Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 14
Незабаром ми повернулися до маєтку. Я досі була захоплена і налякана водночас. Радувало те, що Раєн на мене не злився. Він взагалі був незвично мовчазний. Поки ми поверталися с конюшні, промовив лише кілька слів. Це турбувало мене дедалі дужче. Я здогадувалася, що в нього на душі, але не говорила про це вголос. Надто вже вразливим став Раєн через це нещастя. І я вирішила, що ми маємо обговорити цю тему і вирішити, що робити. Або ми будемо сидіти склавши руки, або самостійно віддамося у пазурі Темрями.
Коли Раєн збирався повертатися до себе в кімнату, я міцно вхопила його за лікоть. Він здивовано обернувся і звів брови, чекаючи пояснення. Я, намагаючись дібрати правильні слова, тихо промовила:
–Я бачу, що тебе щось тривожить. Давай поговоримо і нарешті розберемося з усім. Я чекатиму тебе у бібліотеці.
Раєн задумано і трохи сумно зазирнув мені у вічі. Наші погляди зустрілися і випромінювали нестерпний біль. Серце усередині шалено забилося, і я відвернулася. Втупившись очима в підлогу, прошепотіла:
–Прошу, прийди. Я буду чекати.
Раєн ще раз глянув на мене і пішов, не промовивши ні слова. Я дивилася йому услід, поки його золоте волосся й чорна сорочка не зникли за поворотом. Нестерпно було бачити його таким зламаним й нещасним. Я понад усе хотіла, щоб смуток покинув його душу і розбите серце. Адже це все було через його молодшу сестру. Не складно було здогадатися. Тепер він розривається між двома виборами: послухати розум чи серце. Я ж лише бажала йому щастя й прийняла б будь-який вибір. Тепер Раєну залишалось лише прийняти рішення, яке може змінити усе. І я всім серцем бажала, щоб цього разу доля була більш прихильна до нас.
***
Прийшовши до бібліотеки, я сіла у крісло біля вікна і стала чекати. Раєн мав прийти, я знала це, тож кожну хвилину поглядала у сторону дверей. Нервово постукуючи пальцями по ногах, думала як зарадити його горю. Та й що тут можна було зробити? Я понад усе прагнула допомогти, змусити його знову бути щасливим. Але ми не можемо вирушити на пошуки Мері самотужки. Невідомо де вона зараз, що з нею зробили. Скрізь чекала небезпека, тому ми не могли покинути маєток. Нас одразу впіймають і віддадуть у руки Темряві. А від неї нас уже ніхто не врятує.
Пройшло майже півгодини. Хотілося піти, лягти у ліжко й заснути. Після виснажливої прогулянки на конях мʼязи боліли і втома поглинула мене з головою. Я знервовано дивилася у вікно. Поволі наступав вечір, сонце досі світило, але вже не так яскраво. Промені пробивалися крізь скло й відкидали тінь світла на стіл переді мною. Зітхнувши, я поклала на нього голову і заплющила очі. Думки роїлияся у голові й не давали спокою. Чому навкруги стільки проблем, які я не можу вирішити? Набридло весь час відчувати нестерпний тиск звідусіль. Надто багато завдань і переживань звалилися на мене. Жодна людина не здатна стільки витримати. Від злості я вдарила кулаками по столу. Голосний звук порушив тишу бібліотеки. Кісточки пальців стали червоними і неприємно боліли. Це розізлило мене ще більше. От чому я завжди маю страждати? Нестримна лють розтікалася моїм тілом, заповнюючи кожну клітину. Усередині одразу прокинулася Темрява. Моя злість підживлювала її, робила сильнішою. І чим могутнішою вона ставала, тим важче було її контролювати. Я відчувала, як Темрява з усіх сил намагається вирватися назовні. Вона чинила мені супротив, пробувала знайти слабкі місця, але я нарешті склала себе докупи і тримала її під контролем. Та цього разу Темрява не планувала так просто здаватися. Вона дряпала мене пазурами, билася й розтинала тіло примарними зубами. Я відчувала нестерпний біль, тіло горіло пекельним вогнем, а перед очима ніби утворилася пелена з туману. У вухах дзвеніло, і це доводило до божевілля. Усі думки зникли, залишилася лиш Темрява, що захопила кожен міліметр мого тіла. І я зрозуміла, що не витримаю. В мені не лишилося й краплі сили.
