Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 3
Дощ невеликими краплями падав мені на обличчя, але я старанно його ігнорувала. Лише коли він посилився і подув крижаний вітер, я через силу розплющила очі. Надворі світало. Небо ще було темне, але трохи світліше ніж коли я заснула. Доречі, я погано пам'ятала цей момент.
Коли я спробувала встати, все тіло звело від болю і нестерпного холоду. Опинившись на ногах, я ще трохи постояла нерухомо, намагаючись сконцентруватися. В голові трохи паморочилося і це заважало нормально мислити. Якщо взяти до уваги те, що зараз тільки починало розвиднюватись, я проспала лише кілька годин.
Дощ дедалі посилювався, я стояла мокра й не знала що мені робити і куди йти. Оскільки від холоду й води в мене тремтіло все тіло, я вирішила піти до оранжереї неподалік від маєтку. Ступаючи по калюжам, я думала про тепло свого ліжка, яке все віддалялося від мене. І хоч яка чудова була думка про те, щоб лягти під м'яку ковдру і знову заснути, я майже бігла по великому саду в напрямку потрібного приміщення.
Нарешті я дійшла і стала перед велики скляними дверима оранжереї. Вони майже повністю обросли плющем і старими кущами троянд. Я повільно відчинила їх, і обережно, щоб не зачепитись за шипи, пройшла до середини.
Тут було трохи тепліше ніж на вулиці. Я поглянула навкруги. Останній раз бувала тут досить давно. Все було вкрите неймовірними рослинами: незвичайними деревами, квітами різних кольорів і форм. Тут все було живе й буяло різноманітністю барв. Багато з цих рослин були загадковими й рідкісними. Я затамувала подих і попрямувала до дальнього краю оранжереї, весь час спиняючись, щоб роздивитися неймовірної краси квіти. Їх аромат наповнював мене своєю свіжістю й легкими солодкими нотками . Тут я почувалася затишно й спокійно, ніби у світі не існувало нічого крім мене і цієї живої величної природи навколо.
Я підійшла до невеликого крісла і вирішила, що перечекаю дощ тут. Зараз це місце здавалося мені найкращим з усіх можливих, і достатньо тихим, якщо не зважати на краплі дощу, які падали на скляну стелю оранжереї. Мій погляд впав на вишневе дерево, в гілках якого я іноді ховалися, коли хотіла побути одна. Повільно підійшла до нього і поклала руку на широкий стовбур. Здавалося, ніби дерево згадало мене і відповіло на доторк. Я мимоволі посміхнулася, і знову повернулася до крісла. Обережно сіла, ще раз поглянула навкруги і подумала, що моє мокре сплутане волосся і брудна сукня геть не пасують цьому розкішному місцю. Вибравши зручне положення, я розслаблено заплющила очі.
Мої думки поринали у різні боки і я не могла зосередитися на чомусь конкретному. У голові всі переживання змішалися і не давали спокою. Я намагалася не згадувати про своє призначення, але цей тягар впав мені на душу і не відпускав. Хіба в мене є вибір? Насправді, вибору в мене ніколи не було, я завжди виконувала вказівки інших навіть не замислюючись над цим. Завжди намагалася робити те, чого від мене очікували, і це здавалося правильним. Та чи було воно так? Чи я просто хотіла здаватися кращою, ніж я є насправді?
Від цих думок мене відволік ледь чутний шурхіт. У навколишній тиші цей звук здавався надто гучний і недоречний. Я повільно розплющила очі і охнула від несподіванки, ледь не впавши с крісла. Переді мною стояла маленька дівчинка у білій сукні й квітковому вінку. Найбільше привертали увагу її неймовірні блакитні очі. Вони здавалися несправжніми і неживими. У руках дівчинка тримала одну-єдину попелясто-чорну троянду. Ми дивилися одна на одну, не промовивши ні слова. Дівчинка повільно простягнула мені троянду:
– Це для мене? – я була відверто здивована такими діями.
