Раді Вас бачити!

ЧАСТИНА 2

МИСЛИВИЦЯ

Розділ 13

–Я була у лісі, а навколо панувала Темрява, така густа і моторошна, що кров у жилах холола. Мене оточили прибічники, стояли колом, не даючи втекти. Там було так холодно, жахливо холодно, а у повітрі відчувався запах гнилі. Ті люди були у масках, наче зроблених з самої темряви, і вони сміялися, так гучно, що закладало вуха. А потім я відчула усередині поштовхи, вони змусили мене впасти на коліна і корчитися від болі. Це було жахливо, - промовила я, важко дихаючи.

–Це був лише сон, Ліє. Не думай про нього, - заспокоїв мене Раєн.

–Не можу не думати. Він здавався таким реальним, що аж волосся дибом стає.

–Але все ж таки це неправда. Всього лише уява.

–Знаю. Але це все рівно мене лякає, - прошепотіла я.

–Спробуй відволіктися. Думай про щось інше, - запропонував Раєн.

Я не знала куди ми йдемо, він лише сказав, що підготував щось цікаве. І це «щось» повинно було мені сподобатися. Надворі яскраво світило сонце, воно зігрівало, але недостатньо, щоб прибрати холод, який охопив моє тіло. Той сон ніяк не виходив в мене з голови, змушуючи знову і знову проживати все спочатку. Цієї ночі я прокинулася у крижаному поту, обличчя геть зблідло, а руки були подряпані й кровоточили. Серце калатало так швидко, що здавалося ось-ось вистрибне з грудей. І після цього я більше не могла заснути. Запалила свічку й сиділа, роздивляючись тіні на стінах.

Ще досі я почувалася жахливо. Ніщо не могло змусити мене забути той кошмар. З кожною згаданою деталлю тіло все більше вкривалося сиротами. Раєн йшов збоку і намагався мене відволікти:

–Ось побачиш, скоро ти про все забудеш. Мій сюрприз змусить тебе посміхнутися й відкинути погані думки геть.

–Сподіваюся. Нам ще довго?

–Майже прийшли.

Десь вгорі я чула щебетання пташок. Вони раділи сонячному дню, літаючи у ясному небі. У них не було турбот і страхів, не було поганих думок і холоду на серці. Їх життя – політ, вільний і безмежний. Я важко зітхнула. Сьогодні повітря пахло ліліями й трояндами. Ніякого запаху гнилі і смерті. Навколо було світло, а не темрява. Квітучий сад, а не моторошний ліс. Це був лише поганий сон, не варто переносити його в реальність.

–Ось ми й на місці, - весело промовив Раєн.

–Де ми? - запитала я.

–Зараз зрозумієш, - змовницьки посміхнувся він.

Перед нами стояла невелика деревʼяна будівля. Вона була простою, нічим не вирізняючись і не привертаючи особливу увагу. Поряд все поросло мохом і високою травою. Раєн штовхнув потерті деревʼяні двері, і вони відчинилися з гучним скрипом. У середині панувала напівтемрява і дивний, трохи неприємний запах.

–Проходь, - сказав Раєн.

 Я обережно переступила поріг. На землі було розкидане сіно, воно хрустіло в мене під ногами. Пройшовши трохи далі, я озирнулася й охнула від здивування. У невеликих прибудовах стояли коні, величні й сильні. Раєн посміхнувся, помітивши здивування й захоплення на моєму обличчі.

Тут було неймовірно. Я нарахувала більше десяти коней, таких гарних, наче у казці. Увагу привернув білий, немов сніг, жеребець. Я підійшла ближче. Його великі очі виблискували і зацікавлено дивилися на мене. Я протягла руку і доторкнулася до мʼякої світлої гриви. На обличчі зʼявилася посмішка, і я враз забула про сон.

–Подобається? - запитав Раєн.

–Так, дуже. Але навіщо ти мене сюди привів? - поцікавилася я.

–Пам’ятаєш, я обіцяв навчити тебе їздити верхи? Так ось, я вирішив, що сьогодні чудовий день для цього, - посміхнувся він.

–Ти справді навчиш мене?

–Звичайно. Чому б не спробувати?

–Дякую, ти найкращий! – я радісно застрибала.

–Ти наче дитина, - зітхнув Раєн.

Всередині мене панувала радість і щире захоплення. Коні завжди були моєю слабкістю. Сьогодні я буду до них ближче ніж будь-коли. Вдячність Раєну була безмежна. Він витрачає свій час, щоб ощасливити мене. Я ще раз озирнулася, роздивляючись могутніх тварин. Вони були прекрасні, але багато хто не бачив цієї краси. Для інших коні лиш робоча сила, але для мене вони були особливими. Ці тварини не заслуговували жорстокості й знущань від людей.