Я не одразу зрозуміла, що сталося, просто не бачила нічого й не могла вдихнути. Простір навколо заполонила Темрява, густа й непроглядна. Серце калатало, страх розтікався по жилах. Усвідомлення прийшло до мене в одну мить. Якщо я нічого не вдію, то може статися велике лихо. Темряву потрібно повернути назад, але зараз це було чимось надприроднім. Я пробувала зробити хоч щось, проте тіло перестало слухатись. Здавалося, я поступово втрачала звʼязок з реальністю. Розум огорнув туман, а ноги стали ватяними. Темрява не слухала моїх мовчазних наказів, вона нарешті отримала свободу і не збиралася її втрачати. Я навіть чула її переможний сміх. Але не могло все завершитися отак.
Я взяла волю в кулак і зібрала останні крихти сили. Хотілося кричати від болю і напруги. Ноги ледве тримали, але я нарешті змогла віднайти трохи могутності усередині себе. Видавши протяжний звук дикого звіра, я зібралася і наступила на Темряву з новою силою. Та розізлилася, кидалася зі сторони в сторону, намагаючись вислизнути і втекти. Проте я взяла її під контроль і не збиралася відпускати. Тіло тремтіло, руки горіли, ніби були охопленні полумʼям. Темрява противилась, не здавалась, але у мене відкрилося друге дихання. Я бачила, як вона кружляє по кімнаті, ховаючись від мене. Але це вже не мало значення. Усередині мене зародилася іскра незбагненної досі сили. Навіть Темрява не могла чинити їй опір. Тож я нарешті почала поступово поглинати її, повертати туди звідки та вийшла. Проте Темрява була сердита й невблаганна. Я почула звук битого скла і вже за секунду на мене посипалися гострі уламки. Вони розтинали шкіру і я ледь не кричала від різкого болю. Через розбите вікно пробивалося світло, воно лякало Темряву і робило її вразливою. Я скористалася цим і увібрала останні частинки темної матерії. Тепер у кімнаті знову панувала тиша і світло. Але сили остаточно покинули мене. Я впала на всіяну уламками скла підлогу і втратила свідомість. Останнє, що памʼятала, до того як поринути у забуття – гаряча
кров, що стікала обличчям .
***
–Ліє, прийди до тями. Я тут, поряд, - тихий стурбований голос Раєна був таким далеким і близьким водночас. Мої очі були заплющені, а дихання нерівне. Все тіло пекло від болю, я не могла ворухнутися чи щось сказати. Раєн досі намагався вивести мене з цього стану заціпеніння. Я віддалено розуміла, що відбувається, але туман досі огортав мій розум.
–Ліє, будь ласка, скажи хоч щось, - благав Раєн. Я спробувала відкрити рот, проте усі намагання були марними. Залишалося безсило лежати й сподіватися, що увесь цей жах закінчиться. Я була жива, але б краще померла. Цей біль, ці муки доводили мене до божевілля. У роті відчувався залізний присмак крові.
–Все буде добре. Тільки подай знак, що чуєш мене, - шепотів хлопець, легенько штурхаючи мане по плечу. – Благаю, розплющ очі. Ти будеш жити, обіцяю. Не бійся, нічого не бійся. Тільки не покидай нас, не покидай мене.Чуєш?
