Раді Вас бачити!

Розділ 29

Зранку я прокинулася і одразу згадала минулий вечір. Він був одночасно чудовий і трохи пригнічений. Однак мені подобалося проводити час з Раєном. Іноді здавалось, що ми розуміли одне одного без слів.

На моєму столі вже стояла таця зі сніданком. Певно, слуги принесли поки я спала. На тарілці лежали яєчня, фрукти і ароматна солодка булочка. Я мигцем посміхнулась. Приємно, коли не треба самостійно добувати собі їжу.

Снідаючи, я думала багато про що. Про прийдешній бенкет, про майбутню подорож назад до маєтку, про свою місію, про Темряву. Всі ці думки плуталися у мене в голові і не давали перепочинку. Я просто хотіла, щоб усе закінчилось і можна було жити звичайним життям.

У мої двері постукали. Невже знову Раєн прийшов? Я швидко відчинила, однак замість друга побачила суворого вартового.

–Пані, король хоче вас бачити, - повідомив чоловік.

–Що, прямо зараз? – здивувалася я. Що королю від мене потрібно? Невже він все-таки вирішив вигнати мене зі свого палацу?

–Так, я проведу вас, - відповів вартовий.

–Що ж, гаразд, - задумливо мовила я і попрямувала за чоловіком.

Ми йшли довгими коридорами, піднявшись на поверх вище. Тут все було оздоблено ще більш дорого і масштабно. На стінах висіли портрети, як я здогадувалась – членів королівського роду. У цьому місці ніхто б не зміг забути де саме перебуває.

Ми зупинились перед високими позолоченими дверима, що аж пашіли розкішшю. Вартовий постукав у двері й назвав причину візиту. Зрештою, він відчинив важкі двері і ледь не заштовхнув мене досередини. Я втримала невдоволену репліку при собі.

–Проходьте, пані Девінгер, - кинув король, сидячи у вишуканому кріслі за письмовим столом. Його кабінет був оздоблений дорогими меблями, картинами і золотом. Все прямо таки кричало про його велич.

–Вітаю, Ваша Величносте, - вклонилася я, зайшовши до кабінету. —Ви хотіли мене бачити?

–Саме так. В мене є до вас серйозна і не дуже приємна розмова.

–Що ж, нехай. Я вас слухаю.

–Останнім часом, як я розумію, ви проводите дуже багато часу з моїм сином, - почав король.

–Так складалися обставини, - знизала плечима я.

–Я розумію, що Вінсент Дарвін покликав його у Тінньовий маєток для вашого наставництва. Однак це не передбачало ніякого зближення.

–Не розумію, що ви маєте на увазі.

–Вчора ви вдвох ходили до музичної кімнати, а до цього разом гуляли в саду. Я вже не кажу про тижні вашої спільної подорожі, - гмикнув Джозеф Бавілль. –Ви погано впливаєте на мого сина, пані Девінгер. І ви навіть близько його не гідна. Я не бажаю, щоб ви проводили разом більше часу ніж це необхідно.

–Ми з Раєном просто друзі. І пробачте, але я думаю це йому вирішувати з ким проводити свій час.

–Я вас попередив, Ліє. Якщо ви не дослухаєтеся до мого прохання, то я змушений буду вжити певних заходів, - пригрозив король.

–Поговоріть краще зі своїм сином. Це він бажає моєї компанії, - пирхнула я, гнівно переступаючи з ноги на ногу і на мить забувши про повагу. І що цей чоловік собі думає? Те, що він король не дає йому дозволу втручатися в життя інших.

–Неодмінно поговорю. А тепер йдіть, пані Девінгер і краще памʼятайте мої слова. Якщо я щось вирішив, то так воно і буде. Не варто випробовувати долю, - мовив король і махнув рукою, бажаючи, щоб я негайно пішла.

Я швидко вийшла за двері, голосно їх зачинивши. Вартовий був готовий вести мене назад, однак я не хотіла повертатися. І тут у мене в голові виникла ідея.

