Раді Вас бачити!

Розділ 23

Наступні три дні дороги пройшли для мене майже непомітно. Вдень ми їхали, іноді зупиняючись на перекус та відпочинок, а вночі спали в лісі, розпаливши багаття і по черзі охороняючи територію. Більше на нас не намагалися напасти. Все йшло аж надто спокійно й за нашим планом. До кордону з Шіалоном залишилося рукою подати. Раєн вважав, що через пів дня ми будемо на місці. Чим ближче ми були, тим більше він хвилювався. Я бачила страх і надію на його обличчі.

–В нас все вийде, - тихо мовила я йому.

Раєн озирнувся на мене, спробувавши всміхнутися, однак очі його були як ніколи тривожні. У райдужках кольору океану виблискував шторм. Я сумно зітхнула. Поки ми не знайдемо Мері, Раєн залишатиметься таким відстороненим і похмурим. Я не могла його за це звинувачувати, проте всеодно було боляче бачити друга таким.

–Я буду поряд. Завжди, - прошепотіла я .

–Знаю, - тільки й відповів він.

Я вирішила поки що його не чіпати. Натомість зосередилася на Джеймсі та Аніці, які вкотре про щось сперечалися. Я ніяк не могла зрозуміти, що між ними відбувається. Однак, це, мабуть, не моя справа. Головне – щоб всі мої друзі були живі. Все інше вирішиться само собою. Так само я думала про нас з Раєном. Хоча ніяких «нас» насправді не було. Просто я надто довго була самотня і тепер відчайдушно чіплялася за близьких мені людей. Я не можу втратити жодного з них. Краще померти самій ніж бачити страждання друзів.

Ми їхали крізь густі дерева, повсякчас зупиняючись, щоб не зачепитися за гілки. Затінок з листя хоч якось рятував від палючого сонця, однак піт все рівно стікав по моєму розжареному обличчю. Ми мовчали, ніби відчуваючи, що стаємо все ближче до нашої цілі. Запаси води майже закінчилися, тож спрага заважала ясно мислити. Сили після багатьох днів подорожі майже вичерпалися і мʼязи страшенно боліли від постійного сидіння на конях. Тварини теж йшли все повільніше, ніби втратили жагу до пригод і прагнули скорішого закінчення нашої місії. Я розуміла їх як ніхто інший.

Зрештою, під вечір ми дібралися до кордону з Шіалоном. Дві провінції розділяла невеличка звивиста річка, що тягнулася між дерев. Побачивши воду, я миттєво скочила з коня і кинулася жадібно пити. Інші послідували моєму прикладу. Змочивши обличчя холодною водою, я відчула довгоочікувані полегшення і бадьорість. Одноголосно ми прийняли рішення залишитись тут до завтра і обговорити подальші дії. Основна частина дороги позаду. Далі залишається тільки знайти те саме місце, де тримають Мері. Але це завдання буде не таким вже і легким.

–Просто слідуй своїй інтуїції, - порадила я Раєну. – Ти маєш відчувати де Мері, все-таки ви однієї крові.

–Це так не працює Ліє, - зітхнув хлопець.

–А ти повір, - я легко всміхнулася.

–Гаразд, я спробую. А поки допоможу Джеймсу з багаттям.

Поки хлопці як завжди збирали хмиз, ми з Анікою поповнювали запаси води і збирали ягоди з кущів біля річки. Можливо, це наш останній спокійний вечір. Я відчувала, що зовсім скоро станеться невідворотне. Зрештою, ми зустрінемось з прибічниками. І маємо їх перемогти чого б це не коштувало. Залишалось лише сподіватися, що ми не втрапимо прямо в пастку.

 Коли кілька годин по тому ми сиділи навколо вогню і доїдали вечерю, напруга досягла критичного рівня. Я бачила це, так само як і Раєн, який, дивлячись на жовтогарячі язики полумʼя сказав:

–Ви можете лишитися тут. Я впораюсь сам. Врешті-решт ви і так подолали зі мною більшість шляху. Я не можу просити у вас більшого. Якщо щось станеться це буде моя провина…

–Раєне, не кажи дурниць. Ми з тобою до останнього, - мовила я і торкнулася рукою його плеча.

–Лія права. Ми всі погодилася на це з власної волі і не збираємося тебе кидати, - пробурмотів Джеймс.

Аніка теж впевнено кивнула і всміхнулася чи то нам усім, чи то тільки Джеймсу.

–І забудь про провину. Як би не склалося далі, ти не маєш винуватити себе. Це було б нечесно, - тихо сказала я.

Раєн тільки важко зітхнув. Я розуміла його почуття. Бачила, що він переживає і за нас, і за сестру, ніби розриваючись на дві половини. Однак, я вірила, що зовсім скоро все зміниться на краще. Адже варіанту зазнати поразки не існувало. Ми не могли собі цього дозволити.

