Раді Вас бачити!

Розділ 27

–А ось і мій дім, - радісно сказав Раєн.

Палац був зроблений з білого каменю. Безліч гострих веж з блакитними куполами тягнуться до неба. Навкруги нього простягнувся величезний сад, всіяний різнобарвними квітами і молодими деревами. Від усієї цієї краси нас відділяли лише високі позолочені ворота.

–Це місце неймовірне, - захопливо прошепотіла я.

–Зачекай, скоро ти побачиш, який він всередині, - гмикнув Раєн.

До внутрішньої сторони воріт підійшли двоє суворих вартових в сталевих обладунках і підозріло глянули на нас.

–Хто ви такі? Назвіться! – гаркнув один з чоловіків.

–Ну що ти, Нейтане? Вже власного принца не впізнаєш? – вдавано обурився Раєн і стягнув з голови капюшон мантії.

Чоловіки одразу низько вклонилися.

–Перепрошую, Ваша Високосте. Ми не чекали вашого приїзду, - вибачився Нейтан.

–Що ж, ось я тут власною персоною. Може нарешті впустите мене до мого палацу?

–Звісно, - заметушились вартові і відчинили важкі ворота.

–Вельми вдячний, - мовив Раєн.

–Чи могли б ми поцікавитися, хто ваші гості? – запитав другий чоловік.

–Це мої друзі. Ставтеся до них з повагою. І передайте в палац звістку про наше прибуття. Гаразд, Кайле?

–Вже біжу, Ваша Високосте, - чоловік на імʼя Кайл ще раз вклонився і зник в напрямку палацу.

Ми зістрибнули з коней, розминаючи затерплі ноги. Сонце яскраво світило, змушуючи примружитися.

–Веди нас, принце, - посміхнулася я.

–Звичайно, - кивнув Раєн. –Нейтане, простеж, щоб наших коней відвели у конюшню і добре про них подбали.

–Не турбуйтеся через це, - мовив Нейтан.

Ми прямували камʼяною бруківкою через сад, все ближче наближаючись до Сонячного палацу. Я не могла відвести очей від краси навколо, і намагалася нічого не пропустити.

–Згодом я проведу тобі екскурсію, Ліє, - прошепотів Раєн, нахилившись до мене.

–Це було б чудово і дуже любʼязно з твого боку, - промовила я.

Зрештою ми дійшли до високих аркових дверей палацу. Кайл, який вже був тут, відчинив їх перед нами і знову вклонився. Ми повільно увійшли до великої світлої зали, зробленої з білого мармуру. Все у ній було таке вишукане, що аж виблискувало у променях сонця, які пробивалися крізь низку великих вітражних вікон. Наш брудний одяг здавався аж надто недоречним у цьому величному місці. Наші кроки відлунювали масштабним простором зали, в центрі якої вишукувалися вартові, низько схиливши голови.

–Вітаємо вас, Ваша Високосте, - мовив чоловік, який виглядав тут головним. –Ми всі раді, що ви нарешті вдома.

–Я теж радий, - спокійно сказав Раєн. –Чи не могли б ви покликати короля?

–Звісно. Ми повідомимо його про ваш приїзд, - чоловік кивнув і одразу попрямував наверх широкими мармуровими сходами.

Поки ми чекали, я напружено розглядала все навкруги в очікуванні знайомства з королем. Це неабияк мене турбувало, адже його реакція на нас могла бути будь-якою. Якщо він не викине нас на вулицю, вже буде добре. Однак, зрештою, ми врятували його доньку, тож заслуговували на вдячність, хоча б невелику. Раєн в свою чергу видавався спокійним і задоволеним. Що не дивно, адже на відміну від нас він в себе вдома. Цікаво як воно, жити в такому місці? Чи не давлять на нього ці важкі камʼяні стіни? Чи подобається йому влада, яку він має? Проте я не звинувачувала його.

–Його Величність, король Медеї – Джозеф Бавілль, - вигукнув один з чоловіків, і я обернулася до сходів. По них в супроводі варти спускався король. Він мав довге світле волосся, невелику бороду і світло-блакитні очі. На його голові красувалася золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням, а на тілі – червона оксамитова мантія. Погляд короля видавався крижаним і суворим. Я мимоволі здригнулася. Це справді батько Раєна? Я думала про те, що вони геть не схожі за своєю поведінкою, не зважаючи на те, що за зовнішністю здавались аж надто подібними. Проте риси Раєна були більш мʼякими на відміну від його батька.

Король виваженими кроками спустився і підійшов до нас, оцінюючи поглядом. Він здивовано подивився на сина, вигинаючи брови.

–Вітаю, Раєне. Не очікував тебе сьогодні побачити. Хіба ти не маєш бути у діда, виконувати його прохання? – запитав король.

–Доброго дня, батьку. Я справді там був, а потім виникли деякі непередбачувані обставини. Однак тепер, як бачиш, я тут, - спокійно мовив хлопець.

–Бачу. Що ж, гаразд. Може, познайомиш мене зі своїми гостями? – трохи суворо запитав чоловік.