–Ви можете відвести мене до покоїв принца? – запитала я у чоловіка.

–Не впевнений, що так можна, пані. Не варто турбувати Його Високість, - вартовий розгублено дивився на мене.

–Повірте, він не буде проти. А якщо й так, то я одразу піду.

–Ну гаразд, пані. Ходімо, - здався чоловік.

На мене знову чекав довгий шлях сходами і коридорами. Як люди не губляться у цьому палаці? Я ж бо ледь памʼятала, де моя кімната. Роззираючись навкруги, я не помітила, як ми зупинились перед дверима.

–Це покої принца. Ви впевнені в своєму задумі? – запитав вартовий.

–Так, звісно. Дякую за допомогу, - посміхнулась я і постукала.

Кілька хвилин нічого не відбувалося. Я вже думала розвернутись і піти, як переді мною зʼявився Раєн.

–Лія? Що ти тут робиш? – здивувався хлопець.

–Зайшла провідати. А ще маю до тебе розмову, - я з натяком вигнула брову.

–Гаразд, заходь, - мовив Раєн і пропустив мене досередини.

Його кімната була значно більша за мою. Точніше сказати, кімнати, адже велика вітальня була відділена від ненабагато меншої спальні. Диван та крісла з червоною оксамитовою оббивкою, що стояли в центрі вітальні, письмовий стіл, завалений купою паперів, великі вікна, через які лилося сонячне світло, а ще обладунки, кинджали і мечі, які висіли на стіні, прикрашаючи простір. Я посміхнулася.

–Гарно тут у тебе.

–Аж занадто, - гмикнув Раєн.

Ми сіли на диван, обличчями одне до одного.

–Я радий, що ти завітала, однак знаю, що це не просто так, - зацікавлено сказав хлопець.

–На жаль, так. Я б хотіла поговорити з тобою про короля.

–Батько? Що вже він зробив?

–Він покликав мене на розмову, - почала я.

–І що ж мій батько хотів? Він тебе образив? – наступив брови Раєн.

–Я б сказала, що він занадто лізе в твоє життя і вважаю, що це неправильно.

–У якому сенсі?

–Він сказав, що ми проводимо забагато часу разом і попросив триматися від тебе подалі, - відповіла я, притримавши деякі деталі.

–Ти серйозно? Батько дійсно сказав таку нісенітницю? Я з ним поговорю.

–Король сказав, що сам планує поговорити з тобою, - я знизила плечима.

–Що ж, тоді я із задоволенням скажу йому все, що думаю на рахунок цього. А ти не слухай його. Я сам буду вирішувати з ким проводити свій час, - пирхнув Раєн.

–Насправді я так йому і сказала.

–Справді? Впевнений, він був невдоволений.

–Мені байдуже. Те, що він король не означає, що може все вирішувати.

–Твоя правда, Ліє. Я радий, що ти розповіла. Хтось інший просто послухався б його, але не ти. Це мені в тобі і подобається, - посміхнувся хлопець.

–А мені подобається, що ти не біжиш виконувати всі накази свого батька, - я посміхнулася у відповідь.

–Йому час змиритися, що я вже достатньо дорослий, щоб приймати власні рішення, - знизав плечима Раєн.

Ми трохи посиділи в тиші, ніяково опустивши очі. З відчиненого вікна долинав спів пташок. Я почувалась трохи дивно, сидячи тут, у кімнаті Раєна, особливо після того, що сказав його батько. Чи виконає король свої погрози, коли дізнається, що я його не послухала? Зараз мені не хотілося про це думати. Зрештою, Раєн поручив мовчання.

–Ти готова до бенкету?

–Не впевнена. Я навіть не знаю чого від нього очікувати.

–Знаючи батька, це буде велике святкування з купою їжі та поважних людей, - мовив хлопець.

–Цього я і боюсь. Усі ці люди мене бентежать, - зітхнула я.

–Не переймайся, я буду поруч. До того ж Джеймс, Фрея і Ліам теж запрошені, тож ти будеш не одна.

–Справді? Тоді буде легше з цим впоратись, - спробувала посміхнутись я.

