Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 36
Коли ми прибули до Тіньового маєтку, то були вщент мокрими через зливу, що несподівано почалася годину тому і, здавалося, не мала наміру припинятися. Холодний вологий одяг прилип до тіла, а пасма волосся — до обличчя. Краплі стікали моїм підборіддям і скрапували на бруківку, поки я йшла стежиною до дверей маєтку, бажаючи якнайшвидше перевдягнутися у сухе вбрання і розпалити вогонь у каміні, щоб зігрітися. Раєн крокував позаду мене, хлюпаючи черевиками по калюжах і проклинаючи погоду. Моя нога вже майже не боліла, що хоч трохи поліпшувало настрій. Пан Дарвін досі стояв біля воріт, тихо розмовляючи з похмурим Доріаном і Калістою.
Тільки ступивши за поріг, я одразу побачила Джеймса, Фрею і Ліама, які звідкись дізнались про наше прибуття. Брат, який впевнено стояв на ногах , видавався цілком здоровим і навіть трохи веселим, що змусило мене усміхнутися.
–Джеймсе, тобі вже краще? – запитала я, обіймаючи брата.
–Як бачиш, сестро. Тутешні лікарі справді творять дива.
–Рада, що ти одужав.
Я подивилась на своїх друзів, і щоки запалали від сорому. Ніхто з них не знав, куди насправді ми їздили. Перед тим, як вирушити у подорож, я сказала, що це повʼязане з тіньовими мисливцями і тому є таємницею. Брехня. Тепер я почувалась винною за те, що приховала правду. А вони ж так багато для мене зробили. Брат, який стільки років витратив на мої пошуки. Фрея, що врятувала мене від прибічників. Ліам, який хоч і був мовчазним, та все ж лишався поруч.
Ще нещодавно я була самотньою і не знала, як поводитись з людьми. Тепер же маю друзів і рідних, з якими можу бути собою. Кожен з нас пройшов нелегкий шлях і навчився дивитися на життя під іншим кутом. Бачити у всьому світло, навіть коли здається, що навколо лиш темрява.
Я понад усе цінувала довіру і чесність, тож інші також мали право знати правду. Це було б правильно.
–Я маю вам дещо розповісти, – мій голос звучав тихо і надломлено.
Раєн взяв мене за руку, висловлюючи мовчазну підтримку. Друзі лиш кивнули і послідували за мною до вітальні. Повільно сівши в червоне оксамитове крісло, я опустила голову і зітхнула. Всі напружено чекали моїх слів, тож вони врешті зірвалися з вуст:
–Я збрехала.
А тоді розповіла усе. В найменших подробицях. Про подорож, про Темряву, про чудовиськ. Джеймс нажахано дивився на мене, хитаючи головою. Його погляд видавав невдоволення і тривогу.
–Що ти собі думала! – гнівно вигукнув брат. – Хоча б попередила мене, а не мовчки втікла, нічого не пояснивши.
–Ти погано почувався, тож я не хотіла зайвий раз тебе тривожити.
–Ти маєш завжди казати правду, особливо якщо наражаєшся на небезпеку. Я ж бо колись вже втрачав тебе і не хочу, щоб це сталося знову.
–Вибач, ти маєш рацію, – тихо мовила я, винувато дивлячись на брата. Потім перевела погляд на друзів: –Пробачте, це було нечесно з мого боку.
–Ти можеш приймати власні рішення, Ліє, – спокійно сказала Фрея, накручуючи на палець пасмо білого волосся. – Але ти також можеш ділитися ними, розповідати про свої хвилювання, просити поради. Я ніколи не мала подруги, але хотіла б стати нею для тебе.
–Ти моя подруга, Фреє. Не дивлячись на те, що ми мало знаємо одна одну, я вважаю тебе хорошою людиною. І досі у боргу перед тобою.
–Ти віддала цей борг, коли довірилась, незважаючи на моє минуле. Це багато для мене значить. І я хочу, щоб ти завжди мені довіряла, щоб не сталося, – мовила Фрея і усміхнулася куточками губ.
–Я згоден з сестрою, – кивнув Ліам. – Мені завжди не вистачало такої людини як ти. Когось, окрім Фреї, кому було б небайдуже до мене.
–Мені небайдуже до вас усіх. Тепер, після всього, що я пережила, не уявляю як впоралася б самотужки.