–Звісно. Проте я привіз тобі ще декого, - змовницьки посміхнувся Раєн.

–І хто ж це якщо не секрет?

Раєн повільно зайшов за наші спини, взяв за руку Мері і повів вперед. Потім хлопець одним рухом скинув з дівчинки капюшон.

–Я повернув нашу принцесу додому, - урочисто промовив Раєн.

Король на секунду застиг, щиро здивований таким поворотом подій. Однак чоловік швидко взяв себе в руки і тихо запитав:

–Мері, люба, це дійсно ти? З тобою все гаразд?

–Так, батьку. Я дуже сумувала, - пробелькотіла дівчинка.

–Я радий, що ти тут, - посміхнувся король, а тоді наказав вартовим:

–Відведіть принцесу до її покоїв, і нехай про неї потурбуються.

–Буде зроблено, Ваша Величносте, - вклонився один із вартових, а потім взяв ще двох і повів Мері геть.

–Як ти її знайшов? – запитав король Раєна.

–Це довга історія. Її тримали в заручниках прибічники. Мері може цього не показувати, але вона дуже слабка і налякана. Ми знайшли її у дуже важкому стані.

–І ти так просто зміг забрати сестру у прибічників? – здивувався король.

–Насправді мені допомогли, - мовив Раєн і озирнувся на нас.

–В такому разі я вдячний вам всім, за порятунок моєї доньки, - кинув чоловік. – Можливо, розкажете про себе більше, якщо вже мій син не поспішає?

Я зітхнула, але цього було не уникнути. Друзі теж посхиляли голови, знічені й стурбовані увагою короля. Щоб першою прийняти на себе удар, я вийшла і спробувала представитись:

–Мене звати…

Однак король мене перервав.

–Я знаю, хто ви така, пані Девінгер, - серйозно сказав він.

Моє здивування, здавалось, помітили всі. Сховавши тремтячі руки за спину, я запитала:

–Можна поцікавитись, звідки ви мене знаєте?

–Що ж, ви доволі відома особистість, Ліє. Можливо, ви цього не знали, проте у вузьких колах вас вважають майбутньою рятівницею. Чи принаймні на це сподіваються.

Моя щелепа ледь не відпала до підлоги, а серце забилося швидше. То ось ким мене вважають? Рятівницею? Якби ж то і я була настільки в цьому впевнена.

–Добре, якщо Лію ти вже знаєш, то це, - Раєн вказав на білявих брата і сестру, – Фрея та Ліам Сентларки. Вони дуже допомогли з визволенням Мері. Я б навіть сказав врятували нам життя.

–Сентларки? -король задумливо потер підборіддя. —Що ж, це дуже цікаво. Але якщо ви справді допомогли, то я щиро вдячний.

—Я думаю, ти зможеш тимчасово дати моїм друзям прихисток у палаці? – ввічливо запитав Раєн, хоча у його голосі читалася серйозність.

Король трохи постояв мовчки, про щось роздумуючи. Здавалось, ця ідея не надто йому подобалась, однак він все таки зітхнув і мовив:

–Звісно. Я скажу слугам, щоб виділили їм кімнати.

–Дякую, батьку, - вклонився Раєн.

–Ви, певно, втомилися з дороги. Я накажу, щоб накрили стіл на терасі, - сказав король.

Я вже була в передчутті смачного обіду. Цікаво, як годують у палаці? Напевно, так само вишукано як і все навколо.

–Було б чудово, - кивнув Раєн. –Якщо ти не проти, ми прогуляємося садом.

–Звичайно. Наш сад доволі великий та гарний. Всі наші гості завжди на нього задивляються. Впевнений, вам також сподобається, - звернувся до нас король. –Потім вартові відведуть вас на обід.

Після цих слів король розвернувся і пішов, високо тримаючи голову. Вартові йшли позаду нього, тримаючи дистанцію. Я ледь стримала смішок. І до чого вся ця вистава? Невже таке воно життя у палаці? Суворе і виважене? Це місце хоч і було світлим та яскравим, та все ж відчувалося холодним і порожнім. Всі ці тони каміння і мармуру ніби давили на мене і змушували несвідомо здригатися. Лише присутність друзів допомагала мені триматися.

–Ходімо, я покажу вам сад, - посміхнувся Раєн.

–Якщо ти не проти, ми з братом прогуляємось пізніше, - мовила Фрея. –Чи можна тут десь посидіти й відпочити?

–Звичайно. Ви можете почекати в гостьовій вітальні. Слуги вас проведуть, - сказав хлопець.

–Тоді я б теж відпочив. Важка видалась дорога, - знизав плечима Джеймс.

–Що ж, тоді пройдемося вдвох, Ліє? Чи ти теж воліла б перепочити? – ніяково запитав Раєн.

–Насправді, я б дуже хотіла побачити сад. Тим більше якщо він такий гарний як сказав король, - мовила я.

–Гаразд, тоді слідуй за мною. Я покажу тобі свої улюблені місця.

Ми вийшли у двір, залитий променями сонця, і мені одразу полегшало. Свіже повітря допомогло трохи прояснити думки, а спів пташок заворожував і відволікав. Яким би величним не був палац, я все ж надавала перевагу природі.

