Раді Вас бачити!

Розділ 38

Сонце тільки почало зʼявлятися на горизонті. Біля воріт маєтку зібралася купа людей: я зі своїми друзями та кілька тіньових мисливців — Каліста, Доріан, Валері і ще один чоловік на імʼя Чарльз. Неподалік пан Дарвін спілкувався з Раєном, який лише похмуро кивав головою. Наостанок поплескавши онука по плечу, чоловік підійшов до мене і сумно усміхнувся.

–Я в подробицях розповів Раєну як дібратися до Бездонного Урвища, – мовив пан Дарвін. – Хай вам усім щастить. А особливо тобі, Ліє. Ні на мить не сумнівайся в собі. Хай що б ти не дізналася чи що б не сталося далі.

–Дякую вам за все, пане. Я ніколи не забуду, як багато ви для мене зробили, – я усміхнулась і поспішно обійняла чоловіка.

–Я не міг вчинити інакше, – він похитав головою. – Ти дуже виросла за увесь цей час. Не тільки фізично, а й як особистість.

–Знаю, – кивнула я, а тоді невпевнено мовила: – Можна у вас дещо запитати?

–Звісно, Ліє.

–Чому ви не хочете вирушити з нами? Невже не бажаєте побачити як паде повелитель і зникне Темрява?

–Повір, коли прийде час ти про все дізнаєшся. І зрозумієш, що це був лише твій шлях. 

–Що ви маєте на увазі? – здивувалась я.

–Не думай про це зараз, – тільки й сказав пан Дарвін.

Після цих слів чоловік швидко усміхнувся і відійшов убік. Я зрозуміла, що настав час вирушати, хоч як хотілося залишитися надовше. Тінньовий маєток, що височів трохи віддалік, зараз здавався як ніколи далеким. Я не знала, чи колись побачу його знову, чи ступлю на камʼяну бруківку і вдихну аромат троянд у саду. Однак була вдячна за всі ті роки, що провела в цьому місці і щасливі спогади, що лишаться зі мною. Я все ж змогла знайти дім, про який завжди мріяла.

–Вам час у дорогу, якщо хочете встигнути до опівдня, – нагадав пан Дарвін.

Тож нам залишалось тільки осідлати коней і востаннє поглянути на господаря маєтку.

–Нехай на вашому боці буде світло, – наостанок сказав чоловік, усміхнувшись.

Раєн, який очолював нашу процесію, першим рушив свою кобилу Зорю з місця і спрямував її до гущавини лісу, жодного разу не озирнувшись.

***

Більшу частину дороги ми подолали в тиші, лише іноді перекидаючись кількома швидкими фразами. Кожен з нас був поглинутий своїми думками та особистими переживаннями, які не хотів промовляти вголос. Я ніяк не могла повірити, що все закінчиться сьогодні. Довгий непростий шлях, безліч випробувань – і все це привело мене до цього моменту.

Пташки літали серед дерев виспівуючи чарівну пісню, а промені сонця пробивалися крізь гілля. Вся ця краса геть не пасувала до мого похмурого настрою. Та я була рада побачити трохи світла перед тим, як зануритись у темряву.

Раєн підʼїхав ближче до мене, і нахилився, щоб тихо промовити:

–Як ти? Сильно переживаєш?

–І так, і ні. Я відчуваю, що це мало статись і була готова ще давно, але найбільше лякає невідомість. Не знаю, що очікувати і до чого бути готовою. Все ж таки нам мало що відомо про Повелителя Темряви, – трохи подумавши відповіла я.

–Памʼятай, я завжди поряд і не покину тебе ні на мить, – лагідно прошепотів хлопець.

–Знаю, і саме це мене заспокоює.

Наступна година була найдовшою в моєму житті. Здавалося, ніби ми їхали нескінченним шляхом, що постійно звивася між дерев і вів у нікуди. Та я знала, що варто радіти цим дорогоцінним митям спокою і тиші. Зовсім скоро вже не буде такої можливості. Тож поки що я насолоджувалася свіжим лісовим повітрям і легким вітерцем, що змахував з мого обличчя краплі поту. Мій кінь Попіл теж відчував прийдешнє лихо і неохоче плентався по нерівній дорозі, пробираючись крізь чагарники і розлогі гілки.

–Ми майже на місці, – напружено повідомив Раєн, коли сонце майже досягло середини неба.

Ніхто не промовив ні слова, однак у повітрі завитало помітне занепокоєння. Холод навкруги посилювався з кожним кроком втомлених коней.

Я оглянула всіх присутніх, повертаючи голову по сторонам. Мій пронизливий погляд зіткнувся із похмурим поглядом Джеймса, який напружено совався у сідлі.

–В тебе все гаразд? – тихо запитала я, вдивляючись у глибину братових очей.