Тепер, коли доля світу мала вирішитися зовсім скоро, я почувалася сильною як ніколи. Адже поруч зі мною були вони. Брат, який став моєю віднайденою родиною, Фрея і Ліам, що були неочікуваним подарунком долі після втрати Аніки. І звісно Раєн – моє серце, шматочок моєї надломленої душі. Мій промінь світла у найглибшій темряві. Увесь мій світ.
***
Злива нарешті закінчилась, давши дорогу пекучому сонцю. Погода останнім часом була така ж нестабільна як і мій внутрішній стан. Та зараз я почувалася чудово, змагаючись з Раєном на мечах і підставивши обличчя сонячним променям. Дзвін клинків і важке дихання розходилися мовчазною галявиною. Волога трава виблискувала краплями, що просочували низ моїх штанів, та я цього не помічала. Не тоді, коли Раєн щиро усміхався моєму успіху.
–В тебе виходить набагато краще. Ще трохи, і я почну хвилюватися за прибічників, – засміявся хлопець.
–За себе хвилюйся, - пирхнула я і, скориставшись моментом, повалила Раєна на землю. Однак не врахувала, що хлопець потягне мене за собою.
Ми впали на мокру траву, заплутавшись кінцівками і голосно засміявшись. Вода і багнюка опинились на нашому одязі і, розпашілих від битви, обличчях. Я спробувала встати, однак послизнулася і знову впала, цього разу прямо на Раєна.
–Обережно, люба. Не хочу перевіряти свої кістки на міцність, – захрипів хлопець.
–Ти зараз натякнув, що я важка?
–Навіть в думках не було, - змовницьки усміхнувся хлопець і обережно поклав мене на землю поруч, одночасно притискаючи ближче до себе.
–Ми ж наче тренувалися, – видихнула я.
–А тепер ні, - гмикнув Раєн. –Чи ти хочеш продовжити?
–Я думаю, бій трохи почекає.
Ми ще довго лежали на траві, купаючись у променях сонця, аж поки надворі не почало сутеніти. Тиша навкруги не була гнітючою. Вона дарувала спокій і можливість забути про проблеми на коротку мить. Побути просто Раєном і Лією. Без обовʼязків і думок про майбутні битви. Відчувати тепло одне одного, навіть на холодній землі. Бути єдиним цілим, сховавшись від сторонніх очей.
–Треба повертатись. На нас чекає мій дід, - тихо мовив Раєн.
–Навіщо? Щось сталося? – запанікувала я.
–Не турбуйся. Просто нам усім треба обговорити деякі речі.
–Не скажеш, що саме?
–Це стосується повелителя Темряви, - похмуро зітхнув хлопець.
***
–Раєн розповів про твоє припущення стосовно повелителя Темряви, – задумливо мовив пан Дарвін, пронизуючи мене оцінювальним поглядом карих очей.
Я засовалась у кріслі, нервово розтираючи запʼястя.
–Це усього лише здогадки, – мій голос звучав тихо і невпевнено. – Вони нічим не обґрунтовані. Лише передчуттям.
–Проте, звучать цілком логічно, хіба ні? – чоловік звів брови, чекаючи моєї відповіді.
–Можливо, та це нічого не доводить, - зітхнула я.
–Подумай, якби виявилось, що Темряву контролює цей повелитель, тоді достатньо просто покінчити з ним.
–Тоді мені не довелося б шукати місце зародження Темряви. Адже вона, імовірно, зникла б разом з тим, хто її контролює.
–Саме так. І після довгих годин роздумів, складання всіх деталей в одне ціле, я схильний вважати, що так воно і є. Увесь цей час ми рухались не в тому напрямку. Сприймали Темряву як основну загрозу. Але насправді нею був цей чоловік. Адже він керує темною силою. Спрямовує її в намаганні знищити світ, – очі пана Дарвіна блищали, ніби чоловіка охопив дивний захват.
–Звідки ви можете це знати? У нас немає доказів, – заперечила я.
–Я достатньо довго живу на цьому світі, Ліє, щоб навчитися робити правильні висновки навіть за відсутності прямого підтвердження. Звісно, я можу помилятись, однак думаю не в цьому випадку.
–То що ви хочете робити? – втрутився у розмову Раєн.