–Тоді нам усім треба відпочити перед завтрашнім днем, - удавано спокійно промовив Раєн. – Лягайте спати, а я посиджу на варті.

–Тобі теж треба виспатися, - суворо мовила я.

–Повір, я зараз все рівно не зможу заснути, - сумно сказав хлопець.

–Тоді я побуду з тобою. І відмови не приймаються.

Раєн лиш похитав головою і глянув у небо. Його погляд був затуманений думками і сумнівами.

–Як думаєш, Мері зараз теж дивиться на зорі?, - тихо спитав мене він.

–Не знаю. Але я впевнена, що вона думає про тебе. Відчуває твоє наближення.

–Я також її відчуваю. Вже зовсім близько. Як би я хотів, щоб вона вийшла з-за дерева і подивилася на мене своїми блакитними очима, що завжди сяяли безтурботністю. Але цього не станеться.

–Мені шкода, Раєне. Проте зараз ми нічого не можемо вдіяти.

–Знаю, - прошепотів хлопець.

Я обережно поклала голову йому на плече і теж глянула на зірки. Так ми й сиділи, вдивляючись у нічне небо і бачили в ньому кожен своє.

***

Зранку ми разом оглядали мапу, розмірковуючи де могли тримати Мері. Як на мене найкращим варіантом була ділянка, біля невеликого озера далі вглиб лісу. Аніка ж запропонувала іншу теорію.

–Як на мене, їм треба місце це можна сховатися і є запаси води. Варіант з озером непоганий, однак мені здається вони можуть бути біля пагорбів. Якщо йти вверх вздовж річки, маємо побачити невеликі схили. Там є і вода, адже річка поряд і вершини, на яких можна ховатися і виглядати здалеку. Можливо, там навіть є печери, - мовила вона з ентузіазмом.

Що ж, ця теорія була доволі логічна. Навіть Раєн, який до цього мовчки сидів, тихо погодився і я мимоволі побачила блиск в його очах. Схоже, він знову віднайшов надію. Зрештою, ми усі погодилися з Анікою, адже цей варіант був найкращим. Якщо нічого не знайдемо, рухатимемося далі.

Тож приблизно пообіді ми вирушили в дорогу, їдучи вздовж річки, щоб не загубитися. Дорога під гору була важча і довша, ніж до цього, однак ми намагалися не спинятися, підштовхуючи втомлених коней. Попіл видавав незадоволені звуки, тож моя рука заспокійливо гладила його по темній гриві. Я боялася, що він врешті-решт не витримає і скине мене на землю. Сподівалася лише, що це станеться не скоро.

Джеймс з Анікою мило про щось розмовляли, інколи починаючи сперечатися. Я бачила як рука брата ніжно стискає її плече, а на його обличчі сяє сліпуча посмішка. Однак в очах Аніки я бачила тривогу і неспокій, які та намагалася приховати за невимушеною розмовою. Джеймс, здавалось, нічого з цього не помічав.

Попереду нас їхав Раєн, обличчя якого я не бачила. Проте навіть так відчувала його страх й безпорадність. Це читалося у поставі, згорблених плечах і повному мовчанні. Я сподівалася, що сьогодні ми врятуємо Мері, і хлопець знову стане самим собою. Адже я так давно не бачила його щирої, сповненої щастя посмішки. Мені не вистачало його теплого погляду небесно-блакитних очей та постійної життєрадісної поведінки. Ніби зараз Раєн був лише камʼяною холодною брилою, оболонкою себе минулого.

Десь за три години дороги ми врешті-решт побачили вдалині за деревами силуети пагорбів. Ті ніби кликали нас і просили підійти ближче. Навколо було тихо, якщо не зважати на гуркіт річки. Прибічників не було видно, проте це не означало, що їх тут немає. Зрештою, в цій місцині було де сховатися, тож ми нервово оглядалися по сторонам, поки просувалися вглиб лісу ближче до схилів, вкритих мохом і камінням.

Я відчувала непереборне бажання втекти подалі звідси. Щось у цьому місці було не так, і моє чуття протестувало проти руху далі. Однак, я спробувала його відкинути, адже зараз не час відступати. Можливо, ми вже близько до нашої цілі. Десь серед гілок закричав ворон.

Невдовзі ми вийшли на невелику відкриту ділянку одразу біля пагорбів. На перший погляд я нікого не побачила, проте інтуїція підказувала інше. Я придивилася до землі і побачила ледь помітні сліди від взуття. Трохи далі виднілося нещодавно зроблене багаття, яке хоч і не горіло, однак було всіяне залишками попелу. Я була впевнена, що прибічники або були тут і пішли, або гарно ховаються, тож тихо повідомила про це інших. Всі одразу почали вивчати поглядом місцевість, намагаючись вловити хоч якийсь рух. Але навколо не було жодної видимої душі.

