Раді Вас бачити!

Розділ 24

Сон одразу як рукою зняло. Я намагалася прислухатися, щоб зрозуміти, що відбувається. Прибічники в темних мантіях стояли навколо багаття, а Фрея, яка, здавалося, геть не вписувалася в їхнє коло, стояла на колінах, опустивши голову і здригаючись. Поряд з нею я помітила хлопця з таким самимсніжно-білим волоссям. Він стояв нерухомо, дивлячись на вогонь і не звертав уваги ні на прибічників, ні на Фрею. Все це видавалося дуже дивним.

–Ви не можете так вчинити , - схлипнула дівчина. – Це не має жодного сенсу.

–Ти знаєш правила, Сентларк. Кожного місяця ми приносимо в жертву Темряві одного з нас для збереження балансу і вшанування її могутності. Це велика честь для кожного, - суворо мовив один із прибічників.

–Але чому Ліам? Чому мій брат? Він ще дитина! Ви пообіцяли захищати нас! – крикнула Фрея.

–І ми виконували свою обіцянку. Але тепер настав час виконати й свій обовʼязок. Повелитель буде незадоволений, якщо ми не зробимо те, що маємо. А його гнів буде гіршим за смерть.

–Та чхати я хотіла на вашого повелителя. Я ще не давала клятви на крові і сумніваюся, що це зроблю. Ви не маєте ніякого права просто взяти і принести мого брата в жертву. А якщо хочете вшанувати Темряву, то нехай це буде хтось із вас.

–Ми не будемо сперечатися, Фреє. Доля вже все вирішила і ти не зможеш це змінити. Завтра опівночі ми виконаємо обовʼязок і не намагайся нам завадити, бо наслідки будуть фатальними, - грізно промовив прибічник.

–Це ми ще подивимося, - виплюнула Фрея, взяла брата за руку і пішла у ліс.

Прибічники кілька хвилин простояли мовчки, а тоді теж розвернулися й пішли. Багаття залишилося самотньо горіти, освітлюючи простір навколо.

Я розгублено кліпнула. Невже прибічники приносили своїх же людей у жертву? Це видавалося дуже дивним і моторошним. Тепер я ще більше зрозуміла всю навіженість і жорстокість цих людей. І хто ж все-таки цей повелитель? Вже вдруге за сьогодні я про нього чула. Що ж, ми повинні це дізнатися. Такий поворот подій може посприяти моєму завданню. А поки, треба звідси вибиратися.

Я озирнулася на друзів, які теж не спали і дивилися на мене здивованими очима. Вони видавалися знесиленими та зневіриними, за що їх неможливо було звинуватити.

–Ми маємо тікати, поки є можливість. Не знаю як, але треба щось придумати, - прошепотіла я.

–Ці мотузки надто міцні, - зітхнув Раєн. –Самим нам звідси не звільнитися.

Цікаво де Фрея та її брат? Вони вже тікають подалі від своїх катів? Я б на їх місці вчинила саме так.

Година звивання в спробі звільнитися від мотузки або хоча б послабити її не принесла результатів. Лише шкіра навколо моїх запʼясть здерлася від тертя і кровоточила. Я намагалася не зважати на біль, голод, спрагу і втому, які чимдалі більше охоплювали моє слабке тіло. В Раєна та Джеймса була така ж ситуація. Зрештою я знесилено сперлася на дерево і заплющила очі. Напевно, така наша доля, померти тут, у глибині лісу, де наші тіла ніхто не знайде. Ми були готові до такого розвитку подій та усвідомлювали всі ризики. Однак все рівно було боляче від того, що ми не впоралися. Я сподівалася, що хоча б Мері зараз в кращих умовах ніж ми.

Через кілька годин буде світати. Я дивилася на небо крізь гілля дерев більше не в змозі заснути. Не тепер, коли, імовірно, проживаю останні години чи дні свого життя. Горло пекло від спраги, в тіло страшенно боліло. Джеймс, здавалось, спав, а Раєн знову був заглиблений в свої думки. Я знала про що він думає. Що не зміг. Не виконав свою обіцянку. Цей тягар давив на нього з великою силою.

