Раді Вас бачити!

Розділ 2

Мене знову переслідувала Темрява. Темні тіні, що все більше згущалися над головою. Я бігла лісом, босі ноги ступали по вологій землі, до ступнів прилипав бруд, та я не могла зупинитися, бо Темрява невблаганно наближалася. Здавалося, вона глузує з мене, з моєї безпорадності та мого страху.

Біла сукня була вкрита землею, наче я щойно піднялася з могили. Легка тканина шелестіла від кожного подиху вітру й плуталася під ногами. Волосся лізло в обличчя, липло до розпашілих щік і заважало бачити.

З неба падали краплі холодного дощу, яких я навіть не помічала. Бігла не озираючись назад, бо боялася того, що можу там побачити. Темрява наближалася, я відчувала це. Якщо хоч на мить спинюся, то все не зможу нічого вдіяти. Надія у мені ледь жевріла, та все ж не гасла. Вона давала мені сили бігти далі, хоч ноги вже німіли, а серце калатало з величезною швидкістю. Я знала, що рано чи пізно впаду і більше не зможу піднятися, та лишила ці думки на потім.

Ліс був густий і темний. Сонячні промені майже не пробивалися крізь величезні дерева. Пробиратися крізь міцно сплетені гілки ставало дедалі важче. Через них на тілі залишалися подряпини, але я не відчувала болю, лише бажання вибратися звідси і опинитися якнайдалі від невблаганної Темряви.

У лісі ставало все темніше. Навколо стояла тиша, чутно було лише мої квапливі кроки. Я важко дихала й біла з усіх ніг подалі від цього жахіття. Попереду виднілася галявина, вона здавалася рятівним острівцем світла серед цього густого, непроглядного лісу. Здавалося, цей невеличкий шмат землі може врятувати мене від лиха.

В голові паморочилося від безперервного бігу, легені здавилися від нестачі повітря. Я вибігла на галявину і знесилено впала на вологу землю. Не було сил піднятися і навіть ворухнутися, тож я лежала, відчуваючи, як на обличчя падають краплі дощу. Вітер куйовдив моє волосся і я на хвилину відчула щось незбагненне. Це був спокій, якого мені так не вистачало протягом довгого часу. Спокій, що огортав мене і кружляв легко, наче пір'їнку. Але тривав мій спокій недовго. Я вловила знайомий запах в повітрі, його не можна було сплутати ні з чим іншим. Це була Вона. Темрява прийшла по мене.

Я миттєво розплющила очі і одразу побачила її. Темну, непроглядну й жорстоку. Вона нависла наді мною чорною стіною, закриваючи небо. Я спробувала піднятися на ноги, відповзти подалі звідси, але тіло перестало слухатися мене. Здавалося, ніби щось притиснуло мене до землі і не давало вирватися, хоч як би я не пручалась. Темрява все наближалася до мене, а я нічого не могла вдіяти, лише лежала на холодній землі і спостерігала за тим, як наближається моя смерть.

Я опинилася у непроглядній темряві. Ще раз спробувала поворухнутися, та нічого не вийшло. Все тіло відповідало на рухи різким болем. Кінцівки змерзли і заніміли. Темрява тягнула до мене свої руки. Я відчула її мерзенний запах гнилі й вогкої землі. Серце ніби зупинилося в німому очікувані і Темрява увірвалася у мої груди, розвиваючи їх з середини..

Я прокинулася з криком. Серце ще досі шалено калатало,я важко дихала, а по обличчю стікав гарячий піт.

Надворі вечоріло. Останні промінці сонця зникали за горизонтом. Цікаво, скільки я спала? Заплющила очі і спробувала викинули жахливий образ з голови, хоча розуміла, що він буде переслідувати мене ще не один тиждень.

Я спробувала встати з ліжка і відчула нестерпний біль у всьому тілі. Минулі події давали про себе знати. Ледве ставши на ноги , я повільно підійшла до дзеркала.

На мені досі була чорна сукня, заляпана кров'ю. Ці плями так і залишиться на ній як нагадування про день, що змінив моє життя. Я глянула на свої руки і побачила свіжі подряпини від нігтів. Цікаво, чи чув хтось мої крики? Після ритуалу жахіття повернулися з новою силою, і я не знала скільки ще

вони триватимуть. Можливо, вони ніколи не покинуть мене і будуть мучити до кінця життя.