Дівчинка нічого не відповіла. Вона просто дивилася на мене і не кліпала, тож я все таки взяла квітку:
– Але чому вона чорна?- мені ніколи раніше не доводилося бачити таких троянд.
Однак дівчинка вже зникла, ніби її тут й не було. Я роззирнулася навколо і не побачила ні душі. По тілу побігли сироти. Я поглянула на квітку у своїй руці. Лише тепер помітила, що до стебла прикріплений маленький папірець. Я обережно відв'язала його, щоб не зачепитися за гострі шипи, і розгорнула. Текст всередині був написаний маленькими красивими літерами:
«Нехай ця троянда буде нагадуванням про те, що ти несеш лише смерть »
Я здивовано підскочила з крісла й злякано витріщилась на папірець. Швидким рухом зім'яла троянду, і та чорним попелом посипалася на долівку.
***
Бібліотека у маєтку була досить велика. Десятки полиць здіймалися на декілька метрів угору. Приміщення наповнював аромат старих книг. Їх тут було безліч , життя не вистачило б щоб усі прочитати. Я любила це місце, за його тишу й відстороненість від зовнішнього світу. Та й людей тут рідко можна було зустріти, загалом жителі маєтку мали купу інших справ. Я ж могла годинами просиджувати тут за книгою.
Зараз, сидячи на улюбленому місці в затишному кутку, я дивилася у вікно і бачила як з-за хмар визирають сонячні промені. Зіжмакана записка лежала на столі переді мною. Я з усіх сил намагалася не думати про неї, адже мені й так вистачає проблем. Хто взагалі міг таке написати? Та й кому це потрібно? Можливо, це був якийсь дурний розіграш, але у глибині душі я розуміла, що це не так. Той хто це написав, вірив у свої слова. «Ти несеш лише смерть». Що це взагалі може означати? В мене не було сили й бажання думати про це зараз, тож я взяла зі столу записку, сховала її у внутрішню кишеню пальта і попрямувала вздовж полиць. Я подумаю про це згодом.
Я торкнулася пальцями різнокольорових корінців книг. Деякі з них були нові й яскраві, а деякі з часом вицвіли або вигоріли на сонці. Опинившись у дальньому кінці бібліотеки, я поглянула на стіну переді мною, точніше на те , що займало більшу її частину. Це була величезна карта континенту. Наші землі – Медея – знаходяться на півночі. З південної сторони їх оточують Велмарські гори, а з північної – Крижане Море. На заході та сході території вкриті густими лісами, що відгороджує нас від недоброзичливих сусідів – Земель Розпачу на заході, і Земель Смутку - на сході. Медея була найбільшою територією на континенті – займала майже дві третини його розміру. Землі Медеї орієнтовно ділили на п’ять провінцій – Ціанон, Віолен, Пелаор, Шіалон і нарешті Ференея – найпівнічніша провінція біля моря, на якій ми зараз і перебуваємо. Я бачила цю карту безліч разів, тож назавжди закарбувала собі в пам’яті. Не знаю, чи знадобитися мені вся ця інформація, але зайвою точно не буде . Тим більше я любила таке – вивчати карти, історичні посібники й книги. Мені завжди потрібно було знати більше – це допомагало впорядкувати думки і здаватися собі не такою далекою від усього, що відбувається.
Ференейські землі завжди вважали найбільш таємничими, недослідженими й навіть небезпечними. Хоча я не була впевнена, що все це правда. Можливо, вони перебільшували, а може й ні. В будь-якому випадку, поки я в маєтку, то мені нічого не загрожує. Колись пан Дарвін сказав мені, що Тінньовий маєток це найбезечніше місце і він захищений настільки, наскільки це можливо.Я не знала, як саме він охороняється, але схильна вірити пану Дарвіну. І взагалі, що може мені загрожувати? Зараз для нас небезпечна лише Темрява, але від неї жодне місце у всій Медеї не зможе нас захистити. Якщо я вчасно не зупиню її, то Темрява захопить наш світ , і тоді всьому настане кінець. Ніяке місце на континенті не вбереже нас від її гніву й чорноти. Не знаю навіть, чи зупине її море. Може й воно не стане перешкодою і Темрява не залишить жодного клаптика світла.
