Раді Вас бачити!

Розділ 32

Сутеніло. Ми з Раєном сиділи у тіні ялин, звідки важко було розгледіти Джеймса, який досі непорушно лежав на холодній землі. Я не могла дивитись на нього зараз, бо боялась, що не зможу стримати свої емоції і знову втрачу контроль над Темрявою.

Раєн не відпускав мене ні на секунду, даючи таку потрібну підтримку. Сльози вже висохли, але їх солоний смак досі відчувався на язику. Обличчя пекло від удару прибічника, а ніс неприємно пульсував, хоч і не був зламаний. Мій розідраний, залитий кровʼю, одяг прилип до тіла і виглядав жахливо. Я відчувала усередині холод, наче кригу влили в мою кров. Однак Раєн виглядав не краще. На його плечі виднівся неглибокий поріз, а руки вкривали синці і подряпини. Зазвичай світле золоте волосся зараз здавалося майже сірим.

Я поклала голову хлопцю на коліна і протяжливо зітхнула. Тепло його тіла трохи зігрівало, однак цього було недостатньо. Зараз би не завадила чашка гарячого чаю і зручна постіль. Та поки Джеймс не прийде до тями, я навіть думати не могла про відпочинок.

–Як ти себе почуваєш? – тихо запитала я в Раєна.

–Краще, ніж могло би бути. Проте я більше непокоюсь за тебе, - сумно відповів хлопець, заправляючи волосся мені за вухо.

–Вибач, що накричала на тебе сьогодні.

–Не варто. Я все розумію.

–Однак ти цього не заслужив. Просто я почувалася розбитою. І досі так почуваюся, - видихнула я

–Мені шкода твого брата, Ліє. Я знаю як багато він для тебе значить. Якби таке сталося з Мері, я б уже збожеволів, - Раєн ледь помітно здригнувся.

–Він єдиний хто в мене є. Я маю на увазі з членів сімʼї. Батьки невідомо де, а з братом я побула так мало.

–У вас ще буде час, - запевнив хлопець, взявши мене за руку.

–Дуже хочу в це вірити, - прошепотіла я, ледве стримуючи новий потік сліз.

Я пообіцяла собі не втрачати надії і бути сильною заради брата. Адже саме цього він би очікував від мене. Джеймс завжди бачив у мені те, чого не бачила я сама: відважність, витримку і готовність боротися за близьких людей

–Я бачу, що тебе тривожить не лише це, - сказав Раєн через деякий час.

–Темрява. Вона вбила тих прибічників. Мені їх не шкода, але що якби ви теж постраждали? Я не можу викинути це з голови.

–Проте все ж гаразд. Ти змогла її контролювати і зашкодила лише тим, хто на це заслужив. Не варто турбуватися з цього приводу.

–Невже ти не розумієш, що я небезпечна? Ти міг би так само зараз лежати мертвим на землі, якщо б я вчасно не зупинилась. Я – вбивця, і ніщо цього не змінить.

–Ти занадто жорстока до себе, Ліє. Темрява не визначає твою особистість. Не можна звинувачувати себе в тому, що не можна змінити. Просто прийми цю силу як свою частину, - спокійно промовив Раєн.

–А якщо я цього не хочу. Якщо боюся цієї темної сторони себе?

–Боятися – нормально. Але не забувай про світлу сторону. Вона сильніша, ніж вплив Темряви.

Далі ми сиділи мовчки, споглядаючи як небо поступово темніє і вкривається розсипом зірок. В цю ніч вони наче сяяли яскравіше, ніж зазвичай, однак вже не викликали тих почуттів що раніше. Колись Агата сказала мені, що зірки – це душі тих кого вже немає поряд з нами. Я ніколи не була впевнена, що це правда, та все ж дивилася на них і уявляла батьків, що посміхаються до мене з небес. Можливо, вони ще живі. Однак після стількох років сподівань, надія майже згасла. Лише крихітний вогник жеврів у грудях, закликаючи вірити, що колись я побачу їх знову.

–Не хочеш відпочити? – порушив тишу Раєн.

–Не можу, не тоді коли Джеймс…, - я не була спроможна закінчити речення.

–Гаразд, тоді давай знайдемо Фрею і Ліама. Треба перевірити як вони.

–Маєш рацію. Іноді я так поринаю у свої проблеми, що геть забуваю про друзів.

–Не звинувачуй себе, Ліє. Вони все розуміють, - тихо промовив Раєн, допомагаючи мені встати. Він тримав мене під лікоть, коли я намагалася йти на занімілих ногах.

Вийшовши з тіні дерев, я побачила зблиск полумʼя. Фрея і Ліам розвели багаття і щось смажили. Помітивши нас, друзі гукнули і поманили до себе. Я сіла ближче до вогню, щоб зігрітися, і намагалася не звертати уваги на розкидані тіла прибічників, калюжі крові і брата, якого перенесли і вклали на розстелену шерстяну ковдру.

–Повечеряєте? – запитала Фрея.

–Я не голодна, - мій голос звучав похмуро і хрипко.