У дзеркалі я побачила свої очі. Вони були темнішими ніж зазвичай і лякали своєю порожнечею. Після кошмарів вони завжди ставали темними, іноді я боялася глянути у дзеркало і побачити, що вони стали геть чорними, непроглядними, ніби в них не залишилося мене. Зараз же, вони були смарагдовими з темними плямами, які поступово зникали.

Кожен раз коли я дивилася у свої очі то згадувала матір, її теплу усмішку, яку вона дарувала мені з дня на день, міцні обійми, що заспокоювали навіть у найгірші дні.

Лише зараз я згадала, що мене чекає святкова вечеря. Чи не розпочалась вона без мене? Хоча наразі це мало хвилювало, хотілося здаватися відповідальною, тому я швидко почала збиратися, не дивлячись на втому. Брудну чорну сукню я замінила на більш просту оксамитову смарагдову, яка чудово пасувала до моїх очей. Довге волосся я швидко розчесала і зв'язала простою стрічкою. Вдягла ті ж самі туфлі і останній раз сіла на ліжко. Заплющивши очі, я спробувала відкинути все, що мене тривожило. В даний момент мене повинні хвилювати важливіші речі, ніж нічні кошмари. Все ж таки я вже не мале дівчисько і повинна думати про своє майбутнє. На мене чекає багато випробувань, тож я повинна зібратися.

Вставши, я попрямувала до дверей, вийшла у довгий коридор, натягнула усмішку і пішла до гостей.

***

За довгим столом сиділо близько тридцяти людей. Багатьох з них я знала, це були жителі маєтку. Інші ж напевно були близьким колом пана Дарвіна, можливо, тінньовими мисливцями, високослужбовцями чи багатими панами. Люди дивилися на мене зацікавленими поглядами, від чого я почувалася ніяково.

Ніхто ніколи мене не помічав. Я була дівчинкою, що ходила як миша і майже ніколи не розмовляла. Всі до цього давно звикли, тож не звертали уваги. Зі мною ніколи не дружили, бо вважали або нудною, тихою сироткою, або боялися похмурої дівчинки, яка ніколи не всміхалася. Я завжди була одна. І звикла до цього. Мені не потрібна була компанія, щоб почуватися собою. Мене ніколи не питали по мої справи, чи як я почуваюся. Я була тільки рада, бо ненавиділа говорити про свої почуття. Почуття... А хіба вони в мене лишилися? Хіба я не сховала їх від усіх і від самої себе? Почуття лишилися лише у спогадах про батьків. Залишилися біль і смуток, яких я не могла позбутися. Можливо, колись я зможу подолати їх і тоді залишуся лише порожньою оболонкою без будь яких емоцій. Я сумнівалася, що ще колись відчую радість і любов. Через стільки років це здавалося таким чужим і далеким.

Пан Дарвін, який вочевидь відчув моє знічення, спробував завести розмову:

– Як ти почуваєшся, Ліє? Відпочила? - він стривожено глянув на мене. Пан Дарвін часто дивився на мене цим поглядом і від цього ставало ще гірше. Насправді, він був хорошою людиною, і десь у глибині душі я була вдячна йому за все, що він для мене зробив.

— Так, мені вже краще, - збрехала я, але він все зрозумів з мого змученого вигляду.

— Що ж, це добре, я сподіваюся сьогоднішні події не надто сильно вплинули на тебе. Після вечері я попрошу тебе зайти до мого кабінету. Ми маємо дещо обговорити, - його співчуваючий погляд, говорив про те, що розмова буде не з легких.

І хоча в мене зовсім не було настрою і сили кудись ідти, вибору не було, тож я лише кивнула і знову поринула у свої думки.

Інша частина вечері пройшла спокійно. Я відповіла на кілька питань, хоч зовсім не хотіла розмовляти з цими незнайомими мені людьми. Деякі гості розмовляли між собою, та я не надто їх слухала. Мене турбували інші речі, тож не було бажання слухати чиїсь балачки. За всю вечерю я майже нічого не з'їла, не дивлячись на величезний вибір різноманітних страв, що було великою рідкістю. Годували у маєтку добре, але рідко готували настільки великі, вишукані святкові вечері.