Коли,здавалось, моя свідомість майже покинула тіло, я почула тихий звук кроків і шелест листя. Важко було розгледіти щось у темряві, бо вогнище майже погасло. Я крутила головою, щоб помітити бодай якийсь рух, а тоді відчула руку на своєму роті і шепіт біля вуха:

–Нічого не кажи. Я тобі допоможу.

Я впізнала голос Фреї. Та обійшла дерево і невдоволено забурмотіла. Почувся глухий звук різання. За хвилину мотузка ослабла і я змогла відповзти подалі від дерева. Потім мотузка на моїх руках теж зникла і я розтерла травмовані запʼястя.

–Що ти робиш? – прошепотіла я.

–Рятую вас, якщо ти не помітила. А тепер сиди тихо, - зітхнула дівчина.

В наступні кілька хвилин Фрея звільнила від мотузок Джеймса і Раєна, які насторожено дивилися на незнайомку і мовчали.

–Чому ти це зробила? – здивовано запитала я, коли друзі стали поруч зі мною.

Фрея кілька секунд помовчала, а тоді промовила:

–Бо це неправильно. І я ніколи цього не бажала. Після того, що прибічники хотіли зробити з моїм…

Дівчина замовкла а тоді продовжила:

–Зараз на це не має часу. Маємо вшиватися звідси, поки прибічники нічого не зрозуміли. Я знаю де тримають ваших коней, заберемо їх і поїдемо подалі звідси.

–Чекай, ми не можемо зараз піти, - тихо мовив Раєн.

–І чому це? Вам сподобались нові друзі? – пирхнула Фрея.

–Десь тут має бути моя сестра. Ти не бачила маленьку дівчинку зі світлим волоссям? Заради неї ми врешті-решт і прийшли сюди.

–Здається, прибічники якось вели таку в печери. Але після того я її вже не бачила , - зітхнула Фрея.

–Ти покажем нам де це? – з надією запитав Раєн. – В тебе ж теж є брат, ти маєш зрозуміти.

–Звідки ти…неважливо. Я відведу вас, але не обіцяю, що вона досі там. І якщо прибічники нас побачать, то будете рятувати свої шкури самі.

–Згода.

–Тоді хутчіш, - мовила Фрея.

Ми тихо пересувалися поміж дерев, прямуючи за Фреєю. Поки на нашому шляху не зʼявився жодний прибічник, але я відчувала, що це ненадовго. Місяць яскраво сяяв у небі, освітлюючи нам шлях. Пробираючись крізь кущі і високу траву, ми сподівалися, що нас не почують. Фрея щось невдоволено бурмотіла про тягар і випробування долі, однак я не надто звертала на це увагу. Мої думки були захоплені іншим. Найбільше я боялася, що ми спізнилися. Що буде якщо ми не знайдемо Мері у печерах? А якщо вона вже мертва? Цікаво, Раєн зараз думає про те саме? З його виразу обличчя було важко щось зрозуміти.

–А де твій брат? – тихо запитала я у Фреї.

–У безпечному місці, чекає нас. А взагалі це не має тебе турбувати, - роздратовано відповіла дівчина.

–Дякую, що врятувала нас і за те, що допомагаєш зараз.

–Ще трохи і я почну про це шкодувати, - зітхнула Фрея. – Краще мовчіть та йдіть швидше. У нас обмаль часу.

Зрештою ми дійшли до підніжжя одного з пагорбів. Я озирнулася навколо. Наче б то нікого немає. Однак інтуїція попереджала мене про небезпеку.

–За мною, - прошепотіла Фрея.

Слідом за дівчиною ми увійшли в невелику печеру. Простір освітлювало лише кілька факелів на камʼяних стінах. Серце забилося швидше від страху і надії одночасно. Погане передчуття мене не залишало. Повільно просуваючись в глиб печери, всі мовчали, не наважуючись сказати ні слова. Біля повороту ми зупинилися.

–Будьте напоготові, - ледь чутно мовила Фрея. – На нас може чекати що завгодно.

І дівчина була права. Коли ми зайшли за поворот, одразу ж побачили постать в темній мантії. Прибічник здивовано глянув на нас темними очима і загрозливо запитав:

–Що, заради Темряви , ви тут робите?

Чоловік повільним кроком наближався до нас, оголивши кинджали.

–Відповідай, Фреє, - заскреготів зубами він.

