Раді Вас бачити!

Розділ 15

Коли уранці я прокинулася, то почувалася значно ліпше. Моллі кружляла навколо мене, обробляючи рани цілющими мазями і накладаючи повʼязки. Я тим часом лежала в ліжку і нудьгувала. Хотілося встати, піти прогулялися, чи зробити бодай щось. Моллі ж сказала ще день провести тут, без будь-яких навантажень. Пояснила, що так рани краще заживатимуть. Я була вдячна за її турботу, тож не стала сперечатися. Залишалося чекати, марнуючи час за спогляданням у вікно. Сьогодні було хмарно, сонячне проміння лише подеколи пробивалося крізь стіну сірості. Гарного настрою така погода не додавала. Численні порізи ж досі боліли, хоча вже й не так нестерпно як учора. Проте одне було зрозуміло: після них залишаться шрами – видимий спогад про вчорашні події. Вони нагадуватимуть мені про мою дурість й слабкість до кінця життя. Про день, коли я зрозуміла, що недостатньо сильна для порятунку світу. І що й так ледь жевріюча надія на успіх згасла ще більше.

Мене мучило питання, де сьогодні ночував Раєн. Адже свою кімнату він благородно віддав мені. Хоча я впевнена, що у маєтку багато вільних кімнат, тож його просто тимчасово поселили в іншу. Не варто турбуватися з цього приводу. Проте лише зараз я зрозуміла , що навіть не подякувала йому вчора. Якби не він, я б лежала мертва серед гострих уламків у калюжі своєї крові. Цікаво, чи її вже змили з деревʼяної підлоги? Від спогадів у голові запаморочилося, а серце швидко забилося. Важко дихаючи, я заплющила очі. Моллі вже пішла, тож чувся лиш шум вітру за вікном і цокіт настінного годинника. Вдихаючи повітря, я ніби відчувала запах крові, хоча у кімнаті пахло лиш гірким травʼяним чаєм, який остигав на столі. Руки тремтіли , і це ніяк не було повʼязано з холодом. Жахлива картина стояла перед очима і не хотіла зникати. Краще б я не бачила того кошмару, тоді б памʼять не вимальовувала все в детялях. Тоді б я не здригалася від кожного мимовільного спогаду. Тоді б сни були не такими жорстокими й нещадними. Було б значно легше, спокійніше й не так страшно. Проте тепер це все не має значення. Не дивлячись на все, я продовжу жити далі й забуду це, якщо не повністю, то хоча б частоково. Бо зʼявляться речі набагато гірші і страшніші. Це не перша і не остання кров, яка пролилася у цій війні.

Трохи пізніше до мене знов прийшов Раєн. Він досі був стурбованим і весь час розпитував про моє самопочуття. Я вже всоте відповіла, що все гаразд, тож це починало набридати. Раєн сидів у кріслі біля мого ліжка й вистукував пальцями по підлокітнику. Його задумане обличчя було серйозним й трохи напруженим. Врешті він кліпнув, виринувши з думок, й тихо стурбовано запитав:

–То все-таки, що сталося вчора? Чому ти була ледь жива, коли я знайшов тебе у бібліотеці?

Я пильно дивилася на нього пронизливим поглядом. Думала, чи варто розповідати. Не хотілося здаватися у очах Раєна слабкою й нездатною себе захистити. Але ж так і було. Якщо я не впоралася з простим завданням, то що вже говорити про такі тяжкі, як порятунок світу? Можливо, мені краще було померти, ніж жити, весь час думаючи про власну нікчемність. Проте зараз я мала розповісти про все Раєну, бо у глибині душі сподівалася, що він зрозуміє і не стане вважати мене немічною.