За вікном вже з'явилися перші зорі, гості почали поступово розходитися, дякуючи за гостинність. Я лише дивилася їм у слід і стримано кивала. Коли не залишилося нікого крім мене, пана Дарвіна, і служниць, що прибирали залишки вечері, я нарешті видихнула. Численні гості почали втомлювати. Пройшло декілька хвилин мовчазної тиші. Нарешті з-за столу встав хазяїн маєтку, шось сказав служниці і пішов. Лише біля дверей він розвернувся і промовив:

— Чекаю тебе у себе в кабінеті.

Я знову кивнула, бо не мала сил щось говорити.

***

Я йшла довгим коридором третього поверху. Тут було досить темно, вікна були завішані темно-синіми занавісками, крізь які зовсім не пробивалося місячне світло. Лише канделябри на стінах трохи освічували все навкруги. На третьому поверсі я бувала рідко, тут знаходилися кабінет і кімната пана Дарвіна, а також кілька порожніх приміщень, у яких давно ніхто не жив.

Повільно ступаючи м'яким килимом, я думала про розмову, яка на мене чекала. Що ще такого я мала сьогодні дізнатися? Я втомилася і ледь трималася на ногах, періодично опираючись на стіни і зупиняючись, щоб перевести подих. Більше за все хотілося лягти в ліжко і ні про що не думати.

Підійшовши до кабінету пана Дарвіна, я знову зупинилася і глибоко вдихнула. Потім підняла руку і тричі постукала у великі дубові двері. Зсередини пролунало тихе «проходь». Я обережно відчинила важкі двері і зайшла в кімнату.

Тут було тепло, у каміні палав вогонь і було чути потріскування дерева. Кабінет був достатньо великий, але майже порожній. У кімнаті стояв великий письмовий стіл з кріслом, шафа з різними документами і книжками, а також невеликий диван з оксамитовою оббивкою. Єдине вікно було запнуто темно-синіми шторами. Пан Дарвін сидів за столом і дивився на мене зацікавленим поглядом. Він вказав на диван і сказав:

– Сідай.

Я послухалася й обережно сіла, притримуючи сукню. На дальній стіні висів портрет жінки з темним волоссям і карими очима.

– Хто вона? - запитала я, ще раз глянувши на картину.

Пан Дарвін обернувся і глянув на портрет сумними очима. Його погляд став порожній, ніби він поринув у свої думки і зовсім забув про мою присутність. Через декілька хвилин мовчання я не витримала :

– Пане? – я запитально глянула на нього.

Він різко і обернувся до мене.

– Вибач, Ліє, я трохи задумався. То про що ти питала?

– Хто ця жінка на картині? Ви її знаєте?

– Це моя дочка Ейлін.

Лише тепер я помітила цю неймовірну схожість. Однаковий колір волосся і очей, такий самий ніс та цей вивчаючий пронизливий погляд. Я одразу мала б здогадатися, що вони родичі.

– Де вона зараз? – я з запитанням глянула на нього. За вісім років перебування у маєтку я жодного разу не бачила цю жінку і не знала, що у пана Дарвіна є дочка. Мені було цікаво, чому він ні разу не розповідав про неї.

– Я не знаю де вона, можливо давно вже мертва. Майже десять років її не бачив. Напевно, її забрала Темрява. – у його очах читався глибокий смуток, який не дивлячись на минувший час, нікуди не зник.

Мені стало шкода цього чоловіка, який втратив єдину дитину. Він завжди тримався впевнено, ніколи не вказував свого болю й смутку, але зараз його захисна маска дала тріщини, пан Дарвін усім своїм виглядом показував свою печаль, яка залягла глибоко в ньому. Я розуміла, що ніяк не можу йому допомогти, і від цього ставало сумно. У цьому випадку я безсила, а мої співчуття зробили б лише гірше, тож я лише промовила те, що було малоймовірно, але дарувало хоч якусь надію:

– Ми знайдемо її.

Він ледь кивнув, але по його очах я зрозуміла, що він в це не вірить. Занадто багато часу минуло. Напевно він уже давно втратив надію ще раз побачити свою дочку. Я згадала своїх батьків, які так само зникли багато років тому. Можливо, Ейлін спіткала така сама доля як і їх. Хоча я все таки сподівалася колись їх побачити.

Пан Дарвін, здається, здогадався про що я думаю, тож вирішив почати розмову:

– Напевно ти задумувалася про що я хочу з тобою поговорити. Не бійся, я не скажу нічого такого, що могло б тебе злякати. Ми просто поговоримо про твоє навчання. Ти ж розумієш, що тобі потрібно багато чому навчитися? – він уважно дивився на мене.