–Ну що, ходімо? – запитала я.

–Так. Зачекай мене надворі, - попросив Раєн.

Я вийшла з конюшні і почала чекати. На вулиці стало ще спекотніше, ніж було. Сонце пекло у голову, тож я сховалася у тінь, сівши під деревами. Поряд шумів невеличкий струмок. Я набрала холодної води у долоні і вмилася. Крижаний доторк охолодив розжарене обличчя. Озираючись на вхід до конюшні, я з нетерпінням видивлялася Раєна. Мені ледь вистачало терпіння, щоб не встати і не піти до нього. Але я трималася, сумлінно чекаючи поки він закінчить.

–Йди сюди, Ліє, - прокричав Раєн.

Я швидко вскочила і побігла до нього. З конюшні він виводив того самого білого жеребця. Тепер його неймовірна грива ніби світилася на сонці, роблячи тварину ще більш вишуканою.

–Який гарний кінь, просто неймовірний, - із захопленням промовила я.

–Це справді так. А взагалі, це дівчинка. Її звати Зоря, - промовив Раєн, гладячи конячку по шиї.

–Чия вона? – поцікавилася я.

–Моя, - він посміхнувся.

–А де ж мій кінь?

–Зараз приведу, а ти побудь тут із Зорею.

І він пішов назад до конюшні. Я тим часом розглядала білу красуню переді мною, вдивляючись у її великі розумні очі.Ті очі були схожі на дві зірки, які яскраво сяяли у небі. Я провела рукою по шиї тварини, підіймаючись до голови, а потім до носа. Шерсть була гладкою й чистою, ніби щойно випавший сніг. Напевно, Зоря була найгарнішим конем з усіх, що я бачила у своєму житті. Щось у ній було чарівне й неосяжне.

З конюшні почувся шурхіт, а потім кроки Раєна і стукіт копит. За кілька митей і він, і кінь постали переді мною. Я відкрила рота, коли побачила могутнього жеребця, такого чорного, як попіл, і такого гарного, ніби він був створений не для цього світу. Він був немов відображення мене, але у подобі тварини.

–А ось і твій кінь. Я подумав, що він ідеально тобі підійде, - промовив Раєн.

–Він чудовий, - захоплено відповіла я.

–Я теж так вважаю. Радий, що тобі сподобалося.

–Дякую тобі.

–Не варто. Я не зробив нічого такого, - він снизав плечима.

Я промовчала, бо не хотіла сперечатися. Насправді він зробив багато, навіть більше ніж мав би. І я була неймовірно вдячна йому за це. Стільки всього хотілося сказати, проте я тримала слова у собі. Можливо, моя поведінка і справді дитяча, однак зараз я була неймовірно щасливою. Підійшовши ближче до свого коня, провела рукою по темній гриві. Вона була ще мʼякшою і гарнішою, ніж у Зорі. Чорний жеребець дивився на мене глибоким вивчаючим поглядом, ніби хотів побачити моє нутро. Я лише усміхнулася і почухала тварину за вушком. Він задоволено заплющив очі й прихилився до моєї руки. Я тихенько засміялася.

–Ну що, готова навчитися їздити верхи? Чи ти тільки розглядати їх будеш? – весело запитав Раєн.

–Ти думаєш, в мене вийде? – я трохи стурбовано поглянула на нього.

–А чому ж ні? Це не так складно як здається.

–І я маю повірити тобі на слово?

–Маєш інші варіанти? - звів брови він.

–Ну добре, ти мене переконав. Я спробую.

–От і чудово. Повір, тобі сподобається.

Я лишень закотила очі. Не сумнівалася, що сподобається. Але чи вийде? Можливо, це дійсно не так складно як я думаю. Насправді, це було моєю мрією, і ось я тут, в кроці від її здійснення. Емоції переповнювали і воліли вирватися назовні, та я намагалася їх стримати. Не варто забувати, що за межами цієї конюшні не все так радісно і безтурботно.

–Ну якщо ти готова, то йди до мене, - сказав Раєн. Я слухняно підійшла і стала поряд. Серце калатало від суміші щастя і тривоги.

–Зараз будеш залазити, - повідомив він.

Раєн приніс з конюшні невелику деревʼяну підставку і поставив біля мого коня. Жеребець стояв непорушно, привʼязаний до дерева мотузкою.