–Ліє, тобі треба щось зʼїсти. Ти витратила багато сил, - втрутився Раєн.

Я взяла шматок смаженого зайця тільки для того, щоб зайвий раз не тривожити хлопця. У роті було сухо, тож я з великим зусиллям пережовувала мʼясо, не відчуваючи його смаку.

Через годину я виблювала свою вечерю в кущі.

***

За ніч я ні разу не зімкнула повік. Вдивлялася у полумʼя, поки інші мирно спали на своїх ковдрах. Не витримавши внутрішньої напруги, я підповзла до брата, взявши його за холодну долоню. Зараз, у темряві ночі, Джеймс виглядав майже безтурботно. Ніби просто приліг відпочити на кілька годин. Та я знала, що це не так. Мій брат прямо зараз боровся за життя, і я благала у всесвіту, щоб він нарешті зміг перемогти у цій битві.

–Джеймсе, я поряд. Завжди буду, - мій шепіт видавався надто голосним у навколишній тиші. –Ти не можеш мене покинути, чуєш? Не тоді, коли тільки знайшов.

Мені понад усе хотілося почути відповідь брата. Хоча б натяк на те, що він досі тут. Одне єдине слово – і мені стало б набагато краще. Однак Джеймс досі лежав як статуя з плоті, не в змозі полегшити мій біль.

Ранок почався зі зливи. Нашвидкоруч пакуючи ковдри і залишки їжі, ми сховались серед густих дерев, завчасно перетягнувши туди Джеймса. Стукіт дощу вводив мене у транс, з якого я вийшла тільки завдяки Раєну.

–Нам треба вирішувати, що робити далі, - похмуро промовив хлопець.

–Дочекаймось, поки Джеймс прийде до тями, - знизала плечима я.

–Але це може зайняти багато часу, Ліє. Для нас зараз кожна хвилина на вагу золота, - Раєн подивився на мене зі співчуттям і безпорадністю. Його обличчя обпікала провина, та я розуміла, що хлопець має рацію. Ми не можемо сидіти на місці, склавши руки і чекаючи дива. Темрява безперервно просувається, безжально захоплюючи світ, і я повинна щось з цим вдіяти. Неважливо, що мої думки зараз перебували в геть іншому місці.

–Але що робити з Джеймсом? - понуро запитала я

–Я можу його повезти, нам залишилось кілька днів до Тінньового маєтку, - запропонував Раєн. –Можливо, до того часу він оговтається.

–Це безпечно в його становищі?

–Не знаю. Але в нас немає іншого вибору, - хлопець непевно хитнув головою.

–Що ж, гаразд. Але прошу, будь з ним обережним, - тихо мовила я.

Раєн кивнув на знак знак згоди

–Тоді, коли закінчиться дощ, рушаємо, - зітхнула я і підвелася, щоб змінити брату повʼязку.

Хлопець не подавав ніяких ознак життя, крім ледь чутного рівного дихання. Бинти просочились кровʼю, а під ними виднілася рана, яка поки ще не почала загоюватись. Я наклала шар мазі, закріпила нову повʼязку і зітхнула. Боляче було дивитись на це і мати змоги щось вдіяти.

Я змила кров з рук дощовою водою і вмила втомлене брудне обличчя. Краплі з неба нещадно падали, просочуючись крізь мій одяг і омиваючи землю, вкриту тілами прибічників. Від спогаду про їх смерть я здригнулась. Зараз не час згадувати про Темряву.

***

Коли через кілька годин злива минула, ми вирушили в дорогу. Однак наша подорож була недовгою, бо під вечір Джеймс нарешті прийшов до тями.

Брат трохи поворухнувся і розплющив очі, сидячи на коні і притулившись спиною до Раєна. Той одразу зупинився, допомігши хлопцю злізти і присісти на вологу землю. Джеймс болісно стиснув зуби, здивовано озираючись навкруги. Його обличчя було блідим і хворобливим, а голос ледь чутним, коли він запитав:

–Що сталося?

Я присіла біля брата, обережно обійнявши того за плечі і стримуючи сльози радості.

–Джеймсе, ти так нас налякав. Я місця собі не знаходила.

–Чому я почуваюсь, наче пройшов крізь пекло? – здригнувся брат, важко дихаючи.

–Бо так і було. Ти нічого не памʼятаєш? – насупилась я.

–Не дуже, якщо чесно. Все як в тумані, - хлопець виглядав дезорієнтовано. Він дивився на світ тьмяними очима в спробі зрозуміти, що відбувається.

–Тебе поранили, Джеймсе. Ти добу пробув без тями.

–Тоді зрозуміло, звідки цей жахливий біль. Наскільки все погано? – запитав він, оглядаючи повʼязку на животі і скрививши обличчя.

–Гадки не маю. Коли прибудемо до маєтку, лікарі тебе оглянуть. Але я рада, що ти знову з нами, - схлипнула я, міцніше притуляючись до брата, але так, щоб не завдати йому ще більшого болю.