–Не я. Це призначення Лії. Вона має перемогти повелителя Темряви за всяку ціну, якщо, звісно, хоче врятувати світ і нарешті звільнитися від цього тягаря, – знизав плечима пан Дарвін.
–Ви настільки впевнені, що я впораюсь? Моя сила не така могутня. Вона точно не зрівняється з силою повелителя.
–Тут ти помиляєшся, Ліє. Ти сильніша ніж думаєш, і я ніколи не втомлюся це повторювати. До того ж те, за що ми боремось часто означає набагато більше. Лише той, хто відчайдушно чогось прагне і докладає до цього зусиль, переможе у цій битві. Запамʼятай мої слова і ніколи не переставай вірити у себе.
Я не знала, що казати. Безліч думок кипіли в голові і не давали видихнути. Якщо те, що сказав пан Дарвін — дійсно правда, то моє завдання весь час полягало в іншому. Вбити повелителя Темряви. Та хіба ж це було так просто? Я зірвалася з місця і вибігла з кімнати, задихаючись.
Знову проклинаючи свою долю, я спускалася сходами, не помічаючи нічого навкруги. Чула, як Раєн гукав мене, та не спинялась. Не тоді, коли потребувала тиші, щоб заглушити голоси у своїй голові. Від мене очікують занадто багато. А я всього лиш маленька дівчинка, розбита й понівечена, отруєна Темрявою і власними страхами. Все повернулось до початку. Я досі Лія, що прокидалася від кошмарів, що хотіла побачити батьків і самотньо сиділа в кімнаті, чекаючи дива. І я не здатна зробити те, що пан Дарвін так просто вимовив, дивлячись мені у вічі. Скоро чоловік зрозуміє, що помилився. Але буде занадто пізно.
***
Я сиділа на березі свого улюбленого озера, і мовчки дивилася на непорушну воду. Пахощі лісу заповнювали легені, а серце шалено вистукувало у грудях, ніби намагаючись розірвати їх зсередини. Сяйво місяця пробивалося крізь густі крони дерев, освітлюючи простір навколо, а також темні розгалуження судин, що вже сягнули моїх рук. Зовсім скоро Темрява змінить мене до невпізнаваності. І тоді я стану кимось іншим. Раєн вже не зможе дивитись на мене як раніше. А якщо програю у прийдешній битві, то вже ніколи не побачу ні його, ні друзів. Світ буде приреченим. І все через дівчину, якій довірились надто сильно.
Торкнувшись пальцями крижаної води, я мимоволі здригнулася. Хотілося пірнути у цю безодню і лишитися там назавжди. Існувати у тиші серед темряви ночі, опинитись на дні глибокого озера, залишившись далеким спогадом. Тоді я хоча б не перетворюсь на одне з тих чудовиськ, що живуть у Темряві, приречені на вічні страждання.
З цих похмурих роздумів мене вирвав тихий голос позаду.
–Ліє, все гаразд?
Я різко обернулася і побачила Раєна, що стояв у тіні дерев і пропалював мене стривоженим поглядом.
–Як ти мене знайшов?
–Я надто добре тебе знаю, люба. Коли ти хочеш побути на самоті і подумати, то завжди приходиш до цього озера.
–Тоді навіщо ти прийшов? – прошепотіла я, сумно усміхнувшись.
–Бо я знаю, що незважаючи на все, тобі потрібна підтримка. Хоч як би ти це не заперечувала, – мовив Раєн і сів поряд зі мною.
–Подивись на мене, я просто перелякане дівчисько. Не здатна навіть довести справу до кінця.
–Всі ми чогось боїмося, Ліє. Це не привід знецінювати свої здобутки. Навіть якщо в певний момент все здається безнадійним і втраченим.
–Ти говориш як пан Дарвін. Але це не допомагає. Навпаки, робить лиш гірше, – протяжливо зітхнула я.
–Тоді чого ти хочеш? – задумливо запитав Раєн.
–Хочу бути собою. Не рятівницею. Не чудовиськом, – я вказала на свої понівечені темрявою руки. – Просто Лією. Без призначення. Без очікувань. Без обовʼязку перед усім світом.
–На жаль, ми не обираємо свою долю. Просто йдемо шляхом, який вона підготувала, – видихнув хлопець.
–А якщо я цього не хочу?
