, вона не зупиниться поки не захопить все навкруги.
— Але чим я можу допомогти? Яка моя роль у всьому цьому? — я ніяк не могла зрозуміти,що така молода і неосвічена дівчина могла зробити.
— У тобі, Ліє, живе частинка Темряви. Я вважаю, що лише ти зможеш допомогти нам розшукати місце її зародження і знищити. Без тебе ми маже не маємо шансів. Ти наша остання надія, Ліє. Якщо план не спрацює, то світу скоро настане кінець. Все залежить від тебе.
Я не розуміла як їм допомогти. Принаймні поки що. Я не знала як знайти Темряву і як її зупинити, але знала, що допоможу, бо не мала вибору. Надто багато залежить від мене. Я мушу бути сильною заради долі всього світу.
— Я допоможу чим зможу, зроблю все, що від мене потребуєтся.
Пан Дарвін схвально подивився на мене і посміхнувся. Здавалося, він чекав від мене саме такої відповіді. Я теж посміхнулася йому у відповідь.
— Думаю твої батьки пишалися б тобою, Ліє. Вони були такими ж — готовими пожертвувати собою заради інших.— тихо, щоб почула лише я, промовив пан Дарвін.
Моєю щокою покотилася сльоза, але я швидко витерла її брудним рукавом сукні. Я була надто сильна для сліз, хоча зараз знову почувалася тією маленькою дівчинкою, яка тиждень плакала і ховалася під ковдрою. Тепер же я сховала справжні емоції глибоко в собі, бо вони лише заважали здоровому мисленню, вони роблять нас слабшими, вразливішими. Принаймні, я так вважала.
— Що ж, Ліє,думаю на сьогодні досить цієї розмови. Тобі потрібно відпочити. Можеш іти до себе в кімнату, а ввечері ми як слід відсвяткуємо твій День народження, - пан Дарвін ще раз посміхнувся.
Я повільно встала з крісла, поправила скомкану сукню і ще раз оглянула всіх присутніх. Вони досі дивилися на мене оцінюючими поглядами, ніби не вірили, що я можу чимось допомогти їхній справі. Попрощавшись, я пішла до себе. Мої ноги майже не слухалися, я плуталася в подолі сукні, голова йшла обертом. Сили майже покинули моє тіло. Я ледве дійшла до своєї кімнати, декілька разів мало не впавши на сходах. Навіть не знімаючи одягу, впала на ліжко і заснула.
