Раді Вас бачити!

Розділ 19

 Із самого ранку до Тінньового маєтку прибуло зо три десятки тінньових мисливців. Зібрання було терміновим. Я спала на ходу, адже всю ніч провела в роздумах і тривозі. Ситуація була аж надто дивна й незбагненна. Пан Дарвін, здається, мав припущення, але поки що тримав їх при собі. Хотілося як найшвидше обговорити все з Анікою та Джеймсом, проте така нагода ще не випала.

 Зараз я та інші мисливці сиділи за довгим столом у залі для нарад і нервово дивилися на пана Дарвіна, погляд якого був наповнений гнівом. Я ніколи раніше не бачила його таким злим і знервованим. Що ж, це точно поганий знак.

–Вінсенте, може нарешті поясниш, що сталося? – тихо запитав Адам. Інші учасники згідно закивали.

–Знаю, вам всім кортить дізнатися, що відбувається, - почав пан Дарвін. –Цого разу ситуація доволі непроста. Ви маєте зрозуміти, що починаються справді темні часи,- він зітхнув і уважно оглянув кожного присутнього за столом, хоча обличчя більшості були приховані під капюшонами чорних мантій.

–В цей раз прибічники підібралися ще ближче. Одного з них вчора спіймав мій охоронець, коли той вештався біля воріт маєтку.

–Ти думаєш, він щось шукав? – запитала жінка зі світлим волоссям.

–Цілком ймовірно, Валері. Або просто оцінював систему безпеки. Ми не можемо знати напевно, - зітхнув пан Дарвін.

–Ви пробували допитати прибічника? Може він видасть якусь корисну інформацію, - промовив чоловік, лице якого я не бачила.

–А тепер ми дійшли до найцікавішого. Я справді планував його допитати. Однак, хтось не захотів ризикувати інформацією. Вчора ввечері прибічника було вбито прямо у камері. І це знову наштовхує мене на думку, що серед нас є зрадник, який не хотів, щоб його викрили.

–Ти думаєш, це якась довірена людина? – запитав Адам.

–Можливо. Прибічники не можуть потрапити на територію маєтку, тож це має бути хтось з доступом до нього. Залишається лише зрозуміти хто, - пан Дарвін знову обвів усіх задумливим поглядом.

–Ти думаєш, що хтось у цій залі порушив обітницю вірності? – прошепотів Себастіан, який сидів ліворуч від мене.

–Поки я не можу сказати напевне. У нас немає доказів, тож не буде й порожніх звинувачень. Але я хочу, щоб ви всі були уважні. Якщо помітите щось підозріле, прошу мене сповістити. А якщо хтось приховає важливу інформацію, то матиме великі проблеми. Не забувайте про свої зобовʼязання.

 Всі присутні насторожено оглядали своїх сусідів, ніби сподіваючись виявити зрадника. Я ж сиділа, прикусивши губу й нервово стискаючи руки. Тепер навіть маєток не давав повної гарантії безпеки. На мене могли напасти будь-якої миті, і це змушувало постійно бути на сторожі без змоги розслабитися. Цікаво, чи хтось за цим столом хоче мене вбити?

–Я маю надію, що ви всі розумієте наскільки це важливо, - продовжив пан Дарвін. –Зараз, коли Темрява все швидше поширюється і відбирає невинні життя, ми маємо триматися разом. І бути готовими битися одне за одного. Памʼятайте про нашу спільну мету.

–Кожен з нас готовий битися, - впевнено промовила Валері, обводячи всіх крижаним поглядом. – Чи не так, мисливці?

 Всі одночасно схилили голови і поклали руку на серце в мовчазній обітниці. Я зробила те саме. Краєм ока помітила легку посмішку на обличчі пана Дарвіна. Почекавши кілька хвилин він врешті сказав:

–Якщо ви більше не маєте питань чи корисної нформації, то можете бути вільними.

 Десятки стільців заскрипіли. Мисливці встали і попрямували до виходу. Я теж встала, плануючи піти і пошукати подругу і брата.

–Залишся, Ліє, - тихо промовив пан Дарвін, дивлячись в мій бік.

 Я здивувалась, але знову сіла, чекаючи поки інші підуть. Коли ж у залі запанувала тиша і не залишилося нікого окрім нас, я невпевнено запитала:

–Що сталося? Я маю щось знати?