–Не знаю як сказати…Я сиділа й чекала на тебе. Довго чекала. Але ти не приходив, і це мене злило. Так злило, що усередині прокинулася Темрява. Вона хотіла вирватися, звільнитися, і врешті-решт я не змогла її втримати. Вона заполонила бібліотеку, а в мене не було сил, щоб зробити бодай щось. Вона кружляла навколо мене, наче страшний звір, а я стояла й ледь трималася, щоб не померти від нестерпного болю, - тихо промовила я, не дивлячись на Раєна. Обличчя набуло червоного відтінку. – Лише потім, нарешті змогла взяти себе в руки й розібратися з Темрявою. Але вона противилася, і чи то вона, чи то моя сила розбила вікно… Уламки полетіли на мене. І коли Темрява нарешті знову опинилася у моєму тілі, я втратила свідомість. А далі сама лиш порожнеча…

Я обернулася до Раєна, його обличчя ще більше зблідло. Здавалося, у нього в голові працювали багато маленьких коліщаток. Він підняв очі, і я побачила в них біль. Сум. Знічення. Страх і тривогу. Всі ті відчуття важко було злічити. І я як ніхто інший його розуміла.

–Я не хотіла, що так сталося. Це все моя провина. Напевно, я занадто слабка, щоб витримати усю цю напругу. Не впевнена, чи варто тут залишатися, від мене самі лиш біди, - не знаю, кому я це казала, собі чи Раєну, проте слова боляче ранили в серце. Адже це чистісінька правда. Від мене жодної користі, лише постійні проблеми. Через мене страждають люди. Через мене поранили Раєна. Через мене вбили Маргарет. Через мене прибічники погрожують всім смертю. Все це через мене.

–Не кажи дурниць. Ти не винна. В тебе було надто мало часу, щоб навчитися контролювати Темряву, - сказав Раєн й тяжко зітхнув. – Не варто весь час звинувачувати себе. У нашому житті багато неприємностей, і більшість з них створює Темрява. Якби не було її, не було б нічого з цього. Все було б по інакшому.

–Але ти не розумієш, Раєне. Люди страждають через мене.

–Вони страждають не через тебе, а через Темряву усередині. Ти не винна, що народилася такою. Цього не вибирають. Це війна, Ліє, і вона приносить багато страждань. Головне сподіватися, що після неї нарешті настане спокій, - у голосі Раєна чулася надія, така безмежна, що я заздрила його можливості вірити у краще. В мене ніколи так не виходило. Я завжди скрізь бачила темну сторону. Напевно, Раєн дійсно вірив у те, що говорив. Проте я чудово розуміла правду. Від неї не сховаєшся, хоч як будеш намагатися.

Ми мовчали, просто зустрілися поглядом і намагалися знайти потрібні відповіді в очах одне одного. Слова зникли, сховались кудись далеко, проте зараз вони були зайвими. Іноді очі можуть сказати набагато більше. Серце розривалося від болю й страждань, які весь час ставали на шляху. Хотілося вирвати його з грудей і викинути в море, аби лиш не відчувати нічого. Не відчувати його шаленого биття.

Тим часом на вулиці вирувала буря. Хмари повністю захопили небо, роблячи світ навколо сірим й похмурим. Дощ нещодавно розпочався, але вже бив у вікна, породжуючи гучний стукіт. Грім надходив хвилями, його раптовий гуркіт змушував мимоволі здригатися. Блискавка розсікала небо різкими спалахами, на мить освітлюючи темний простір.

Нарешті я все ж таки віднайшла у собі слова. Вони були не надто приємними, однак мали бути сказаними. Слова можуть зробити боляче, але іноді це необхідно. Часом, вони можуть принести неабияку користь. Тепер же, слова мали нарешті вирішити питання, яке так гнітить Раєна, а заодно й мене. Тож я вдихнула, і якомога спокійніше промовила:

–Я знаю, що ти не хочеш про це говорити, але ми не можемо чекати довше. Ця розмова мала відбутися ще вчора. І я знаю, чого вона стосується. Точніше, кого. Це все через Мері, чи не так? Через неї ти не можеш заспокоїтися, нормально спати. Ти не знаєш, що робити, куди подітися і як прийняти правильне рішення. Але настав час нарешті це вирішити.

Обличчя Раєна було напруженим, проте губи тремтіли, вони видавали весь той страх і паніку, які він відчував. Важко було бачити його таким: слабким і розгубленим.