–Наскільки я знаю, скоро до тебе мають прийти слуги, вони допоможуть зібратися, - сказав Раєн.

–А я сама не впораюся?

–Вірю, що так, але є певні правила. Я вже звик до цього, - мовив хлопець.

–Що ж, нехай. Тоді я, мабуть, піду до себе.

–Радий, що ти прийшла, Ліє. Завжди приємно проводити з тобою час, - Раєн щиро посміхнувся. –Побачимось ввечері на бенкеті.

***

До моєї кімнати незабаром дійсно прийшли двоє служниць. Вони всадили мене на стілець і почали метушитися навколо. Одна дівчина щось робила з моїм волоссям, тоді як інша приводила до ладу обличчя. Все це дійство тривало доволі довго, тож я вже встигла занудьгувати. Зрештою, служниці дали мені дзеркало, і я подивилась на своє відображення. Мої брови злетіли угору. Дівчина у дзеркалі була кимось іншим, незнайомкою. Волосся заплели у вигадливу зачіску, одна його частина спадала хвилями по спині, а інша зібрана на маківці. Обличчя ж трохи підфарбували: на щоках румʼянець, очі підведені чорним, а губи – червонуватим. Я не розуміла до чого весь цей вигляд, однак з цікавістю розглядала нову версію себе і мимоволі посміхалася.

–Це все? – запитала я у служниць.

–Ще треба вас вдягнути, пані, - мовила дівчина.

–Я не можу зробити це самостійно?

–Вибачте, але нам наказали зібрати вас повністю і за всім простежити, - ніяково відповіла служниця.

–Що ж, гаразд, - зітхнула я.

Служниці відчинили мою шафу, трохи постояли і врешті дістали довгу червону сукню, оздоблену блискучими камінцями та вишитими квітами.

–Оця вам дуже пасуватиме, пані.

–Не впевнена, що червоний – мій колір, - похитала головою я.

–Не турбуйтеся, ми оберемо іншу, якщо ця вам не сподобається. Однак спочатку приміряйте, - наполягла служниця.

–Ну добре. Але чи можу я хоча б вдягнутися самостійно? - мій голос звучав невимушено, однак серце шалено билося у грудях. Я не хотіла, щоб хтось побачив чорні лінії в мене на тілі. Це була б катастрофа.

–Гаразд, пані. Проте якщо знадобиться допомога – кличте.

Я вдячно кивнула, взяла сукню і пішла до ванної кімнати. Повільно зняла свій одяг, роздивляючись розгалуження темних судин і важко видихнула. Мене заспокоювало хоча б те, що сукня була доволі закритою, тож ніхто не зміг би побачити весь цей жах, який я так старанно приховувала.

Затягувати корсет було незручно, однак я все-таки впоралась з цією задачею. Сукня виявилася легшою і зручнішою, ніж здалася на перший погляд. А ще вона була справді дивовижною. Я покрутилася перед дзеркалом і посміхнулась. Коли я востаннє носила сукні? Здавалось, наче це було в минулому житті. 

Коли я вийшла з ванної кімнати, служниці вирячили на мене очі.

–Ви виглядаєте неймовірно, пані, - захоплено мовила одна з дівчат.

–Всі будуть від вас у захваті, - кивнула інша.

–Дякую за допомогу. Сукня справді чарівна, - сказала я і подарувала служницям посмішку. –Ми закінчили?

–Так, пані. Ви повністю готові до бенкету.

–Коли, до речі, він починається? – запитала я.

–Десь за півгодини. Вартові відведуть вас, - відповіла служниця.

