Раді Вас бачити!

Розділ 8

Я просиділа в коридорі вже декілька годин. Мене не пускали до кімнати Раєна, хоч як я просила.

–Пані, нехай лікарка вас огляне. У вас на плечі рана, - сказала служниця.

–У мене все добре, - знервовано відповіла я.

–Але, пані… - почала дівчина, проте я її обірвала.

–Я нічого не робитиму, поки не впевнюсь, що з Раєном все добре.

–Пану Бавіллю потрібен сон. Не варто чіпати його зараз.

Я тяжко зітхнула. Ці кілька годин я не могла знайти собі місця. Картала себе за те, що погодилась піти з ним до лісу. Це моя провина. Якби не я, нічого б не трапилося. Як взагалі сталося, що на нас напали? І хто насправді був їх мішенню? Чомусь я була впевнена, що вони шукали саме мене. Раєну просто не пощастило бути в цей момент зі мною.

І тут до мене дійшло. Треба негайно повідомити пана Дарвіна. Може, він зможе у всьому розібратися. Я розсердилася на себе за те, що згаяла так багато часу. Покликавши служницю, я спитала:

–Пан Дарвін тут? Ти можеш його покликати? Це терміново.

–Нажаль, він зараз не в маєтку. Повернеться лише увечері, - відповіла дівчина.

Ну от чому він не тут, коли це так потрібно? Я злилася. На себе, свою дурість і цей несправедливий світ. Та стріла мала влучити в мене. У душі я розуміла, що рана далеко не смертельна і все буде гаразд, проте все рівно нервувала.

В голові зринало запитання. Ким були люди, які на нас напали? Вони не могли бути просто розбійниками. Все це було набагато серйозніше й заплутаніше. Чи чекає тепер небезпека на кожному кроці? Я думала, що в безпеці , але це не так. Відчувала, що тепер все зміниться. Чи дозволять мені після цього покидати маєток? Я не була впевнена.

Ще через годину очікування я все таки дозволила себе оглянути. Забите коліно намастили маззю, а числені подряпини обробили. Рана на плечі була не глибокою, тож мені наклали лише невелику повʼязку. Я вимила руки й обличчя від бруду, та не змогла змити відчуття провини й власної нікчемності.

За вікном поступово сідало сонце. Я змусила себе відійти від кімнати Раєна і спустилася на перший поверх. Колами ходивши біля дверей, я чекала пана Дарвіна. Час очікування був нестерпний, я не знаходила собі місця. Я злилася, і відчувала як Темрява тече у моїх жилах, намагаючись вирватися назовні. Раніше такого майже не бувало. Чи означало це, що Темрява в мені ставала сильнішою і прагнула покинути моє тіло? Чи зможу я її контролювати? А що, як я стану небезпечною для оточення? Ці думки змушували мене почуватися ще гірше. Голова боліла, і здавалося, вона от-от вибухне. Я поглянула на свої руки і помітила засохлу кров під нігтями. Заплющивши очі, я повільно й глибоко вдихнула. Мені терміново треба заспокоїтись і прийти в тяму. Інакше я просто збожеволію.

Почувши звук за дверима, я миттєво зосередилася. Через хвилину до маєтку ввійшов пан Дарвін, задумливо потираючи бороду.

–Добрий вечір, Ліє, - промовив він, нарешті помітивши мене.

–Пане Дарвіне, на нас напали. Раєна поранено. Я не знаю хто це був. Що мені робити? – я вивалила на нього все й одразу.

–Заспокойся, Ліє. Давай поступово. Що трапилось?Коли і де на вас напали? – він здавався спокійним, але я відчувала в його погляді серйозне занепокоєння.

–Вдень. Ми гуляли в лісі і вже збиралися йти, але нізвідки почали летіти стріли. Я не знаю хто це був. І я не хотіла щоб так трапилося, - мій голос тремтів, я ніби знову переживала той момент.

–Все добре, я знаю. Так що з Раєном? Куди його поранено?