–Ставай на неї. Тільки обережно, - скомандував Раєн, вказуючи рукою на підставку. Я слухняно стала, намагаючись впримати рівновагу. Раєн тримав мене за передпліччя, не даючи впасти.

–Тепер підніми ногу і перекинь її через спину коня, - промовив він. Зробити це було не так легко як здавалось. Жеребець був високий, тож довелося високо піднімати ногу і тримати баланс одночасно. Через кілька невдалих спроб я все-таки змогла це зробити.

–Молодець, тепер прибери другу ногу з підставки і впевнено сядь.

Я обережно прибрала ногу і тепер сиділа у сідлі на сильній і широкій спині тварини. Озирнувшись навкруги, не стрималася і засміялася. Наді мною було синє небо, тепер воно здавалося ще ближчим. Раєн стояв знизу й посміхався.

–Вирівняй спину й не рухайся. Зараз я його відвʼяжу.

–Що? А якщо він побіжить? Я ж не вмію їздити.

–Не бійся, не побіжить. Він слухняний хлопчик. Якщо не будеш рухатися і випадково не даш команду, він стоятиме.

Раєн підійшов до дерева і відвʼязав мотузку. Кінь зрозумів, що вільний, проте не рухався. Поки хлопець унизу робив все, що потрібно, я нерухомо сиділа, вдивляючись у далечінь. Не могла повірити, що це відбувається зі мною насправді. Поки я була поринута у думки, Раєн закінчив підготовку мого коня і легким рухом за стрибнув на Зорю. Я здивовано кліпнула, вражена такою спритністю і легкістю. Цікаво, як давно він навчився їздити верхи?

–Тепер ми готові. Щоб рушити, легенько вдар коня ногами по боках. Але не сильно, бо як побіжить, то не спиниш. І не забудься взятися за вуздечки, ними можеш направляти його у потрібну сторону. В цілому, нічого важкого. Я думаю, ти все це зможеш, - сказав Раєн.

–Щось мені вже так не здається, - напружено відповіла я.

–Розслабся і довірся своїм почуттям. Кінь має відчувати твій спокій і впевненість. Все буде добре, ти не впадеш. Я тобі не дам.

–Хочеш, щоб я тобі довірилась?

–Саме так, - підморгнув Раєн.

–Тоді дивися, щоб виправдав мою довіру.

–Обовʼязково. А тепер рушай.

Я зосередилася і спробувала не думати про погане. Все буде гаразд, нічого не станеться, якщо спробую. Спітнілими долонями взялася за вуздечки, а ногами ледь відчутно штовхнула масивні боки коня. Тварина миттєво зреагувала і впевненим кроком попрямувала вперед. Моє серце шалено билося у грудях, а дихання збилося чи то від страху, чи від захоплення. Своїм тілом я відчувала кожен крок жеребця. Скерувала його направо і, на мій подив, кінь послухався, повернув і продовжив йти. Раєн їхав на Зорі зовсім поряд і наглядав за всім, що я роблю.

–А в тебе непогано виходить, - похвалив він.

–Не думала, що вийде так швидко, - похитала головою я.

–Я ж казав, що це не так складно, як здається. Але не розслабляйся, будь насторожі. Все-таки коні – непередбачувані тварини.

–Не хвилюйся, я уважна.

–Навіть не сумнівався, - посміхнувся Раєн.

Я продовжувала спокійно і обережно їхати, тримаючись впевнено. На вустах виднілась посмішка, викликана неймовірним захватом і радістю. Вітер плутався у волоссі й наповнював легені свіжим повітрям. Сонце яскраво світило і зігрівала кожен сантиметр мого тіла. Краса оточуючої мене природи засліплювала і змушувала почуватися такою маленькою й незначною в порівнянні з нею. Раєн їхав зовсім поряд й тримався невимушено. Було відчуття, що для нього їздити верхи так само просто, як ходити.

–Ти давно навчився їздити? - запитала я

–Так, доволі давно. Здається, мені було десять, - задумано відповів він.

–Ну тоді зрозуміло, чому для тебе це легко.

–Тобі теж буде нескладно, коли навчишся. Ще декілька поїздок і будеш відчувати себе набагато впевненіше.

–Сподіваюся, так і буде, - знизала плечима я.

Тепер ми їхали гаєм. Навколо була лиш висока трава, кілька дерев і, всіяна квітами, земля. Птахи виспівували неймовірні мелодії, що змусило мене на секунду заплющити очі і поринути у мрії. В цей час Раєн із Зорею зірвалися галопом у безкраю далечінь, кудись де за горизонтом панує інший світ. Такий, у якому є лиш щастя, спокій і безтурботність. І мені захотілось за ним.