–Не думай про мене, Ліє. Лише про себе і нашу спільну мету, – спробував усміхнутися Джеймс.

Далі я розпитувати не стала, знову поринувши у роздуми.

Ми знали, що прибули куди треба, коли побачили натовп людей у чорних мантіях, що схилили голови до землі. У центрі стояв чоловік у темній мантії, оздобленій золотими візерунками. Він приховав обличчя під капюшоном, однак навіть так викликав крижаний страх і тривогу. Я вже бачила його раніше, тоді, у лісі. Не було сумнівів, що цей чоловік – повелитель Темряви. Нарешті я мала змогу побачити не лише його мимовільний силует.

Ми рішуче зістрибнули з коней і попрямували ближче до прибічників, однак трималися на певній відстані. Внизу Бездонного Урвища лютувало море, хвилі якого розбивалися об скелі, а повітря мало запах солі і ялин, що простягалися навкруги. 

Я стала посередині, прямо напроти Повелителя, тоді як інші розмістилися по сторонам і ззаду, прикриваючи мою спину. Раєн поклав руку мені на плече, а Джеймс стояв ліворуч, ледь не притискаючись до мене боком. Тіньові мисливці тримали в руках мечі, готові будь-якої миті вступити у бій. Проте поки що прибічники нерухомо стояли півколом, оглядаючи нас зверхніми хижими поглядами.

–Я прибула на зустріч, як ти і просив, – мій голос тремтів, коли я зверталась до Повелителя, намагаючись виглядати якомога впевненіше.

Чоловік мовчав, так само як і його прибічники, що лише шкірилися, але не наважувалися вимовити ні слова без дозволу. Я зімкнула спітнілі долоні у кулаки, ледь стримуючи наростаючий гнів. Сонце нарешті досягло свого піку на небесній блакиті. Верхівки дерев хитались від дедалі сильнішого вітру.

І ось Повелитель Темряви нарешті відкинув капюшон, вдивляючись у мене поглядом сірих очей. Чорне волосся, суворі риси, крива посмішка. Його обличчя видавалось занадто знайомим, якимось далеким спогадом, прихованим під темною пеленою. Темрява усередині лютувала і рвалася до цього чоловіка, прагнучи зануритися в нього примарними кігтями. Повелитель кілька хвилин мовчки розглядав мене, задоволено вигинаючи вуста. А тоді він ступив повільний крок вперед і лагідно промовив:

–Радий нарешті з тобою зустрітися, доню.

І після цих слів я нарешті зрозуміла, чому цей чоловік здався таким знайомим. Пригадала його обличчя і голос. Коли я зовсім маленькою сиділа в нього на колінах і міцно обіймала. Гралася з ним на подвірʼї рідного дому. Спогади нахлинули на мене рікою, затоплюючи зсередини. Серце шалено калатало у грудях, коли я виривала з памʼяті уривки з дитинства, що були так старанно поховані в далеких закутках свідомості. Тоді я хотіла забути. Ніколи не згадувати батьків, що зникли і не повернулися. Покинули мене напризволяще. І ось через стільки років цей чоловік невимушено стояв переді мною і посміхався, наче нічого не сталося. Наче він не був відсутній у моєму житті цілих дванадцять років.

Джон Девінгер.

Повелитель Темряви.

Мій батько.

Мій ворог.

Той, кого я маю вбити.

Я мовчала, уривчасто дихаючи, і докладала усіх можливих зусиль, щоб не впасти. Не розплакатися від відчаю. Адже доля знову вирішила наді мною познущатися.

Поки я напружено думала, що сказати, Джеймс втрутився і зневажливо кинув:

–От же ж не думав, що колись побачу тебе знову, батьку.

Повелитель повернув обличчя до мого брата і уважно обвів того здивованим поглядом.

–Джемсе? Це справді ти? – напружився чоловік. – І як це я одразу не впізнав свого сина?

–Невже ти досі памʼятаєш, що в тебе був син? Я ж бо думав, що ти забув мене одразу після того, як викинув з дому наче сміття, – зверхньо мовив Джеймс.

–На те були свої причини. Не варто засуджувати мене за те, про що ти найменшої гадки не маєш.

–Може розкажеш?

–Спершу я хочу почути Лію. Я так довго чекав на зустріч з дочкою не для того, щоб грати в мовчанку.

Я вирячила очі від такого нахабства і, сердито вдихнувши повітря, випалила:

–Що ти хочеш від мене почути? Що я сумувала? Так, сумувала. Однак за своїм батьком, а не тим чоловіком, що зараз стоїть переді мною. Ти мені огидний.

—Я досі твій батько, що б ти собі не думала, тож май бодай краплю поваги, – гнівно кинув Джон, сварячи мене наче малу дитину.