Дівчата вклонилися і вийшли з кімнати, а я сіла на ліжко, дивлячись у вікно. Що чекає на мене сьогодні ввечері? Як себе поводити? Я знала, що у такій сукні не зможу стати непомітною, хоча й не знала у що будуть вдягнуті інші. Та все ж не хотілося привертати занадто багато небажаною уваги. У мені одразу побачать самозванку, адже я не вміла поводитись як придворна пані. Що як з мене глузуватимуть? Хоча, певно це найменша з моїх проблем. А ще я не знала, як вестиме себе Раєн у присутності вельмож. Чи зробить він вигляд, що не знає мене? Важко було повірити, що хлопець здатен так вчинити, хоч він і принц. Я зітхнула. Це всього лиш бенкет, де люди мають розважатися. Всім буде байдуже до звичайної дівчини, що розчиниться в натовпі. Дівчини у червоній сукні і з чорною кровʼю.

***

Через півгодини до мене дійсно постукали вартові з наказом провести мене до бальної зали. Я спускалася сходами, притримуючи сукню аби не перечепитися і не впасти перед купою людей, що прибували до палацу.

Бальна зала була величезною, оздобленою живими квітами, свічками та іншими прикрасами. Попід стінами стояли довгі столи з безліччю наїдків і напоїв. Між людьми ходили слуги з тацями, роздаючи закуски та кришталеві келихи з вином. Біля іншої стіни грали музиканти, а подалі від натовпу за окремим столом сиділа королівська родина – король Джозеф Бавілль, Раєн і дещо змучена маленька Мері. Остання поглядала на людей втомленими запалими очима і здавалась не дуже щасливою. Раєн ніби почувався не дуже зручно поряд із батьком, який випромінював велич і могутність. Коли очі хлопця помітили мене у натовпі, він на мить здивувався, а тоді тепло посміхнувся. Він щось сказав батькові і пішов у моєму напрямку. Поки я чекала Раєна, то помітила недалеко біля входу Джеймса, Фрею і Ліама. Хлопці були вдягнені у темні костюми, тоді як Фрея – у довгу сріблясту сукню. Здавалось, та була пошита з зірок і місячного сяйва і неймовірно пасувала до білявого волосся дівчини.

Друзі також побачили мене і підійшли ближче.

–Ви всі такі гарні, - мовила я.

–Ти себе бачила, сестро? - посміхнувся Джеймс.

–Трохи дивно бути тут, - зіщулилася Фрея.

–Тут я погоджуюсь. Але не переймайся, ти справжня красуня, - мовила я.

–Тут Лія має рацію, - кивнув мій брат і подивився на Фрею захопленими очима.

Я стримала смішок, однак не могла звинувачувати Джеймса. А ще мені стало спокійніше. Те, що мої друзі тут додавало впевненості і змушувало почуватись не так ніяково. Озирнувшись, я помітила, що Раєн вишукує мене у натовпі.

–Розважайтеся тут, а я ненадовго відійду.

–Звісно, повеселись, - змовницьки кивнув Джеймс і повернув обличчя до Фреї. –Можна запросити тебе на танець?

–Для початку нагодуй мене, - гмикнула дівчина.

–Що ж, ходімо, пані, - посміхнувся брат.

Подальшої розмови я не чула, адже пішла назустріч Раєну. Той, побачивши мене, з полегшенням видихнув.

–Я шукав тебе, - мовив хлопець, а потів оглянув мене від голови до ніг. –Ти виглядаєш просто чарівно.

–Дякую. Ти теж, - ніяково промовила я.

Ми підійшли до стола з наїдками, взявши по канапе та келиху з соком. Нарешті я змогла роздивитися гостей. Всі були вдягнуті у вишукані костюми і сукні найрізноманітніших кольорів та дизайнів. Здавалось, ніби ми знаходимось на казковому балу, де все світиться і блищить.

Музиканти заграли приємну повільну мелодію, що розносилась простором зали. Раєн нахилився до мене і прошепотів:

–Потанцюєш зі мною?

–А твій батько не буде проти? – трохи знервовано запитала я.

–Зараз мені на це байдуже. До того ж я маю право танцювати ж ким забажаю.

–Але я не вмію танцювати, - мій голос звучав присоромлено.

–Не переймайся, я тобі допоможу, - посміхнувся Раєн.