У його голосі я чула безмежний розпач, страх і переживання. Уявляла його обличчя, бліде і налякане. Хотілося сказати, що він не турбувався, не страждав через мене, але слова застрягли в горлі і не хотіли виходити назовні. Хотілося показати Раєну, що я його чую, що вірю, але тіло зовсім не слухалося. Тієї краплі сили, що залишилася у мені було недостатньо аби видати звук чи розплющити очі. Залишалося лише одне. Через сильний біль, зібравши силу докупи, я ледь помітно ворухнула пальцем руки. Цього було достатньо. Полегшене зітхання Раєна змусило мене розслабитися. Я майже відчувала його напівпосмішку й внутрішню радість.
–З тобою все гаразд, не напружуйся. Нічого страшного, все загоїться, тільки не переймайся цим. Взагалі не думай, не витрачай сили дарма. Ти одужаєш, будеш такою ж як і раніше, - заспокоював мене Раєн. Але я знала, що як раніше вже не буде. Мене не турбували рани, лякало лише те, що я ледве не спричинила катастрофу. Якби Темрява вчасно не спинилася, я б стала винуватицею багатьох смертей. І не змогла б цого пережити. Краще вже померти, ніж до кінця життя ненавидіти себе.
Раптом я відчула, як сильні руки оповили мене й обережно підняли з твердої підлоги. Від різких рухів біль посилився, але так само швидко згас. Тепер я відчувала невагомість і, як не дивно, спокій. Тілом поширилося тепло, таке приємне на дотик, що я ледь ворухнулася і напіввідкрила одне око. Переді мною постала жахлива картина: на підлозі були розкидані уламки скла, залиті моєю кровʼю. Серце в паніці забилося швидше, і я знову витратила свідомість, поки Раєн ніс мене геть із бібліотеки.
***
Коли я прокинулася, одразу відчула біль і нестерпну втому. Спогади були нечіткими, але нікуди не зникли. Вони хвилями прибували до мене і змушували здригатися. Тепер я зрозуміла, що лежу не у своєму ліжку, і не в своїй кімнаті. Озирнувшись, впізнала деякі речі . Прийшло усвідомлення, що це кімната Раєна. Стало незручно і трохи ніяково. Чому він приніс мене сюди? Але зараз, мій стан був значно гіршим за цю дрібницю. Я спробувала привстати й одразу скривилася від пекучого болю. Відкинувши тяжку ковдру, важко вдихнула і оглянула своє тіло. Шкіра була вкрита численними порізами, найбільше постраждали руки. Бачити обличчя не хотілося, адже я знала, що воно вже не таке як було. Від смаку крові у роті нудило, хотілося змити його водою. Дихання було збитим, воно досі не відновилося і від паніки ще більше пришвидшувалося. Темрява у мені спала, сховавшись глибоко всередині. І в цей момент я зрозуміла, як все таки сильно її ненавиджу. Вона – прокляття, яке на мене наслали. Темрява спричиняла лише біди, вона руйнувала все навкруги, а тепер вирішила зруйнувати моє життя. «Нехай так і буде», – подумала я. «Скоро вона поплатиться за все скоєне»
Я здригнулася від гучного скрипу дверей. Швидко накинула ковдру і подивилася на відвідувача. Це був Раєн, він знервовано переступав с ноги на ногу, але побачивши, що я вже не сплю, видихнув і посміхнувся. Його голос звучав трохи напружено і стурбовано, коли він тихо промовив:
–Ліє, нарешті ти прийшла до тями. Я такий радий, що ти в порядку. Всі так хвилювалися. Що трапилося? Хоча ні, не кажи, не зараз. Краще розкажи, як ти почуваєшся.
Я сумно посміхнулася й зітхнула. Через свою дурість і слабкість, змусила інших хвилюватися, а сама лежала тут, не маючи змоги робити щось корисне. Бездіяльність вбивала, а марне витрачання часу – нестерпно злило. Проте я тримала цю злість під контролем, бо памʼятала, що сталося минулого разу. Врешті зібравшись, ледь ворушачи губами відповіла Раєну:
–Все гараз, не турбуйся. Це дрібниці, вони не варті твоїх переживань.
–Не кажи так. Я дуже хвилювався. Бачила б ти себе у ту мить, - у блакитних очах Раєна відбилися жахливі спогади.