Вся увага прибічника була зосереджена на Фреї. Він пропалював її поглядом і зловісно посміхався.

–Хіба ми не попереджали тебе, що… - однак чоловік не встиг договорити, бо Раєн непомітно обійшов його і вдарив руківʼям меча по голові. Прибічник повалився на землю, знепритомнівши.

–Дякую, що позичила, – Раєн простягнув Фреї меч і посміхнувся.

–А ти молодець. Я вже уявила собі нашу страшну і болісну смерть, - гмикнула дівчина.

–Ще рано помирати. Спершу врятуємо Мері.

Ми йшли далі вглиб печери, сподіваючись більше нікого не зустріти. Навкруги ставало все темніше. Зі стелі нам на голови падали краплі води. Невже Мері тримають у такому жахливому місці?

Зрештою, ми зайшли у великий порожній простір всередині печери. Ноги наступали на уламки каміння і кістки маленьких тварин. Я скривилася. Далеко не найкраще місце для прогулянки. Мої неприємні роздуми перервав голос Джеймса:

–Дивіться, там хтось є.

І справді, в далекому кутку печери на землі лежала невеличка постать. Ми підбігли туди й зупинились, роздивляючись людину.

–Мері…, - прошепотів Раєн.

Маленька дівчинка з брудним золотавим волоссям лежала, не рухаючись і обіймаючи коліна руками. Її обличчя було спокійне, однак вкрите численними подряпинами і шаром бруду. Фрея сіла біля неї на коліна і поклала руку на пульс. Кілька секунд вона стривожено мовчала, а тоді видихнула.

–Твоя сестра жива, - звернулася до Раєна дівчина.

Хлопець з полегшенням зітхнув. Його руки тремтіли, а на очах виблискували сльози. Я підійшла до нього і міцно обійняла.

–З нею все гаразд. Ми впоралися, - прошепотіла я йому на вухо.

–Треба забрати її звідси, - сказав Раєн.

–І бажано якнайшвидше. Невідомо, коли той прибічник прийде до тями і розповість усім, що нас бачив, - серйозно мовила Фрея.

–Так, ти маєш рацію, - погодився Раєн. Він підійшов до сестри і обережно підняв її тендітне тіло на руки. На секунду його погляд затримався на обличчі Мері, а тоді Раєн відвернувся й промовив:

–Ходімо.

Ми прямували назад до виходу. На щастя прибічник досі був у відключці. Здавалося, удача була на нашому боці. Навіть коли ми вийшли з печери, то не зустріли жодної живої душі.

–Вас не здається це дивним? – запитала я. – Немає жодної варти. Ніхто нас не чує і не бачить.

–Справа в тому, що прибічники виснажені. Для них зараз такі ж тяжкі часи як і для нас, - сказала Фрея. –А ще я чула, що кілька днів тому в таборі був повелитель, хоч мені й не дозволили бути присутньою. Наскільки я знаю, контакт із ним та його силою забирає енергію та частинку душі. Потрібен час, щоб відновитися.

–Чому ти кажеш про себе так, ніби сама не прибічниця?- запитав Джеймс.

–Бо я і не прибічниця, красунчику. Я не дала клятву на крові і ніколи не збиралася.

–Тоді чому ти з ними? – запитала я.

–Зараз не час для запитань. Треба вшиватися, - буркнула Фрея. – Ваші коні ось там, за деревами.

Ми швидким кроком попрямували за Фреєю, намагаючись не шуміти. Сонце потроху сходило на горизонті, тому часу залишалось обмаль. Не приховані темрявою ночі, ми були рухомою мішенню для прибічників, що випадково могли б нас помітити.

–Ще трохи, - прошепотіла Фрея.

Нарешті я побачила наших коней. Попіл помітив мене і радісно заіржав.

–Тихіше, Попеле, - я підійшла до коня і провела рукою по мʼякій темній гриві. Великі очі коня дивилися на мене з любовʼю і відданістю.

–Ось ти де, Ліаме. Нам треба тікати звідси, - мовила Фрея.

Тільки тоді я помітила високого молодого хлопця з таким самим білим волоссям як у сестри. Вони були схожі як дві краплі води.

–Приємно познайомитися, Ліаме, - сказала я.