–Стріла влучила йому в ногу. Не знаю наскільки серйозна рана. Мене до нього не пускають. Я навіть не знаю як він почувається. Це я в усьому винна. І тепер через мене він страждає. – ноги підкосилися і я осіла на мармурову підлогу.

–Ти не винна, Ліє. Ніхто не знав, що так трапиться.Я впевнений з Раєном все гаразд. Скоро ти сама в цьому впевнишся. А зараз піди перевдягнися. Настав час знову зібрати «Тінньових мисливців» разом.

***

У залі для зібрань нічого не змінилося. Великий стіл за яким сиділи люди в мантіях і запалені нашвидкоруч свічки. Я накинула на голову капюшон і зосередила погляд на невеликому вогнику. Навколо я чула знервоване шепотіння. Всім було цікаво, через що влаштували зібрання в такий час.

Невже напад настільки стривожив пана Дарвіна, що той вирішив призвати «Тінньових мисливців»? Мене лякала думка про те, що все може бути серйозніше ніж я думала. Люди, які сиділи за цим столом, поки що не здогадувалися для чого їх покликали.

До кімнати нарешті зайшов пан Дарвін і сів на своє місце. Він зміряв усіх присутніх уважним поглядом. Вичекавши декілька хвилин, пан Дарвін промовив:

–Усім доброго вечора. Прошу вибачення, що потурбував вас у таки пізній час. Я радий, що більшість з вас змогло сьогодні бути присутніми на зібранні. Вам напевно цікаво навіщо я вас покликав? Сьогодні вдень було скоєно напад на Лію Девінгер і мого племінника Раєна Бавілля, - він зробив паузу, щоб усі осмислили сказане.

До мене з усіх сторін долинули звуки: хтось шепотівся, хтось охнув, хтось висував припущення і обговорював їх з іншими. Деякі мовчали і здивовано дивилися то на пана Дарвіна то на мене, хоча моє обличчя й закривав капюшон мантії.

–Все це, звичайно, жахливо, але до чого тут ми? – промовила жінка, що сиділа за три людини від мене.

–Маргарет, в тому то й суть. Якби це був звичайний напад, ви б тут зараз не сиділи. Почувши розповідь Лії, я зрозумів: мої найбільші страхи справдилися. Адже це були не мисливці й не розбійники. Напад було сплановано завчасно. І я майже впевнений, що це зробили прибічники Темряви, – похмуро промовив пан Дарвін.

Усі голови враз обернулися до нього. Тривожні погляди читалися на обличчях людей.

–Але як вони потрапили сюди? Наскільки я знаю, маєток надійно захищений, - промовив чоловік неподалік.

–Маєток й справді захищений, Себастіане. Проте напад стався на території лісу.

–Але звідки прибічники знали, де й коли влаштувати засідку? Хіба це не дивно?

–Це і є головною загадкою. Вони не могли це знати. А це може означати лише одне. Хтось повідомив їх. – пан Дарвін на секунду задумався і подивився на мене. – Ліє, хто знав, що ви підете до лісу?

–Та ніхто, здається. Ми були самі, - відповіла я.

–Хтось міг підслухати вашу з Раєном розмову?

–Не знаю. Я нікого не бачила.

–Все рівно це дивно. Як вони так швидко зʼявилися в потрібному місці?- запитав Себастіан.

–Я думаю, вони вже чекали неподалік. Наш «хтось» почув розмову і швидко їм доповів. Принаймні, інших припущень в мене поки що немає, - відповів пан Дарвін

У залі запала мовчанка. Ніхто не знав, що робити з цією інформацією. Я чомусь навіть не задумувалася, що на нас могли напасти прибічники Темряви. Що їм від нас треба? Це дійсно було сплановано, чи ми просто опинилися не в тому місці не в той час? У глибині душі я розуміла, що це не було випадковістю.

–Але навіщо прибічникам Темряви нападати на них? – запитала Маргарет.