Я не стрималася і розсміялася, поступово переходячи межу з божевіллям.

–Ти покинув мене. Створив Темряву. Майже знищив цілий світ. Змусив мене пройти крізь усі ці випробування. Який ти батько після всього скоєного?

–У більшості ти маєш рацію. Однак в одному помиляєшся. Не я створив Темряву. Тобто, не зовсім я, – гмикнув чоловік і зціпив щелепу.

–Про що ти говориш? – спокійно запитала я, стримуючи бурю емоцій, що наростала всередині.

–Я справді Повелитель Темряви і маю величезну силу. Однак вона не безмежна і не завжди слідує моїм наказам. Всі ці роки я думав, у чому проблема? А тоді зрозумів. Ти, Ліє – істина Повелителька Темряви. Лише твоїй волі Вона здатна повністю підкоритися.

–Та ти певно з глузду зʼїхав. До чого тут взагалі я? – мій голос був сповнений здивування і нетерплячості.

–Це твоя сила від самого народження, Ліє. І вона досі належить своїй господарці. Я думав, що витягнув її з тебе повністю, але помилявся. Частина Темряви досі лишається у тобі і з кожним днем вона стає дедалі сильнішою.

–Зачекай, що ти зробив? – нажахано вигукнула я і зробила крок назад.

–Коли ти народилася на світ, я думав, що доля нас покарала і підіслала самого диявола. Ти не була невинним диттям. Ти була чудовиськом. Але я знайшов спосіб врятувати твою душу і натомість забрав цю темну силу собі. І тоді зрозумів, що отримав владу, яку завжди прагнув понад усе, – посміхнувся Джон, спрямувавши на мене погляд, що палав божевіллям.

Я прагнула закрити вуха руками, щоб не чути всієї цієї жахливої правди. Лють закипала усередині, підживлюючи Темряву.

 – Я все життя був ніким. Власний батько мене ненавидів, а найкращий друг – Джозеф Бавілль, зрадив і викинув зі свого життя, як тільки став королем, – гірко мовив чоловік і стиснув кулаки. – Тож коли випала можливість помститися, я не гаяв часу. Став Повелитем Темряви, найстрашнішою людиною у Медеї. Дозволив темній сутності захоплювати цей безнадійний світ, щоб потім перетворити його на своє королівство. Де житимуть тільки вірні мені люди, а зрадники і нікчеми загубляться у пітьмі. Але ти, Ліє, порушила мій задум, вирішивши почати це безглузде протистояння. Змусивши Темряву тобі підкорятися.

Я ошелешено дивилася на чоловіка переді мною і вже не впізнавала в ньому свого батька. Тепер він був лише Повелителем Темряви, страшним чудовиськом з гидкою посмішкою на вродливому обличчі.

–Ти зрадив свою сімʼю заради влади і помсти? Прирік усіх на смерть через дитячі образи? Та ти ще жахливіший, ніж я гадала. У тебе потворне серце, його повністю отруїла Темрява.

–Ти ще надто юна і наївна, щоб зрозуміти це життя Ліє. Ти завжди намагаєшся знайти у всьому світло. Та скоро зрозумієш, що це марна справа, – Повелитель зітхнув і похитав головою. – Приєднуйся до мене, доню. Тоді ми зможемо правити цим світом разом.

–Я більше не твоя дочка і ніколи не стану такою як ти. Мені бридко навіть думати про таке, – виплюнула я.

–Але в тебе нема нікого окрім мене. Невже ти не бачиш, що я завжди захищав тебе? Ти самотня, Ліє і назавжди такою залишишся, якщо не приймеш мою пропозицію.

–Та я скоріше помру, – мій голос звучав наче шалена буря. – І ти помиляєшся. Я не самотня. В мене є друзі, є брат і є людина, яку я люблю більше за все у світі, – я повернула голову і зустрілася з поглядом Раєна, подарувавши хлопцю теплу усмішку.

–Ті, кого ти так любиш і цінуєш, врешті-решт зрадять тебе або втечуть, коли побачать твою справжню сутність. Це лише питання часу, – пирхнув Повелитель.

–Ти помиляєшся. Вони могли зробити це безліч разів, але не стали. Але що тобі знати про дружбу, про любов? Ти думаєш лише про себе і свою велич.

–Та невже? – Джон зробив кілька кроків праворуч і підійшов до фігури у темній мантії з прихованим обличчям. – Що ж, давай поглянемо.

–Хочеш познайомити мене зі своїми прибічниками? – гмикнула я і схрестила руки на грудях.

Повелитель нічого не відповів і різким рухом відкинув капюшон з голови прибічниці.

Коли я побачила руде волосся Аніки і її налякане обличчя, моє тіло охопили лиш холод та лють.