Хотілося сказати, що все буде добре, проте не було ніяких гарантій, не було підтверджень, а брехати зовсім не хотілося. Зараз його врятують лиш сподівання. Поки він вірить у краще, то може хоч трохи тримати себе в руках. Однак, якщо надія зникне, то Раєн не витримає. Його тіло, душу, серце вкриють тріщини, невидимі, однак відчутні. Я знала, бо теж мала ці тріщини. Вони часом нагадували про себе і змушували серце болісно стискатися. Втрата близьких людей завжди ламає щось у середині, робить нас неповноцінними. І не важливо як давно це було. Спогади нікуди не зникнуть, вони залишаться, як шрами на тілі.

–Раєне, поговори зі мною, благаю, - прошепотіла я. Він кинув на мене погляд втомлених очей. Напівтемряву кімнати на мить освітила блискавка, відкидаючи на його обличчя тіні. Зрештою він хитнув головою і тихо промовив:

–Я боюся, Ліє. Боюся, що з нею щось трапиться, що я більше ніколи її не побачу. Ні її посмішки, ні очей. Не почую її сміху. І найбільше лякає те, що вони можуть з нею зробити. Вона ж усього лише дитина. Мері не витримає цього болю. Страх зламає її крихке серце. Вона вже не буде такою як раніше, не зможе безтурботно сміятися й мріяти про казку. Як я поясню їй, що світ жорстокий, і що життя може обірватися у будь-який момент? – він питально дивився на мене, очі були наповнені непролитими сльозами. У відповідь я лише мовчала, бо ж не знала, що казати. Серце неприємно стискалося , адже його слова були такими болісно правдивими.

–Я маю її знайти, розумієш? – продовжував він. – Якщо не зроблю цього, ніколи собі не пробачу. Не можу сидіти склавши руки, поки Мері зовсім одна, налякана й безсила щось зробити. Навіть не уявляю, що з нею могло трапитися, де вона, чи досі жива, - на останньому слові голос Раєна надірвався. – Як я можу спокійно спати, коли не знаю чи ще колись побачу сестру?

–Я розумію тебе, Раєне. Знаю, що ти відчуваєш. І ти навіть не уявляєш, як мені боляче бачити тебе таким, а ще дуже страшно за твою сестру. Але що ми можемо зробити? Прибічники чекають на нас, як тільки ми покинемо маєток, то одразу ж потрапимо їм у руки. І тоді смерть не обмине нікого, - я тяжко зітхнула. Хотілося, щоб усе це було ще одним жахливим сном, який рано чи пізно закінчиться. Проте це було жорстокою реальністю, і ми мали прийняти рішення.

–Зрозумій, Ліє, мені байдуже. Навіщо мені жити, якщо помре вона? Я зроблю все можливе, аби лише забрати Мері з рук тих монстрів. Вони не здатні на співчуття, вони знищать її душу, а потім вбʼють. Для них це нічого не варте. Для прибічників це лишень гра. Вони керують нашими життями як ляльководи і в будь-який момент можуть потягнути за ниточку. Для них благання – порожній звук. Марно просити їх про пощаду. Залишається лише діяти. Я піду, і нічого мене не зупинить. Йти зі мною, чи залишатися – вирішувати тобі, - промовив Раєн. Я бачила, що він налаштований серйозно. І мені не залишалося вибору. Я розуміла, що це неправильно, небезпечно і може коштувати нам життів. Проте не змогла сказати нічого, окрім:

–Куди б ти не пішов, Раєне, я завжди піду з тобою. Неважливо, в рай, чи в пекло. Ми пройдемо цей шлях разом. Навіть якщо будемо напівживі і ледве дихатимемо. Ми знайдемо твою сестру. Шукатимемо, до останнього удару серця, останнього ковтка повітря. Поки не впадемо замертво на холодній землі. Нехай прибічники бояться нас, тремтять від жаху і благають про пощаду. Адже нас підживлює світло й надія. Те, чого їм не дано осягнути, - мій голос звучав наче сталь, наче крижаний подих чи найлютіший шторм. Погляд випромінював впевненість, а ще жагу помсти. Прибічники ще пошкодують, що з нами звʼязалися. Вони самі вирили собі могилу, тож нехай там і опиняться. Нехай світло спалить їх темні душі і змусить кричати від болю. У мені прокинувся дикий звір, і він не пощадить нікого, хто стане на шляху. Хай вороги нарешті поплатяться сповна за свої дії.