–Я думаю тут все очевидно. Вони полюють на Лію і хочуть її смерті, – пан Дарвін сумно поглянув на мене.

–Але чому? – спитав Себастіан.

–Бо вона є загрозою для Темряви.

Я сиділа й не рухалась. Лише руки ледь тремтіли. Мене хочуть вбити. Страх поселився в моїй голові, а в тілі вирувала Темрява, яка останнім часом все більше нагадувала про себе. Я не знала з чим це повʼязано і боялася, що не зможу втримати її всередині себе.

Люди навколо зі співчуттям дивилися на мене, проте це робило ще гірше. Я не хотіла, щоб мене жаліли. Я повинна бути сильною, не дати себе зламати. Розуміла, що тепер маю бути готовою до небезпеки на кожному кроці. Це лякало, але з іншої сторони стимулювало докладати ще більше зусиль, щоб навчитися захищати себе. Я пообіцяла собі, що коли по мене прийдуть знову, я буду готова і дам відсіч.

–Доречі, чому Раєн відсутній на зібранні? – запитала Маргарет.

–Під час нападу його поранили, тому зараз він відновлює свої сили, - відповів пан Дарвін.

–Щось серйозне? З ним все буде добре?

–Наскільки я знаю, так. Ще не мав змоги особисто поговорити з лікаркою. Всі ми сподіваємося, що в наступний раз він до нас доєднається.

–А що будемо робити з нападниками, Вінсенте? – запитав Адам, який вперше за зібрання заговорив.

–А що ми можемо зробити, Адаме? Я звісно вже наказав своїм людям оглянути ліс, але сумніваюся, що вони когось знайдуть. Майже впевнений, що прибічники вже далеко звідси. Нам залишається тільки бути готовими до їхньої наступної появи.

***

Після зібрання ми з паном Дарвіном вирішили відвідати Раєна. Йдучи по довгому коридору до його кімнати, я не знаходила собі місця. Пан Дарвін помітив мою знервованість і тихо прошепотів:

–Все буде добре, Ліє.

Мені щиро хотілося в це вірити. Адже Раєн сильний, вірно? Одна стріла не могла надто йому нашкодити. Йому стане краще, і скоро ми знову зможемо тренуватися разом. Раєн дуже розізлився б, якби я пропускала тренування. Для нього кожна втрачена хвилина – трагедія.

Увійшовши до кімнати, я побачила лікарку. Вона задумано сиділа у кріслі й покусувала губу, та побачивши нас швидко встала й підійшла до пана Дарвіна.

–Доброго вечора, Вінсенте, - промовила вона.

–Вітаю, Моллі. Хотів зайти раніше, та виникли нагальні плани. Як Раєн? З ним усе гаразд?

–Не знаю як сказати. Спочатку все було добре, я дістала стрілу, обробила рану, наклала повʼязку. В цілому, нічого критичного. Але потім Раєн почав жалітися на запаморочення, галюцинації й оніміння кінцівок. Спочатку я була дуже здивована і не розуміла, що відбувається. Але потім до мене дійшло: стріла була отруєна. До того ж достатньо сильною отрутою. Поки не можу сказати, які симптоми будуть далі. Зараз Раєн спить, нещодавно в нього був жар і сильний кашель.

Лікарка сумно подивилася на нас, переводячи погляд з мене на пана Дарвіна. Я забула як дихати. Отруйна стріла. Наскільки все було погано? Чи все нам розказала Моллі? Мої руки тремтіли, тож я сховала їх за спину.

–Чи існує загроза для життя?-спитав пан Дарвін.

–Поки що важко сказати. Я не знаю, що це за отрута, тож не зрозуміло, як вона далі впливатиме на організм Раєна. Зараз його стан біль-менш стабільний, подивимось як буде завтра зранку.

Пан Дарвін задумливо кивнув.

–Мені шкода, Вінсенте,- тихо промовила Моллі.