–Просто хотів сказати, щоб ти не хвилювалася через усе це. Так, зараз непрості часи, але ти маєш зібратися. Я захищу тебе від усього, тільки не наривайся на небезпеку. Будь обережною, але не думай про погане. Поки ти зі мною, ніхто тобі не нашкодить. Головне — памʼятай про своє завдання.

–Я памʼятаю.

–Чудово. Я сподіваюсь, ти розумієш, чому це так важливо.

–Звісно, - відповіла я. –Зроблю усе можливе.

–Не сумніваюся. А тепер іди до себе, і не забивай голову непотрібними думками, - попрохав пан Дарвін.

–Легше сказати, ніж зробити, - пробурмотіла я.

***

–В сенсі вбили? Це взагалі як? – здивовано запитала Аніка.

–Вдерлися до камер і перерізали горлянку. Що не зрозуміло? – зітхнула я.

–Ви знаєте хто це?

–Якби ж то. Так було б набагато простіше, - я насупилась.

–Гаразд, забудь про це. Тепер прибічник хоча б не становить загрози, - спробувала втішити мене Аніка.

–Але ми нічого не дізналися. Хто знає скільки ще їх вештається неподалік. Тепер ми усі у небезпеці, а особливо я.

–Не хвилюйся, Ліє. Я захищу тебе від будь-якої загрози, - лагідно промовив Джеймс.

–І я теж, - крикнув Раєн, підходячи до нас.

–Я у вас не сумнівалася, - сказала, стримуючи посмішку, я. –Як справи, Раєне?

–Непогано, враховуючи нинішні обставини, - відповів він. –Однак уся ця ситуація з прибічником мене теж турбує.

–Отож. Але Аніка права, нам не варто зараз думати про це. Всім треба відволіктися, -сказала я. – Не знаю як ви, проте мені тренування не завадить. Треба тримати себе у формі.

–Тобі ще багато чому треба навчитися, Ліє, - серйозно промовив Раєн.

–Знаю. І сподіваюсь, ти допоможеш.

–Звичайно. Я ж твій особистий тренер, чи ти забула, - вигнув брову він.

 Я лише посміхнулася. Надворі стояла тепла погода. Сонячні промені лагідно торкалися обличчя й змушували примружитися. Пташки виспівували чарівливу мелодію й кружляли над нашими головами. Аромат троянд і жасмину наповнював повітря солодкими нотками. Все це надто контрастувало з моєю реальністю, яка не мала в собі стільки барв і навколишньої краси. Вона була темною і похмурою. Жорстокою. І пророкувала загибель всього живого.

 Я вдихнула на повні груди, відкинувши страх і тривогу. Це стало моїм постійним ритуалом, який допомагав стримувати внутрішню темряву, гнів і смуток. І хоч мої думки постійно завертали у темний бік, я намагалася контролювати їх безперервний потік. Як би важко це не було.

 Ми розпочали тренування. Я і Раєн тренувалися в кулачному бою, метанні ножів та битві на мечах. Аніка вчила Джеймса стріляти з лука, і я не могла не зауважити, що в нього добре виходило. Ми мінялися партнерами і відпрацьовували все, що могли. Зрештою, я повалила на землю Раєна важким ударом, адже той виснажився і став неуважним. Я ж не хотіла зупинятися, хоч все тіло боліло, а мʼязи горіли пекельним полумʼям. Проте це було важливо. Від моїх можливостей залежали життя. Тож я продовжувала, хоч яких зусиль це мені коштувало.

Краєм ока помітила як Джеймс з Анікою лежали на землі і сміялися. Вони теж старанно тренувалися протягом дня. Кожен вчив іншого тому, що вмів найкраще. Джеймс навчав Аніку орудувати кинджалом і мечем, а вона вчила його стрільбі і спритності. На моїх вустах розквітла посмішка. Приємно було бачити як мої друзі також докладають зусиль, щоб покращити свої вміння. А ще те, що вони можуть радіти і сміятися, незважаючи на труднощі, втому і страх невідомого.