Хлопець схопив мене за руку і потягнув у центр зали, де вже танцювали інші пари. Серед них я помітила Джеймса і Фрею, які кружляли у такт музиці. Раєн, поклав одну руку мені на талію, а іншою досі стискав мою. Він вправно рухався у танці, в той час як я постійно наступала йому на ноги і вибачалася. Хлопець лише відмахувався і кружляв мене простором зали. В якийсь момент я почала отримувати задоволення від цього незграбного танцю. Раєн міцно тримав мене, не даючи впасти. В якийсь момент він підняв мене над землею і закрутив, від чого я ледь не зойкнула. Хлопець лише невимушено всміхався.

–В тебе непогано виходить, - мовив він.

–Брехня. В мене наче дві ноги ліві.

–Не перебільшуй, все ж гаразд. До того ж мені просто приємно бути поряд з тобою.

Ми ще трохи потанцювали, насолоджуючись музикою і одне одним. Хтось здивовано дивився на нас, хтось перешіптувався, однак я не звертала на це уваги. Зараз тут був тільки Раєн, що надійно тримав мене у своїх руках і ні на хвилину не відпускав.

В якусь мить хлопець тихо запитав:

–Не хочеш пройтися? Я знаю одне тихе і гарне місце.

–Ти завжди такий загадковий? – гмикнула я.

–Тільки з тобою, - відповів Раєн.

Він обережно взяв мене за руку і вивів із зали. Ми довго прямували наверх і здавалось, що сходи ніколи не закінчаться. Вони ставили все крутішими, тож підніматися у довгій сукні було дещо незручно.

–Нам ще довго? – запитала я.

–Майже прийшли, - відповів Раєн і сказав: – Заплющь очі.

Я послухалася і повільно зімкнула повіки. Серце уривчасто билося в грудях, в очікуванні невідомого. Раєн вів мене за собою, тож я ступала повільними обережними кроками. На обличчі відчувся доторк холодного свіжого повітря.

–Можеш відкрити очі, - сказав хлопець.

Я виконала його прохання і миттєво охнула від здивування. Ми були на відкритій терасі високо над землею. Звідси було видно майже весь Акреон, що виблискував безліччю вогнів. А у небі світилися тисячі зірок, що здавалися такими близькими. Було відчуття, ніби я можу торкнутися їх рукою.

–Тут просто неймовірно, - прошепотіла я.

–Це найвища вежа Сонячного палацу. Я люблю сидіти тут вночі, споглядаючи зоряне небо, - мовив Раєн.

Я зачаровано сіла на камʼяну підлогу, геть забувши про свою сукню і все на світі. Хлопець вмостився поруч, торкнувшись мого плеча. Ми сиділи мовчки, осліплені красою цього місця. Та все ж я відчувала тепло Раєна, яке линуло до мене і змушувало почуватись вільною. А головне – собою. Я бачила у нас щось спільне, щось що притягувало нас як дві частинки магніту. Тиша навколо була невагомою і правильною, однак Раєн в певний момент її порушив.

–Я довго думав, Ліє. Не знав, що робити і що казати. Адже коли я зустрів тебе, то зрозумів, що вже не буду таким як раніше. Ти особлива, ти захоплюєш мене своєю сміливістю, відчайдушністю, силою волі. Своїми яскравими зеленими очима і милою посмішкою. Тим, що ти не живеш за правилами, тим, що прагнеш справедливості. В якийсь момент я зрозумів, що не зустрічав такої людини як ти. І тоді нарешті дійшов висновку, що сама доля вписала тебе в моє життя. І я не хочу тебе відпускати. Ніколи.

–Раєне.. , - почала я, але не встигла договорити.

Хлопець взяв мене за руку, нахилився і торкнувся своїми губами моїх. Від несподіванки я на секунду застигла, однак зрештою пішла йому на зустріч. Він відчувався як бурхливе море, як промені сонця, як дім. І тоді я загубилась у цих відчуттях, не в змозі нічого вдіяти. Я тонула в доторках його ніжних рук і теплих губ, нарешті почуваючись цілісною. Тут і зараз були лише він, я, і зоряне небо над нами.