Мій погляд зустрівся з поглядом Раєна. Ми були зломлені, розбиті на маленькі шматочки, склеєні докупи, але ніколи не будемо такими як раніше. Час змінює усе: людей, їх думки і відчуття, спогади, простір. Нам ніколи не повернутися назад, залишається лише впевнено крокувати у майбутнє, не знаючи, що чекатиме нас там. Можливо ми змінемо історію, а може згниємо в землі і не залишемо по собі й сліду. Хто знає, що підготувало для нас життя? Адже воно ніколи не стоїть на місці й готує все нові випробування. Проте вчинки вирішують усе. Саме вони роблять нас тими, ким ми є. Вони визначають нас як особистість. Неважливо, що підготувала доля, адже коли є за що боротися, ніщо не стане за шляху до мети. Бо усередині нарешті запалає вогник світла, який буде маяком серед непроглядної темряви.

***

Я знову була у темному лісі. Там були мої батьки, такі далекі й близькі водночас. Вони дивилися на мене повними розчарування очима. На їх вустах не було й тіні посмішки. Я бігла до батьків, але вони все віддалялися. Навколо був туман, густий і майже непроглядний. Я продовжувала бігти, падала і знов підіймалася. Босими ногами відчувала холод землі. Запах гнилі й смерті наповнював мої легені. На тіло падали крижані краплі дощу. Коли здавалося, що я вже можу дотягнутися до них рукою, вони знову опинятися далеко. Дихання збилося від постійного бігу. З розбитих подряпаних колін струменіла кров. Батько жорстоко сміявся кожен раз, коли я падала. Від цього звуку тіло здригалося, я затуляла вуха руками й заплющувала очі. Це не мої батьки, вони б ніколи так не вчинили. «Це усього лише їх жахливі копії», - казала я собі, але серце все рівно шалено калатало й розривалося від болю. Я вставала й через силу йшла по залитій водою багнюці, ноги затрягали в ній і не могли вільно пересуватися. Знову впала, обличчя й волосся були у мокрій землі, але я тягнула руки до двох людей, що стояли переді мною. Вони лишень дивилися й сміялися з моєї безпомічності. З моїх очей бризнули сльози, вони перемішувалися з брудом на обличчі й робили мій вигляд ще більш нікчемним.

Я почувалася розбитою, зломленою й приниженою. Моє тяжке дихання й схлипи голосно віддунювали у навколишній тиші. Я підняла голову й не побачила неба, його вкривав безмежний морок. Темні постаті батьків досі нависали наді мною камʼяними фігурами. Жорстокі посмішки застигли на їхніх обличчях. Я стиснула зуби від раптовою люті і повільно піднялася з землі. «Ви не ті, за кого себе видаєте» - тихо промовила я до них. Здавалося, «батьки» не чули моїх слів. Вони продовжували непорушно стояти, пробираючи своїми крижаними поглядами до кісток. «Я вас не боюся», - голосно сказала я й засміялася: «ви усього лиш мари». Від цих слів вони ніби прокинулися від сну. Мати міцно схопила мене за запʼястя, змушуючи руку заніміти від болю. Я спробувала вирватися, але хватка була міцною, чого не скажеш по тендітній жінці, яка стояла переді мною. Я перестала пручатися й подивилася на неї повним відрази поглядом. «Думаєш, це змусить мене зупинитися? Чи може злякатися? – запитала я у неї. Вона лиш мовчала. Лють пробудила у середині мене силу, вона змушувала тіло здригатися від надлишку енергії. Я відчувала як Темрява безперешкодно виривається назовні. Вона охопила нас у чорний непроглядний купол. «Батьки» ще раз глянули на мене, мати відпустила мою руку, а потім вони розчинилися у цій темряві, немов тінь чи безтілесні примари. Я закричала, чи то від злості, чи то від розпачу. Все всередині палало і розривало мене. Кров у венах набула чорного відтінку. Я все кричала й кричала, поки перетворювалась на страшного монстра. А далі лише туман, біль і порожнеча. Крига і вогонь злились в одне ціле.

Страх.

Страждання.

Божевілля.

А тоді я прокинулася у холодному поту.