Врешті-решт я, зітхнувши, відклала зброю і сіла поряд з Раєном. Сонце вже майже перейшло за горизонт, тож небо освітлювали останні кілька ледь помітних променів. Ми тренувалися цілий день. Лише зараз я зрозуміла, що моє тіло дійсно стало сильніше й витриваліше. Ще кілька тижнів тому, я ледь витримувала всього годину навантаженнь. Зараз же я могла протриматися набагато довше. Це не могло не радувати і вселяло хоч трохи надії, що я впораюсь. Однак цього було недостатньо.

Аніка і Джеймс підійшли до нас і сіли поруч. Брат обережно обійняв мене за плечі, і я розслабилася . Зрештою ми є одне в одного. Всі ми. Боротимемося за наші життя, чого б це не коштувало. Ітимемо до спільної мети. І головне не здаватимемося. Ніколи й нізащо.

***

Зрештою, це стало нашою щоденною традицією. Ми тренувалися не покладаючи рук. І результати дійсно були помітні. Мʼязи вже боліли не так сильно і тіло поступово пристосувалося до нових умов життя. А ще ми проводили час разом, що не могло не тішити. Адже тепер я не почувалася самотньою.

Через виснаження я швидко й міцно засинала, переставши бачити кошмари. Не було й часу на тривожні думки. Через це на душі стало значно легше.

Через ситуацію з прибічником, посвячення Аніки у «тінньові мисливці» перенесли і воно мало відбутися сьогодні опівночі. Я вдягла темну мантію і спустилася до головної зали. Там вже зібралася купа людей, все виглядало там само як і колись на мій Темний Ритуал. Проштовхавись крізь юрбу, я стала позаду і чекала виходу своєї подруги.

Люди навколо перешіптувалися та я не звертала на них уваги. Однак дещо все ж мене зацікавило. Біля дальньої стіни самотньо стояла жінка, опустивши голову. Підійшовши до неї і побачивши довге руде волосся , я запитала:

–Ви Роуз Де-Лорейн?

–Так, це я. А ти певно Лія. Аніка багато про тебе розповідала, - тихо мовила жінка.

–Чому я раніше не бачила вас у маєтку?

–Останнім часом я багато хворію, тож сиджу у кімнаті. Вдячна пану Дарвіну, що він не вигнав мене. Все ж таки, я мала б працювати, а не відлежуватись у ліжку, - голос Роуз звучав хрипко і пригнічено.

–Думаю, він все розуміє. А як ви ставитеся до рішення Аніки? – обережно запитала я.

–А ти як думаєш? Звісно, я б не хотіла, щоб донька у це вплутувалась. Вона – єдине, що в мене лишилось.

–Розумію. Я намагалась її відговорити, але Аніка аж занадто вперта, - винувато сказала я.

–Цим вона вдалась у свого батька. Той теж нікого не слухав і глянь до чого це призвело, - жінка зітхнула.

–Що я можу для вас зробити?

–Наглядай за Анікою. Не давай їй вчинити якусь дурницю. Я ж бо знаю, що вона це вміє. Знаю, це не твоя робота, але спробуй вберегти мою доньку від біди.

–Я зроблю все можливе, Роуз, - кивнула я.

–Дякую тобі, Ліє. Ти смілива дівчина з добрим серцем, - жінка мляво посміхнулась.

Я всміхнулася у відповідь і, нічого не сказавши, пішла назад до натовпу. Всі різко замовкли і я зрозуміла чому. Сходами спускалася Аніка, вдягнена у довгу темно-синю сукню. Дівчина йшла впевнено, ні на хвилину не сумніваючись. Цим вона була так схожа на мене. Аніка зупинилась біля пана Дарвіна і кивнула у привітанні.

–Вітаю, Аніко Де-Лорейн. Ти не змінила свою думку? Ще не пізно відмовитись, - запитав чоловік.

–Ні, я впевнена, - відповіла дівчина.

–Що ж, тоді я думаю ти знаєш, що на тебе чекає.

Далі я не слухала, бо поринула у свої думки. Скоро ми вирушимо на пошуки Мері і тоді все зміниться. Ще й Аніка тепер у додатковій небезпеці. А Раєн взагалі пригнічений, хоч і намагається цього не показувати. Стільки проблем навколо, ще й моя Темрява, хоч і притихла, та все ж іноді нагадувала про себе. Як мені все це витримати?