–А що сталося з тими прибічниками?

–Не переймайся через це. Вони нас більше не потурбують, - запевнила я.

–Ну, хоча б однієї проблеми позбулись, - спробував посміхнутись Джеймс.

Я ж натомість не змогла стримати посмішку. Мій брат знову поряд, і хоч він досі в поганому стані, та все ж може говорити зі мною. Намагається вести себе невимушено як зазвичай, незважаючи на біль і втому. Я щиро дивувалась його витримці.

Ми розбили табір, щоб залишитись тут до ранку. Я ні на мить не полишала Джеймса, міняючи брату повʼязки і перевіряючи його стан. Моє полегшення не мало меж, та й інші нарешті могли видихнути та поводитись як раніше.

Коли до Джеймса повільно підійшла Фрея з невимушеною посмішкою на вустах, я змусила себе встати й трохи розімʼяти ноги, прогулюючись околицями. Проте погляд мій все рівно був прикутий до брата і дівчини, яка тихо щось промовляла і тримала Джеймса за руку. Хлопець посміхався й уважно слухав Фрею, схиливши голову набік. Проте дівчина видавалась серйозною, вона легко штовхнула хлопця в плече й скривилася.

Коли я проходила поряд, то почула лиш уривок розмови.

–Це зовсім не смішно. Я все-таки переживала за тебе, бовдуре, - пробурмотіла Фрея.

–Справді? Це дуже мило з твого боку, сніжинко, - загиготів Джеймс, однак у його голосі чулася втома.

–Як ти мене назвав? - здивовано вигукнула дівчина.

Я ледь стримала смішок. Мій брат просто майстер вигадувати прізвиська.

Попрямувавши вздовж дерев, я помітила Раєна, що самотньо сидів, спершись на великий валун.

–Що ти тут робиш? – запитала у хлопця, сідаючи поряд.

–Нічого. Просто думаю, - Раєн знизав плечима.

–Я бачу, тебе щось турбує.

–Просто уся ця історія з Джеймсом і розмови про смерть нагадали мені про те, що я не хотів згадувати.

–Що ти маєш на увазі? Тобі стане легше, якщо поділишся цим із кимось, - тихо мовила я і стиснула долоню хлопця.

–Мій батько. Перед відʼїздом він сказав мені, що тяжко хворий. Йому залишилось кілька місяців у кращому випадку, - Раєн здригнувся і протяжно зітхнув.

–То ось чому ти був таким засмученим в той день. Мені шкода, Раєне. Це так несправедливо, - я дивилася на хлопця із співчуттям і розумінням, бо як ніхто інший знала як це – залишитись без батьків. Поклавши голову Раєну на плече, я шепотіла слова підтримки, які звісно не могли зарадити. Проте хлопець випростався і розвернувся до мене обличчям.

–Ти не розумієш, Ліє. Коли помре батько, я повинен буду стати королем цілої Медеї. Але я не готовий, не зараз, - Раєн нервово хитав головою. – А як бути з Мері? Вона ще дитина, до того ж і так багато пережила. Сестра не витримає такого удару. Не знаю, що мені робити з усім цим.

–Ми щось придумаємо, чуєш? Не турбуйся про це зараз. У тебе ще є час, тож не витрачай його на роздуми про майбутнє, - лагідно сказала я.

–Хіба ти не робиш так само? Не думаєш про майбутнє кожну вільну хвилину?

–Маєш рацію. Але не варто повторювати моїх помилок. Повір, це тобі не зарадить.

–Ох, Ліє. Якби у житті все було так просто, - прошепотів Раєн, і міцно притиснув мене до себе, ніжно цілуючи у скроню. Знайоме тепло огорнуло мене, наче ковдра, і подарувало тимчасовий спокій.

–Знаєш, мені завжди стає краще, коли ти поряд. Наче промінь світла загорається у грудях, - прошепотів Раєн мені на вухо.

–А я не знаю, ким би була без тебе і як би впоралася з усіма цими випробуваннями.

–До речі, як ти? Як Джеймс? Я радий, що він нарешті отямився.

–Мені ніби повернули шматочок серця. Хоч він і досі слабкий, та все ж поруч. А це для мене найголовніше.

Я провела кінчиками пальців по щоці Раєна і прибрала з лоба нависле пасмо волосся. Хотілося залишитись поруч з ним, пірнути у теплі обійми і пролежати так до ранку. Та я мала повертатись до Джеймса. Зараз брат як ніхто інший потребував моєї турботи. Не хотілося лишати його самого.

–Не підеш зі мною? – запитала я в Раєна.

–Я ще трохи побуду тут, - сумно посміхнувся хлопець. Він наостанок торкнувся губами моєї щоки і знову притулився до валуна, піднявши обличчя до неба.

Проходячи повз багаття, я помітила Ліама, що задумливо вдивлявся у полумʼя, витягнувши поранену ногу. Коли ж підійшла до Джеймса, той вже спав. А поруч із ним, мирно сопіла Фрея, навіть уві сні не відпускаючи руки хлопця.