–Все буде добре, - повторив він слова, які до цього казав мені. –Ми впораємося, чи не так?

Я подивилася на Раєна, який мирно спав у ліжку. На його обличчі виблискували краплі поту, а губи вкрилися тріщинами. Я відвернулася, не в змозі на це дивитися. В мене тільки-но зʼявилися друг, але тепер його життя під загрозою. Мені не можна мати друзів, бо я несу самі лише нещастя та смерть. Так було й буде, тож мені краще бути самотньою. Коли я сама, то менш небезпечна для оточуючих.

Не маючи сил й бажання знаходитися тут довше, я розвернулася й вийшла з кімнати Раєна, не промовивши ні слова.

Прямуючи до своєї кімнати на тремтячих ногах, я думала про своє нікчемне життя. Тільки воно змінилося в кращу сторону, так тепер знову все повернулося на початок. Мені хотілося кричати й бити стіни від цієї несправедливості. Чому зі мною завжди так? Чому не може хоч раз бути по-іншому?

Я відчула як Темрява вкотре за сьогодні прокинулася в мені. Вона текла по моїм жилам і бажала вирватися назовні. Я з останніх сил її стримувала. Раптово виникло бажання вийти надвір в темряву ночі. Ноги самі вели мене туди. В голові паморочилося, я не могла прийти в себе. Темрява ніби заполонила кожну мою клітину. Я бачила як простір навколо мене стає все більш темним. Поглянувши на свої руки, я помітила, що вени стали чорними. Темрява була у моїй крові. Я відчувала, як сила розриває мене з середини. Мені ледь вдавалося стримати крик. Тим часом моє тіло огорнуло темною матерію і я не бачила нічого навколо. Йдучи наосліп, спиралася на стіни, ледь не втрачаючи свідомість. І тут я відчула під ногою порожнечу. Не втримавши рівновагу, я полетіла сходами донизу. Від удару об тверду підлогу у голові задзвеніло. У роті відчула залізний присмак крові й мене ледь не знудило. Все тіло боліло і я не усвідомлювала де знаходжусь. Лиш чула примарні голоси , десь далеко від мене, ніби вони лунали з іншого світу. Темрява навколо розсіялася, тепер усе підсвічувало тільки місячне сяйво. Важко перевернувшись на спину, я вступилася у стелю. Біль досі не відпускав, марно було намагатися щось зробити. Тож я заплющила очі й спробувала забути про все. Бо це все не насправді. Це жахливий сон, який надто затягнувся. Настав час прокидатися й продовжувати життя. Чи не так?

Важко було сказати скільки я лежала на холодній мармуровій підлозі – кілька хвилин чи кілька годин. Біль поступово зникав, але на його місце прийшла порожнеча. Відчуття безнадійності вбивало мене з середини. Цікаво, що б подумав Раєн, побачивши мене такою? Сказав би, що я не та дівчина, яку він знав, яку він щодня тренував і виробляв у неї стійкість? Невже я таки слабка? Як зможу я боротися з Темрявою, якщо не можу перемогти невпевненість у собі?

Я розплющила очі. Все було ніби в тумані. Я спробувала встати й відчула пекучий біль в усьому тілі. Здається, нічого не зламала, проте відчуття все рівно були нестерпні. Намагаючись встояти на мʼяких ногах, я повільно пішла в напрямку своєї кімнати. На сходах ледь не оступилася, проте вчасно схопилася за поручні. Діставшись другого поверху, я знесилено опустилася на коліна. Голова була важка й жахливо боліла. Я стиснула кулаки, гострі нігті подряпали долоні.

Намагаючись залишатися при тямі, я з останніх сил піднялася й пішла далі. Навкруги не було нікого. Цікаво, котра зараз година? Діставшись до своєї кімнати, я важко впала на ліжко. Його мʼякість поглинула мене й дала на секунду забути хто я і де я. Через декілька хвилин я поринула у сон. Цієї ночі мені знову снились кошмари.