–Давайте підійдемо ближче, дослідим територію, - запропонувала Аніка.

І хоч би як я не хотіла цього робити, все ж погодилась, адже інших варіантів в нас не лишалось.

Ми повільним кроком попрямували ближче до схилів, не втрачаючи пильності. Сонце поступово ховалося на небосхилом , тож скоро нас поглине темрява ночі. Треба було діяти швидко. Я намагалась знайти хоч якісь зачіпки, вловити звук голосів, однак марно. Наша надія поступово згасала. Зрештою, підійшовши до пагорбів і невеликої березової рощі, ми зупинилися, щоб обговорити подальший план. Та раптом я почула звук, точніше свист. Розгублено озирнувшись, зі здивуванням побачила, що його видає Аніка.

–Що ти робиш? – стурбовано запитала я.

Аніка сумно похитала головою і тихо мовила:

–Пробачте. Я не мала іншого виходу.

Не встигли ми зрозуміти, що вона має на увазі, як я відчула на собі мотузку і сильний удар по голові. Коли я впала на землю, то на секунду почула чиїсь голоси , а тоді провалилася у пітьму.

***

Коли я прийшла до тями була ніч, тож місцевість освітлювало лиш багаття неподалік. Відчувши біль у запʼястях, подивилася на руки і побачила, що ті привʼязані до дерева і утримують мене на місці. Поряд у такому ж становищі перебували Раєн та Джеймс. Аніки ніде не було видно. І тут я пригадала її слова за кілька секунд до того, як втратити свідомість. Це просто не вкладалося у голові. Як Аніка могла нас зрадити? Вона ж була моєю подругою, я все їй довіряла. Як давно дівчина працює з прибічниками?

Голова досі страшенно боліла від удару. Тіло заніміло від незручного положення. Неподалік я чули голоси, що безсумнівно належали прибічникам. З одного боку я була жахливо налякана, а з іншого безумовно раділа, бо ми все ж знайшли те, що шукали. Залишилось тільки звільнитися від туго натягнутих мотузок і знайти Мері.

Не встигла я навіть спробувати, як побачила наближення постаті. Руде волосся Аніки виблискувало у світлі полумʼя. Я загарчала. Колишня подруга підійшла до нас, нервово потираючи руки. Я не могла добре розгледіти її обличчя, однак і не мала такого бажання. Зрештою, буде легше, якщо вона буде для мене просто тінню.

–Я маю все пояснити. Я не хотіла вам зла…, - почала Аніка.

–Тепер це не має значення, - перебила її я.

–Ні, має. Мене змусили, Ліє. Вони погрожували моїй матері, а вона єдина, що в мене залишилось.

–Про що ти кажеш? – з нерозумінням прошепотіла я.

–Прибічники сказали, що вбʼють її, якщо я не зроблю те, про що вони просять. Я мала шпигувати за вами і все докладати їм. А ще прибічники хотіли тебе, Ліє. Я мала віддати їм тебе в обмін на життя матері. Вони змусили мене вбити Маргарет. А потім я вбила того прибічника, щоб він не сказав нічого зайвого. Я повідомила, що ви з Раєном ідете в ліс, коли його підстрелили. Зрештою, я і привела вас сюди.Мені справді шкода, але ти маєш зрозуміти, - тихо мовила Аніка.

–То ти ще й вбивця? І ні, я не розумію. Ти могла одразу все нам розповісти. Разом ми б щось придумали, - лютувала я.

–Я боялася. Ці люди мені погрожували. Було легше просто робити те, що вони хочуть.

–Що ж, ти зробила свій вибір. Мені шкода, що я довірилася не тій людині. І мені жаль твою мати. Якби вона знала, що ти зробила, то ніколи б тебе не пробачила.

–Не кажи такого. Я дійсно вважала тебе подругою і хотіла, що б все склалося інакше. Однак таке життя. Я втратила свого батька і не могла залишитися без матері. Тож я вибрала меншу з двох бід, - пробурмотіла Аніка.

–Можеш не пояснювати. Просто іди з ними і далі будь слухняним песиком, який виконує всю брудну роботу, - виплюнула я.

Аніка важко зітхнула. Потім підійшла до Джеймса і прошепотіла.

–Ти справді почав мені подобатись. Мені шкода, що ми не мали більше часу та інших обставин.

–А я не жалкую. Ти мені огидна. Треба було раніше зрозуміти, що ти за людина. Ще й брехала нам увесь цей час, - розгнівано мовив мій брат.