–Потім поговорите. Нам час вирушати, - перебила мене Фрея. – У нас немає коней, тому поїдемо на ваших.

–Гаразд, - зітхнув Раєн. – Тоді Ліам їде з Лією, а Фрея з Джеймсом. Я повезу Мері.

–Добре. Поїхали вже, - забурмотіла дівчина.

Ми відвʼязали коней від дерев і перевірили мішки з речами. Я ледь я зітхнула з полегшенням, коли побачила їжу та воду. На секунду згадала Аніку, яка постійно впольовувала нам тварин. Тепер цим буде займатися хтось інший. Серце болісно стиснулось, але я викинула колишню подруги із голови. Зараз треба думати тільки про втечу.

Раєн перший застрибнув на Зорю і перевірив кріплення. Джеймс обережно віддав йому Мері , яку Раєн посадив перед собою, тримаючи однією рукою за талію. Потім мій брат допоміг Фреї застрибнути на свого коня і сів позаду неї. Ще нещодавно разом з ним сиділа інша дівчина. Однак знову ж таки, не час про це думати.

–Тобі допомогти? - спитала я Ліама, коли настала наша черга сідати.

–Я впораюся, - пирхнув Ліам і трохи незграбно, але все ж таки заліз на коня. Я застрибнула слідом за ним і сіла спереду

–Тримайся за мене, будемо їхати швидко.

–Вирушаємо, - скомандував Раєн.

Тільки-но ми почали свій рух, десь почувся крик.

–Хтось бачив вʼязнів? Куди вони, заради Темряви, поділися?

Моє серце пропустило удар. Прибічники помітили нашу втечу.

–Давайте швидше, - стривожено сказала Фрея, намагаючись не кричати.

Ми погнали коней настільки швидко, наскільки дозволяли дерева і нерівна дорога. Я була впевнена, що прибічники нас почули і скоро наздоженуть.

–Тільки не панікуйте. Вони нас не впіймають, - спробував підбадьорити всіх Раєн. – Треба заплутати сліди. Намагайтесь не їхати прямо.

Ми пробиралися крізь ліс, повертаючи то наліво , то направо. Звуків наближення прибічників не було чутно. Це трохи мене заспокоювало. Зрештою, через годину ми трохи сповільнилися і видихнули з полегшенням.

–Ми впоралися, - промовив Раєн і вперше за довгий час дійсно щиро посміхнувся.

–А я вже не вірила, що в нас вийде, - гмикнула Фрея.

–Ти завжди така песимістична? – запитав Джеймс, який сидів позаду неї.

–Життя зробило мене такою. Я зрозуміла, що сподівання це марна справа, - тихо відповіла дівчина.

–Може нарешті розповіси про себе? – я підозріло глянула на Фрею. Щось у ній мене насторожувало.

–Не переймайся, Девінгер. Я все розповім, тільки давайте спочатку поїмо. У вас же є їжа?

–Ще залишилось трохи запасів, але скоро доведеться находити нові. І до речі, можеш звати мене Лія, - відповіла я.

На це Фрея нічого не сказала. Ми зупинили коней на невеличкій галявині, щоб відпочити і нарешті поїсти. Спрага і голод майже доводили мене до безумства. Розділивши між нами пʼятьма залишки яблук, ягід і кількох шматочків вже не дуже свіжого мʼяса, всі замовкли і насолоджувалися їжею. Зараз ці крихти здавалися для мене неймовірним банкетом.

–Як там Мері? Досі не прийшла в себе? – запитала я Раєна, дожувавши.

–Ні. Не знаю, що з нею і як їй допомогти. Це вбиває мене, - прошепотів Раєн.

–Все буде гаразд. Головне, що твоя сестра жива, - мовила я і поклала голову хлопцю на плече. Він обережно провів рукою по моїй спині і волоссю.

Фрея та Ліам сиділи трохи далі від нас і про щось шепотілись. Це все дуже мені не подобалось. А що як вони виявляться зрадниками? Після вчинку Аніки мені важко було довіряти людям.

–Фреє, Ліаме, ходіть сюди, - крикнула я. Ті поглянули в мій бік і неохоче попленталися до нашої компанії.

–Я нарешті хочу почути твою історію, Фреє Сенларк.

–Гаразд. Але попереджаю, вона буде сповнена темряви.