Якщо ж говорити про інші загрози, то їх я поки що не бачила. Та чи й є вони? Я не маю ні ворогів, ні друзів, мало хто взагалі знає про моє існування, тож не думаю, що хтось бажає мені зла.
І тут я різко згадала те, від чого пішли мурахи по шкірі. Записка. Отже все-таки є хтось, хто не найкращої думки про мене. Це трохи лякало, але поки я в маєтку, то ніхто мені не загрожує. Я схильна думати так і надалі.
Раптом позаду мене почувся звук битого скла. Я різко розвернулась і оглянула бібліотеку. Недалеко від мене на підлозі лежали уламки скляної вази. Напевно протяг. Але чомусь я ніби відчувала чиюсь ледь помітну присутність. Я ще раз озирнулась і не помітила жодної живої душі. Пройшла рядами полиць і теж нікого не знайшла. Крім мене у бібліотеці не було нікого. Або він дуже добре ховався.
Позаду мене з полиці впала книга. Я злякано пискнула. Поряд дійсно не було нікого, тож напевно це справді протяг. Я швидко погодилась з цією думкою і вже полегшено видихнула аж раптом, всі свічки у кімнаті згасли, занурюючи бібліотеку в напівтемряву. Страх заповнив кожну мою клітину, я затремтіла усім тілом. Знову озирнулась, і знову нікого не побачила. Взяла з підлоги уламок скла, на випадок якщо доведеться захищатися. Десь знову впало декілька книг. Я намагалася вловити хоч якийсь рух, але нічого не відбувалося, лиш предмети падали самі по собі. Щось знову розбилося. По щоках покотилися теплі сльози, а рука з уламком трусилася. Я повільно просувалася вздовж бібліотеки, оглядаючи кожен темний закуток. Відсутність світла дуже заважала, хоча з вікна трохи падало денне світло. Я спіткнулася об книгу, і ледь втримала рівновагу, щоб не впасти. Навкруги досі іноді падали предмети, але я майже перестала помічати це. Думки роїлися у мене в голові, одна гірша за іншу. Я не уявляла, що тут відбувається і боялася того, що ніяк не могла вплинути на ситуацію. Тут точно має хтось бути і цей хтось має бути дуже спритний. Як ще пояснити те, що я не помітила жодного руху? Було відчуття , що тіні навколо густішали, скупчувалися і злісно шепотіли до мене. Як би хотілося, щоб хтось прийшов і забрав мене з цього хаосу. Враз прийшла думка, що цей хтось полює на мене, але спочатку намагається залякати і завести в кут. А може я собі це все придумала? Пан Дарвін казав, що маєток надійно захищений, але хтось зміг пройти крізь цей захист. Через це спало на думку, що ця людина повинна бути сильна і розумна, а такому випадку мені точно кінець. Що я зможу зробити? Я надто слабка й немічна для опору. Я не вмію битися й не знаю як побороти цей невимовний жах.
Бібліотека була сповнена моїми тихими схлипами. Сльози застилали очі і я майже нічого не бачила через них. Швидко змахнула їх рукавом пальта й знову попростувала вперед . Зліва від мене похитнулася книжкова полиця і ледь встигла відстрибнути , щоб вона не зачепила мене. Полиця разом із книжками впала з гучним тріском, який розійшовся по всій кімнаті. Хтось у домі мав почути цей звук, чи не так? Я вхопилася, за цю думку, як за рятівний круг. За вінком загуркотів грім, який змусив мене підстрибнути від несподіванки. Нарешті я наблизилася до дальньої стіни. Я підняла очі і від шоку кров у жилах захолола. Я стиснула уламок скла рукою і відчула різкий пекучий біль: гострий край розітнув шкіру, і з долоні потекла цівка крові. На стіні великими літерами, вугіллям було написано «ТЕМРЯВА НАБЛИЖАЄТЬСЯ»