–Джеймсе…, - почала Аніка.

–Іди геть, - ледь не прокричав він і відвернувся від дівчини.

Проте Аніка не зрушила з місця. Вона дивилась на нас по черзі, заплаканими очима, але нічого не казала. В мене були змішані відчуття. Ще сьогодні вона була моєю подругою, а тепер стала кимось чужим. З одного боку, я розуміла, чому дівчина так вчинила, проте все ж не могла пробачити такої зради. Неможливо довіряти людині, яка так довго тебе обманювала.

–Ти чула їх. Іди, Аніко. Ми більше не хочемо мати з тобою нічого спільного, - беземоційно і втомлено сказав Раєн, який до цього мовчав.

Зрештою, Аніка все таки пішла. Кинула на нас останній засмучений погляд і побігла геть, не озираючись. Що ж, мене вже не цікавить, що вона буде робити.

–Нам треба вибиратися звідси, - прошепотів Раєн.

–Знаю, але як? Маєш ідеї? – пирхнула я і спробувала поворухнутися, однак відчула лише біль у запʼястях.

–Ти можеш використати свою силу, Ліє? – обережно спитав Джеймс.

–Жартуєш? Навіть якщо б я не знаходилась в такому незручному становищі, не змогла б прикликати її просто так. Я ще не навчилася достатньо її контролювати.

–Гаразд, я спробую щось придумати, - промовив Раєн. – А ви поки поспостерігайте за прибічниками. Може, вони скажуть щось корисне.

Та не встигли ми нічого зробити як побачили, що до нас наближається невисока постать. З темряви вийшла дівчина, років двадцяти з сірими очима і неймовірно гарним довгим білосніжним волоссям. Воно було наче сніг і спадало хвилями на міцні плечі і руки, що тримали меч. Я відчула усередині себе тривогу.

–Так-так-так, хто це у нас тут?- запитала дівчина мелодійним голосом.

–Хто ти така? Що тобі треба? – гаркнула я.

–Це не має значення. Але я знаю хто ти така, Ліє Девінгер

–Можете залишити мене собі, але відпустіть моїх друзів. Вони вам не потрібні, - заблагала я.

–А це вже вирішувати повелителю, - гмикнула дівчина.

–Повелителю? – здивовано запитав Раєн.

–Звісно. Кому ж іще? – засміялася біловолоска і підійшла до хлопця. – А хто ти в нас такий ? Ах, точно, Раєн Бавілль. Твоя сестра на тебе чекала. Твій батько напевно страшенно переживає за своїх діточок.

–Де Мері? Що ви з нею зробили? – закричав Раєн.

–Тихше. З нею все гаразд. Принаймні буде, поки ви гарно себе поводите.

Раєн був готовий вбити усіх на місці. Його обличчя палало люттю і обіцянкою помсти. Дівчина тільки пирхнула і підійшла до мого брата.

–А ти хто такий, красунчику? Я тебе не впізнаю.

–Хіба це має значення?

–Мені ж просто цікаво. Тим більше я не знаю як до тебе звертатися. Якщо хочеш, можу і далі звати тебе красунчиком.

Брат заскреготів зубами і неохоче мовив:

–Джеймс Девінгер.

Біловолоска на секунду здивовано округлила очі і впʼялася в нього поглядом.

–Девінгер? Що ж, це цікаво. Навіть дуже.

–Може, тепер, коли ти все про всіх знаєш, назвешся сама? – я перебила її роздуми.

–Якщо вже ти наполягаєш, - зітхнула дівчина. – Я Фрея Сентларк. Однак не думаю, що це вам щось дасть.

–Можливо і ні, Фреє. Проте тепер я можу звати тебе на імʼя , а не просто зрадливою біловолосою прибічницею. Хоча другий варіант мені подобається навіть більше.

–Як грубо. А ти навіть нічого про мене не знаєш.

–Мені не цікаво. Вистачає того, що ти на темному боці, а отже, нам не по дорозі, - натягнула посмішку я.

–Це ми ще подивимось, - гмикнула Фрея. –Гарного вам проводження часу. Сподіваюсь, ви не будете сумувати за мною.

А потім дівчина розвернулась і пішла до багаття, жодного разу не озирнувшись.

Надворі була глибока ніч, через дерева зірок було майже не видно. У кожного в голові намагався зʼявитись план порятунку. Однак я була така втомлена, що ледве тримала очі розплющеними. Здавалося, сили остаточно покинули мене і не збиралися повертатися. Коли я майже провалися в сон, то почула купу невдоволених голосів і криків. Прибічники сварилися і це не могло не радувати. А потім, удалині, я роздивилася Фрею, яка стояла на колінах біля вогнища і плакала.