Не думаючи про наслідки, я сильніше штовхнула коня і той зірвався на біг. Ледь не випавши з сідла, я втратила контроль над твариною. Він чимдуж біг по гаю, ніби ледве торкаючись копитами землі. Я міцніше притиснулася до шиї жеребця, намагаючись не впасти. Паніка зародилася всередині, я не знала, що робити. Спроби зупинитися і знову взяти управління на себе виявилися невдалими. Кінь оббігав дерева, їх гілки майже торкалися моєї голови. «Прошу тебе, зупинися», - налякано шепотіла я, але жеребець не звертав уваги. Він відчував свободу і рвався уперед, незважаючи на перешкоди. Я вже втратила надію, але далі попереду побачила білу постать Зорі і стурбованого Раєна. Вони бігли нам назустріч, намагаючись запобігти лиху. Ми опинилися ще ближче одне до одного, і я вже уявляла страшне зіткнення. Але майже в останній момент Раєн зупинив Зорю, і та загородила шлях. Мій кінь вимушено зупинився, незадоволений таким методом. Він сердито пирхнув і прийнявся жувати соковиту траву.

–З тобою все гаразд? - запитав Раєн, оглядаючи мене пронизливим поглядом.

–Все добре. Трохи злякалася, ось і все, - відповіла я, намагаючись зробити якомога спокійніше обличчя.

–І чому це він раптом побіг? Дивно, - задумався він.

Я соромʼязливо опустила голову і тихо промовила:

–Це моя провина. Я захотіла тебе наздогнати, але не змогла керувати конем. Пробач, я не подумала про наслідки.

–Про що ти думала, Ліє? А якби щось трапилося? Якщо б ти впала? Хто ніс би відповідальність? Я? Треба хоч трохи думати перед тим як робити, - незадоволено сказав Раєн.

–Вибач, справді. Я більше не буду.

–Дивися мені. Бо інакше, може бути біда.

Я мовчала й засмучено дивилася в далечінь. Усередині карала саму себе. От хто мене просив це робити? Повірила в себе, думала обійдеться. Мені було соромно перед Раєном за такий дурний і нерозважливий вчинок. Треба навчитися контролювати свої бажання й безглузді вчинки. Бо інакше, я сама зведу себе в могилу.

–Ну все, не сумуй. Нам треба повертатися, - сказав Раєн, помітивши моє заціпеніння.

Я лише обережно розвернула коня і повільно поїхала в сторону маєтку. Раєн їхав за мною і також мовчав. Між нами виникла тимчасова прірва, якої хотілося позбутися якнайшвидше. Але я не хотіла робити перший крок, мені досі було ніяково. Врешті Раєн зробив цей крок замість мене.

–Ти злишся на мене? – запитав він

–Зовсім ні. Це ти маєш на мене злитися, - тихо промовила я.

–Те, що я відчуваю, далеко не злість. Скоріше це страх, що з тобою могло статися щось погане.

Мене це глибоко приголомшило, проте я не подала вигляду. Тільки промовила:

–Але все обійшлося, чи не так?

–Так, і це добре. Тож давай просто забудемо.

–Гаразд, - погодилася я.

Тим часом ми приїхали до конюшні й зупинилися. Раєн зіскочив із Зорі і привʼязав її до найближчого дерева. Потім підійшов до мене і подав руку, допомагаючи злізти. Опинившись на землі, я нарешті розслабилася. Погладила жеребця по шиї й посміхнулася.

–Налякав ти мене сьогодні, друже, - промовила я до нього Він лише дивився темними невинними очима, не розуміючи своєї провини. Це видовище змусило мене засміятися.

–Як його звати? – запитала я, повертаючись до Раєна.

–Ніяк. Якщо хочеш, то можеш дати йому імʼя, - знизав плечима він.

–А можна?

–Чому ж ні? Це тепер твій кінь.

–Справді? – здивувалася я.

–Так, справді, - підтвердив Раєн.

–Що ж, у такому разі, я назву його Попіл. Такий же темний, як його зовнішність і характер. Думаю, ідеально підійде.

Раєн на це тільки невимушено всміхнувся. Я дивилася на чорного красеня перед собою і бачила у ньому себе. Він був ніби віддзеркаленням моєї душі, темною сутністю, що живе всередині мене. Але одночасно я бачила у глибині очей Попела – світло. Таке ж, як і у моєму серці, заховане під сотнею шарів непроглядної чорноти.