Я зітхнула, похитавши головою. Церемонія вже закінчувалась. Аніка задоволено стояла у центрі, і притискала рану від кинджала на руці. Вона дала обітницю, тож тепер нічого не можна змінити. І це справді мене непокоїло.

***

Ми з Раєном їхали верхи на конях вдивляючись у чисту блакить неба. Тепер в мене набагато краще виходило керувати цими тваринами. Мій кінь Попіл звик до нової вершниці і цілком слухався, розуміючи кожен мій рух. Тепер я могла їхати разом з Раєном на пошуки Мері і не боятися.

Прискорившись, ми бігли полем і насолоджувались вітром. Я іноді переглядалась з Раєном і посміхалася. Саме в такі моменти відчувалася справжня свобода і спокій. Коли навколо неймовірні краєвиди, море польових квітів і щебетання пташок. Ти перестаєш боятися і відпускаєш все на самоплин.

Темрява у мені заспокоювалася і сиділа у найдальшому кутку тіла. З нею я теж справлялася дедалі краще, хоча іноді вона й чинила мені супротив. Проте я знала, що Темрява здатна на більше. Вона просто вичікувала моменту моєї слабкості. Тож я завжди була насторожі.

Раєн зупинився біля поодинокого дерева і я послідувала його прикладу. Сонце припікало, тож ми швидко привʼязали коней і сіли в тіні гілок. Я заплющила очі і вдихнула ароматного повітря.

–Як ти себе почуваєш? – запитав Раєн.

–Чудово. Краще ніж взагалі можливо, зважаючи на всі обставини, - гмикнула я. Це було правдою. Я давно не почувалася так добре.

–Ти боїшся? Того, що буде завтра?

Я трохи подумала, не знаючи, що відповісти. Зрештою, цей момент мав настати і я чимало до нього готувалася. Чи боялася я? Важко відповісти напевно. Але я розуміла, що це необхідно, і що Раєну набагато складніше ніж мені. Він і так чекав занадто довго через мене, тож я просто сказала:

–Не важливо. Ми готувалися достатньо довго, тож тепер настав час вирушати. Твоя сестра не може чекати. Ми маємо врятувати її з рук тих монстрів. Чого б це не коштувало.

Раєн лиш сумно усміхнувся і взяв мене за руку.

–Ти не уявляєш як багато це для мене значить. Ніколи не зможу віддячити за все, що ти зробила.

–Поки що я нічого не зробила. Але буду намагатися з усіх сил, - посміхнулася я у відповідь і міцніше стиснула його долоню.

–Це не правда, Ліє. Як ти не розумієш? Увесь цей час, поки ми знайомі, ти завжди підтримувала мене, намагалася допомогти. Не знаю, як би я впорався без тебе. Ти промінь надії в темряві моєї душі, - вигукнув Раєн. Він виглядав серйозно, навіть трохи суворо, проте я бачила доброту і вдячність в глибині його блакитних очей.

Моє серце болісно стиснулося у грудях. Нігті врізалися в долоню вільної руки, залишаючи невеликі сліди у формі напівмісяця. Дихання стало частішим і уривчастішим. Губи тремтіли і я з усієї сили стримувала зрадливі сльози. Не могла. Я дала собі обіцянку. Зрештою, я просто заплющила очі.

–Що трапилось, Ліє? Я сказав щось не те? – нотки паніки почулися у голосі Раєна. Він відпустив мою долоню, натомість поклавши руку на плече. – Все, що я сказав щира правда. Ти дійсно зробила для мене більше, ніж будь-хто інший.

–Я просто…, - мій голос запнувся. – Ніхто ніколи мені такого не казав. Я завжди була одна, нікому не потрібна. Тому тепер відчувати все це надто дивно. Ніби в іншому житті, - зітхнула я й здригнулася.

–Мені шкода. Вони просто не розуміли, яка ти чудова. Не бачили тебе справжню.

–Дякую тобі, - прошепотіла я.

Раєн легко обійняв мене за плечі, зігріваючи тепліше за сонячні промені. Я подивилася на нього. Його неймовірні глибокі очі. Здавалося, ніби там можна втонути. Золотисте волосся виблискувало і здавалося таким мʼяким. Хотілося перевірити це самій, проте я зупинила себе і глянула у небо. Воно нагадувало безмежний океан, бурхливий і спокійний водночас. Як би мені хотілося піднятися у нього і кружляти поки не зламаються примарні крила.