Раєн вів мене вузькими стежками крізь різнобарвні квіткові кущі та екзотичні дерева. Тут, у затінку серед листя, я нарешті знову відчула свободу. Між квітами простягалися маленькі струмки, що порушували тишу шепотом води. Біля одного з них я присіла, щоб вмити брудне спітніле обличчя. Прохолодна вода стікала моєю шкірою і приємно бадьорила. Раєн стояв поруч, спостерігаючи за кожним моїм рухом і посміхаючись.

–Як ти почуваєшся, Ліє? – запитав хлопець.

–Про що ти? – здивувалася я.

–Просто ти виглядаєш якоюсь напруженою.

–Мені просто трохи дивно бути тут, - я знизала плечима.

–Якщо ти турбуєшся через мого батька, то не варто. Він насправді не такий суворий як здається, - тихо сказав Раєн.

–Просто таке відчуття, що мені тут не місце.

–Не кажи так. Ти тут, поруч зі мною, тож все буде гаразд.

–Дуже хочу в це вірити, - прошепотіла я.

Раєн підійшов і ледь відчутно обійняв мене зі спини. Я видихнула. Хоч як не дивно, та його обійми завжди мене заспокоювали. З ним я почувалася у безпеці. Однак не могла того ж сказати про Раєна. Адже я все ще загроза для кожного, хто опиниться надто близько. Тож повагавшись, я неохоче відступила.

–Покажеш мені ще щось цікаве ?

–Звісно. Тут є одне по справжньому неймовірне місце.

Ми відходили все далі від палацу, занурюючись в глибини саду. Він, здавалося, був нескінченним. Слова короля «доволі великий» були аж надто применшені. Відчуття, ніби ми опинились в зовсім іншому місці, не полишало мене. Тут все було таким живим і чесним. Без королівських таємниць, напруги чи лицемірства. Тільки ми з Раєном посеред безкрайого простору.

–Куди ти мене ведеш, Раєне?

–Дуже скоро сама все побачиш, - змовницьки гмикнув хлопець.

Я довірилася йому і просто йшла вперед, оглядаючи фантастичні краєвиди. Такої кількості квітів я не бачила ніколи в житті, більшість із них були мені невідомими. Я нахилилася і вдихнула пахощі пурпурових троянд. Хотілося зберегти цей аромат назавжди і згадувати кожного дня.

Зрештою, Раєн повідомив, що ми майже прийшли і сказав заплющити очі. Хоч як мені хотілося їх відкрити, я все ж послухалася хлопця. За мить відчула як він обережно взяв мою руку і повільно повів вперед. Щось у цьому моменті було для мене особливим.

За кілька хвилин ми нарешті зупинилися, і Раєн прошепотів мені на вухо:

–Можеш розплющувати очі, Ліє.

Я зітхнула в очікуванні і, не поспішаючи, відкрила очі. Побачене змусило мене затамувати подих

–Це неймовірно!

–Знаю, тому я й привів тебе сюди, - задоволено сказав Раєн.

Ми стояли в центрі невеликої травʼянистої ділянки, а біля нас колом змикалися невисокі дерева, всипані дрібними рожевими квітами. Мені здалось, що я опинилась десь у казці і хотіла лишитися тут назавжди.

–Тобі подобається? – запитав Раєн.

–Дуже. Це все виглядає майже нереальним , - всміхнулася я.

Хлопець підійшов до дерева і зірвав з нього одну єдину квітку, а потім повернувся і ніжно вставив її в моє волосся, затримуючи доторк на темних пасмах.

–Я ніколи не казав, що ти дуже гарна?

Моє серце стиснулось у грудях, і я розгублено закліпала.

–Не пригадую.

–Що ж, тоді це буде вперше. І повір, не в останнє, - Раєн торкнувся моєї щоки. Я затримала дихання і заплющила очі. Це все видавалось таким неправильним, але водночас таким приємним, що я не могла поворухнутись. Чому ж постійно все так важко? Я стримувалась як могла, однак Раєн весь час підштовхував мене до краю. Цікаво, чи казав би він про мою красу, якби побачив те, що заподіяла Темрява? Скоро я не зможу приховувати цього, адже з кожним днем ставало дедалі гірше. Темрява спотворювала моє тіло, перетворювала на чудовисько. Чорні судини виглядали наче сплетіння гілок, наче шрами, доказ мого безсилля, що невдовзі побачать усі. Чи зміниться тоді ставлення до мене? Я не хотіла цього знати і сподівалася, що придумаю якийсь вихід.

–Нам треба повертатися, щоб встигнути на обід, – тихо сказала я, розплющивши очі.

–Хоч як би це не було сумно, але ти маєш рацію, – зітхнув Раєн.

–Дякую, що показав мені це місце. Воно справді чудове.

–Жодне місце в цьому світі не буде таким чудовим як ти, – ледь чутно мовив хлопець.

–Ти кажеш це, щоб поліпшити мені настрій? – запитала я.

–Я так кажу, бо це правда.