– Так, розумію.

– Добре. Через тиждень приїде мій племінник, син Ейлін. Він буде навчати тебе бойовому мистецтву та стрільбі, щоб ти завжди могла себе захистити. Також він трішки більше розповість тобі про Темряву і «Тіньових мисливців».

Я кивнула в знак згоди, хоча боялася, що не зможу всьому навчитися. А ще я думала про цього хлопця, який у дитинстві також залишився без матері. Тим часом пан Дарвін продовжував:

— Ти повинна будеш прикладати максимум зусиль, щоб всьому навчитися. Ти маєш розуміти, що це дуже важливо для тебе і всіх нас. Раєн навчить тебе всього що зможе, а від тебе потребується уважно слухати, виконувати всі вказівки і як умога більше тренуватися. Це зрозуміло? - зараз він здавався цілком серйозним.

– Так

– Це добре. Я сподіваюся ти відповідально ставитимешся до свого завдання.

– Я буду старатися, щоб вас не підвести.

– Меншого я від тебе не чекав. Ти сильна дівчина, Ліє. Можливо, ти цього не усвідомлюєш, але так і є. Скоро ти зрозумієш, – він подарував мені легку усмішку. – А зараз можеш іти відпочивати.

Я кивнула і повільно встала, ще раз оглянувши приміщення. Вже підійшовши до дверей, я різко зупинилася.

– Можна задати вам ще одне питання? – я обернулася до пана Дарвіна.

– Давай.

– Чому ви ніколи не розповідали про свою дочку?

Його очі знову стали сумними і я пошкодувала, що задала це питання.

– Я не хотів про неї згадувати. Коли я робив вигляд , що в мене немає дочки, то починав в це вірити. Але я ніколи цілком про неї не забував. Без Ейлін цей дім здавався порожнім. Вона жила в одній з цих порожніх кімнат на третьому поверсі. Їй тут подобалося, вона майже весь вільний час проводила в музичній кімнаті, грала на роялі і милуватися садом з вікна. З самого дитинства Ейлін була дуже творчою дитиною.

– Тут є музична кімната? Я про це не знала, – за весь час я жодного разу не чула, щоб у цьому домі лунала музика.

– Так, біля її кімнати. Я замкнув її після того як вона зникла. Більше не хотів чути музику, бо вона нагадувала мені про неї, - здавалося він знову поринув у свої думки.

– Розумію, – я відчинила двері і стала на порозі. – Гарної ночі.

– Солодких снів, Ліє.

Я вийшла з кабінету і попрямувала вниз, але не до своєї кімнати.

***

Я дуже втомилася, але не хотіла спати, і йти до кімнати також не хотілося. Я вирішила вийти в сад , подихати нічним повітрям. Тихо ступаючи, я обережно минула перший поверх і вийшла на вулицю. Тут було холодно, а я була в легкій сукні, але мене це не хвилювало. Холод приємно бадьорив, а вітер тріпав моє довге волосся. Я всілася на вологу землю, не надто турбуючись про свій одяг і подивилася у нічне небо. Тисячі зірок ніби хотіли щось сказати мені, вони заспокоювали і давали надію. Повний місяць освітлював подвір'я і кидав відблиски на невеликий ставок. Всі квіти поснули, закривши свої пелюстки. Напевно лише я не спала, і , можливо, пан Дарвін сидів у своєму кабінеті й ніяк не міг перестати думати про свою зниклу дочку.

Я подумала про те, що на мене чекає. Я не вибирала таку долю, вона сама вибрала мене і тепер я маю прикласти зусилля, щоб не підвести всіх. Усередині мені хотілося опинитися вдома з батьками і не думати ні про що, просто жити звичайним життям, бути звичайною дівчиною, від якої ніхто нічого не чекає. Але Темрява обрала мене, і тепер я маю її зупинити, бо інакше світу настане кінець.

Від холоду в мене заніміли кінцівки, але я не збиралася йти звідси. Я знала, що якщо піду у свою кімнату, то знову опинюся у пастці нічних жахітть. У саду я почувалася спокійно, ніби ніякі кошмари мене тут не дістануть. Холод все посилювався, крижаний вітер пробирав до кісток, але я вперто сиділа на землі і все дивилася на зорі. Згодом мене почало клонити в сон, а тіло геть заніміло. Я безсило лягла на холодну землю, скрутилася калачиком і заснула.