–Все вже минулось, не варто непокоїтися. Нічого страшного не сталося, правда, - спробувала всміхнутися я. Насправді, це була напівправда. З одного боку, на мене не нападали і не намагалися вбити, проте все могло закінчитися значно гірше. Винна у цьому була лише я, бо досі не навчилася достатньо контролювати Темряву. Від мене самі неприємності й проблеми. Варто нарешті вирости і ставитися до всього серйозніше. Бо іканше нічого не вийде. Моє завдання провалиться, і на нас усіх чекатиме смерть. Темрява не пощадить нікого.
–Так, ти права, все позаду. Добре, що я вчасно прийшов, бо в іншому разі могло б бути значно гірше, - невесело промовив Раєн.
–Де ти був? Я чекала тебе, а ти не приходив, - мій погляд був запитальний і дещо засмучений.
–Пробач мені. Я ніяк не міг зібратися з силами. Ти не уявляєш, як мені боляче навіть думати про це, - він тяжко зітхнув.
–Повір, уявляю. І я не звинувачую тебе. Все ж таки ти прийшов, хоч і надто пізно.
–Ще раз вибач. Якби я був там, нічого б цього не сталося.
–Ти не винен. Це все я, весь час притягую неприємності.
Раєн довго і уважно дивився на мене. Важко було зрозуміти, про що саме він думає. На змарнілому обличчі зʼявлялися і одразу зникали десятки емоцій. Я не могла вловити жодної з них. Врешті він підійшов до мене й обережно сів на край ліжка. Його погляд на мить зупинився на моєму обличчі, проте на довго не затримався. Я розуміла, що на мене неможливо дивитися. Хоч і не бачила безлічі порізів, проте фізично відчувала їх, адже ті досі віддавали спалахами пекучого болю. Я заплющила очі, щоб не бачити смутку на обличчі Раєна. Важко дихаючи, ледь чутно прошепотіла до нього:
–Будь ласка, не треба мене жаліти. Я не хочу співчуття. Цим ти ще більше вбиваєш мене.
–Але чому? Що поганого в співчутті? – трохи здивовано запитав він.
–Через це я почуваюся слабкою.
–Але ти не слабка. Ти сильніша за багатьох людей, котрих я знаю. Чому ти так знецінюєш свої досягнення?
–Бо цього недостатньо, - я розплющила очі і сумно посміхнулася. Раєн зітхнув і провів рукою по світлому волоссю. Здавалося, він хотів щось сказати, але не наважувався. Зрештою Раєн встав, ще раз оглядаючи мене з ніг до голови. Зупинившись біля дверей, він тихо промовив:
–Не думай про погане, Ліє. Нехай у твоїй голові панують лиш світлі думки. І не забувай, на що ти здатна. У цій грі ти – королева, а ми – твої пішаки. Не варто недооцінювати силу й могутність, які живуть усередині тебе. І не бреши собі, адже ти знаєш, що здатна на більше ніж думаєш.
–Раєне…, - почала я.
–Тобі треба відпочити. Завтрашній день буде кращим. А зараз поспи. Хай твої сни будуть яскравими, як проміння вранішнього сонця, - він посміхнувся, легенько махнув рукою на прощання й вийшов з кімнати.
Я дивилася на місце, де тільки що стояла його висока постать. Голос Раєна досі відлунював у голові. Перевела погляд на вікно й угледіла глибоку темну ніч. Місяць виблискував срібним сяйвом, що пробивалося крізь скло і напівзавішані штори. Втома давала про себе знати, мене клонило в сон, а очі поступово заплющувалися. Свічка біля ліжка горіла й відкидала тіні на стіни. Я задумливо подивилася на палаючий вогник і погасила його. Нарешті голова торкнулася мʼякої подушки і я потрапила в країну снів. Але, на жаль, сни були зовсім не яскравими, як того бажав Раєн. Бо Темрява, зрештою, захопила і їх.