Ще трохи посидівши, ми вирішили, що час повертатися. Я знала, що на нас чекали Джеймс з Анікою, нервово збираючи речі у дорогу. Як би я не намагалася відмовити їх вирушати з нами , ніякі аргументи не мали сенсу. Вони все для себе вирішили і я не могла на це повпливати. Звичайно, в глибині душі я раділа, що всі друзі будуть поряд зі мною, проте одночасно переймалася, адже ми могли не повернутися. Що завгодно могло спіткати нас по дорозі. Залишалося лише сподіватися на краще.

***

Повернувшись до маєтку , ми зустріли Аніку і Джеймса, які гуляли садом і сміялися. Я важко глитнула. Зовсім скоро нам буде не до розваг і веселощів, адже наше життя стане суцільною пітьмою. Однак ці двоє, здається не сильно за це переймалися. Тільки но ми увійшли до саду, я одразу помітила як вони тримаються за руки. За ці декілька тижнів Аніка з Джеймсом неабияк зблизилися. Це мене радувало, але водночас турбувало, адже втрачати дорогих тобі людей набагато страшніше й болючіше.

–Як ви? Все зробили? – запитала я.

–Звісно, сестро. Наші речі зібрані, припаси на найближчий тиждень, зброя – все вже готово. Шляху назад немає, - відповів Джеймс.

–Добре. Дякую вам за допомогу.

–Нам зовсім не важко, правда Джеймсе? – спитала Аніка і поглянула на мого брата.

–Правда. Ми з рудоволоскою раді допомогти, - посміхнувся Джеймс.

–Я ж просила не називати мене так, - пирхнула Аніка і штовхнула Джеймса в плече. – Негідник.

Брат засміявся, а я не витримала і теж зареготала. Аніка, здається, потайки видала смішок. Раєн дивився на все це, хитаючи головою.

–Ви як діти, - пробурмотів він. – У нас серйозне завдання, а ви марнуєте час на дурниці.

Всі тут же затихли, ніяково дивлячись одне на одного. Я сумно подивилася на Раєна і прошепотіла:

–Вибач. Я розумію, що для тебе це означає набагато більше ніж для усіх нас. Проте ми впораємося, і вже зовсім скоро ти побачиш Мері. Обіцяю.

Раєн лише кивнув. Я навіть уявити не могла, що він відчуває. Я знала свого брата лише кілька тижнів, проте якщо б в мене забрали його, я б підпалила цей світ і вбила б всіх, хто до цього причетний. Раєн, напевно, хотів зробити те саме.

–Отже, увага. Ми вирушаємо завтра на світанку. До того часу всім бути у зборі. Нехай за нами слідує світло і захищає від бід, - голосно промовила я, і не дивлячись ні на кого, пішла до своєї кімнати, з надією нарешті виспатися.

Піднявшись нагору, я відкрила такі знайомі двері, які сподівалася ще раз побачити. Були думки, що ми могли не повернутися, проте я одразу відганяла їх. Зараз кімната здавалася навіть затишнішою ніж зазвичай. Важко було уявити, що вже завтра я спатиму на холодній землі, а не на мʼякому ліжку. Це все здавалося таки дивним і нереальним. Ніби відбувалося не зі мною.

Я підійшла до вінка і подивилася надвір. Небо поступово темнішало. Мою увагу привернув ворон, який самотньо кружляв у небі і жалібно кричав. Я здригнулася. Сподіваюсь, він не віщує нам нічого поганого. Це лише птах. Байдуже, що воронів називають передвісниками лиха.

Птах раптово підлетів до мене і подивився чорними очима з іншого боку вікна. В цих очах було щось незбагненне і таємниче, ніби така собі спроба попередити мене про щось.

–Навіть не думай. У нас все буде гаразд, - прошепотіла я до ворона. – Просто лети подалі звідси.

І він дійсно полетів. Махнув великими чорними крилами і зник в гущавині лісу.

–Все буде гаразд, - повторила я сама для себе, лягла в тепле ліжко і миттєво заснула.