Раєн міцно обійняв мене однією рукою за талію, а іншою проводячи по моєму волоссю. Його губи торкнулись мого плеча, а потім скроні. Це змусило мене трохи розслабитись та все ж не допомогло заглушити тривожні думки.
–Подумай про те, що буде, коли ми нарешті переможемо і зможемо жити так, як забажаємо. Ти матимеш вибір. І будеш радіти, що змогла подолати цей тяжкий шлях.
–А що як я не впораюсь?
–Впораєшся. Повір у це так сильно, як вірю я, - мовив Раєн і ще сильніше пригорнув мене до себе. Зігрівав моє змерзле тіло і серце. І тоді я на одну мить змогла повірити у краще. Хай навіть тривало це почуття не так довго, як хотілося б.
***
Зрештою, я змогла взяти себе в руки і вже два тижні старанно тренувалася. Поєдинки з Раєном, спроби контролювати Темряву – все це виснажувало, але водночас додавало дрібку впевненості.
Сьогодні, на сонячній лісовій галявині зібралися Раєн, брат, а також друзі, бажаючи подивитися на мої досягнення у керуванні Темрявою. До цього дня я тренувалася наодинці, тож присутність інших змушувала нервуватися та невпевнено переступати з ноги на ногу.
–Ви впевнені, що хочете тут бути? – похмуро запитала я тремтячим голосом.
–Звісно, – здивовано мовив Джеймс. – Що саме тебе турбує?
–Я боюся, що не впораюся. Що завдам вам шкоди.
–Не верзи дурниць, Ліє, – пирхнула Фрея. – Я знаю, що в тебе все вийде..
–А якщо ні? – здригнулась я.
–Годі боятися. Зроби це, – зітхнув Ліам, закотивши очі.
–Він має рацію. Просто роби те, що й завжди. Забудь, що ми тут, – спокійно сказав Раєн.
Я видихнула і заплющила очі, занурюючись у середину себе. Прикликаючи невблаганну силу, що тільки й чекала мого наказу. Вона з радістю відізвалася, бажаючи якнайшвидше вирватись на свободу. Та я тримала над нею контроль, відчуваючи як Темрява повільно витікає з моїх рук. Вона просочувалась крізь тіло, огортаючи його темним куполом. Коли я нарешті розплющила очі, то побачила, що Темрява досі кружляє навколо мене, не розростаючись далі. Тож вирішила збільшити масштаб, подумки торкаючись безтілесних темних потоків і проштовхуючи їх далі, при цьому тримаючи подалі від друзів. Темрява слухалась і застигла великою хмарою позаду мене, не рухаючись без наказу.
–Це неймовірно, – прошепотів брат, не відриваючи від мене захопленого погляду.
Я усміхнулась і вирішила зробити дещо інше. Уявила як Темрява перетворюється на птахів, і вже за мить темний туман став чорними безтілесними воронами, які закружляли галявиною, розмахуючи примарними крилами.
–Як ти це зробила? – вигукнув Ліам, відкривши рота від здивування.
–Трохи практикувалася, коли мала час. Це не так важко, як здається.
–І ти ще смієш казати, що погано контролюєш Темряву, - скривилася Фрея і похитала головою. – В наступний раз спробуй брехати правдоподібніше.
Я гмикнула і поволі втягнула темну силу назад у тіло, не зважаючи на її супротив. Вона гнівалася і намагалася вирватися, та зрештою заспокоїлася. Обличчям скотилася цівка поту, та я змахнула її рукою. Після таких тренувань моє тіло і розум потребували відпочинку, тож здалось чудовою ідеєю якнайшвидше повернутися до маєтку.
Коли ми всі разом крокували лісовою стежиною, Раєн прошепотів мені на вухо:
–Думаю, ти готова.
–Навіть не знаю, – сумно зітхнула я.
–Зате я знаю. Повелителю Темряви справді варто тебе остерігатися.
Попереду вже виднілися масивні ворота Тіньового маєтку. Та чим ближче ми підходили, тим більше мене охоплювало лихе передчуття. І воно справдилосяг, адже до воріт було привʼязане щось напрочуд темне. Лише стривожено підбігши туди, я побачила що це пишна чорна троянда з привʼязаною до колючого стебла запискою. Серце враз провалилося у грудях, а по шкірі пробіг мороз. Схоже, віднайденому спокою нарешті прийшов кінець.
