Раді Вас бачити!

Розділ 17

Я застигла на місці і не могла поворухнутися. Те, що сказав цей хлопець не вкладалося в голові. Він брехав, адже це не могло бути правдою. У мене немає брата й ніколи не було. Тож неможливо, щоб він раптом зʼявився нізвідки. Серце шалено калатало від дивної суміші шоку, страху і цікавості. При цьому щось усередині мене тягнулося до цього хлопця, відгукувалося внутрішнім голосом. Я ще раз уважно подивилася на нього. Він мав вугільно-чорне волосся, смарагдові очі, тонкі губи й бліду шкіру. Усвідомлення прийшло одразу: цей хлопець неймовірно схожий на мене. Навіть погляд був такий як і мій: пронизливий і загадковий.

Мої руки затремтіли, а дихання збилося. Всі слова раптово забулися. Цього не може бути. В мене немає брата. Це якась помилка, якась підстава. Я відмовлялася в це вірити. Боялася змін у житті. Я не звикла мати родину, тож це було б для мене ще тим випробуванням. Хоча у глибині душі зʼявилося ледь відчутне тепло, яке були приємним і зігріваючим. Проте зараз я все-таки мала дізнатися всю правду:

–Це брехня. Я тобі не вірю, - мій голос звучав ледь чутно.

Хлопець лишень посміхнувся і похитав головою.

–Можеш не вірити, але це правда. Я не один рік шукав тебе і ось нарешті знайшов, - промовив він. У його словах відчувалася щирість, однак я досі сумнівалася. Це здавалося надто дивним, якимось неправильним.

–І як ти доведеш, що говориш правду? – вигнула брову я. –Чи я повинна просто тобі повірити?

–Я розкажу свою тобі історію. Від початку до кінця. І тоді ти зрозумієш, що я не брешу, - задумано відповів він.

–Гаразд, я послухаю. Але може ти нарешті представишся? – має запитання було трохи різким, але хлопець, здається, не звернув на це уваги.

–Перепрошую за свої манери. Мене звати Джеймс Девінгер, - серйозно сказав він і хотів простягнути руку, але згадав, що нас розділяють залізні грати. – Може нарешті впустите мене?

–Якщо тобі так кортить, - зітхнула я й відчинила ворота. Джеймс повільним кроком увійшов на територію маєтку, озираючись навколо. Він глянув на будинок, на сад, а потім перевів погляд на мене, підійшовши ближче.

–Так вже краще, - усміхнувся він.

Я здригнулася. Джеймс стояв надто близько і міг в будь-яку мить напасти на мене. А що як він справді не мій брат? Я вже пошкодувала, що так швидко впустила його сюди. У такий час треба бути обачним на кожному кроці. Та все ж я спробувала розслабитися, одним оком поглядаючи на хлопця. Він відійшов і роздивлявся все навкруги, ніби ніколи не бачив яскравих квітів і камʼяних статуй. Щось у ньому було не так: у його поставі, невпевнених кроках і стиснутих руках. Зараз Джеймс здавався розгубленим і наляканим, наче маленький хлопчик, що загубився. Це змусило мене відчути до нього співчуття й розуміння. Колись я почувалася так само, була лише маленьким камінчиком у великому світі. Однак зараз я стала чимось більшим, важливішим, помітнішим. Тепер я велика камʼяна брила, що відкидає довгу загрозливу тінь. І щоб мене розколоти потрібно дуже постаратися. Тепер я сталевий кинджал, гострий й безжальний. Тепер я нещадна зброя у грі зі смертю.

Я знову подивилася на Джеймса. Він стояв нерухомо, опустивши голову до землі. Видно було лише його спину, обличчя ж було приховане від мого уважного погляду. Я зробила глибокий вдих і повільним, майже безшумним кроком, попрямувала до Джеймса. Ставши позаду нього, зупинилася, не промовляючи ні слова. Моя рука лягла йому на плече, і Джеймс мимоволі здригнувся, проте досі стояв, не підводячи голови. Від його нещодавнього запалу не залишилося й сліду. Тепер переді мною був хлопець, який відчував біль: нестерпний і всепоглинаючий. Я не розуміла, що повинна зробити, як позбавити його страждання, тож просто чекала, важко дихаючи, і тремтіла разом з ним, досі тримаючи руку на його плечі. Серце забилося швидше, і я здригнулася, коли Джеймс різко розвернувся і міцно мене обійняв. Все в середині мене застигло, і я стояла, не в змозі поворухнутися. Уривчасте дихання брата пробуджувало в мені дивні почуття. Скільки себе памʼятаю, я не мала сімʼї, не мала з ким поділитися переживаннями, чи кому висловити всю ту любов, що з роками накопичувалася в мені. З часом я, здається, забула це відчуття, але тепер, стоячи тут і відчуваючи тепло брата, в моєму серці ніби прокинулися ті давні спогади. Мене не бентежило, що я знаю Джеймса усього лише з десяток хвилин, адже я відчувала в ньому дім й давно загублену частинку себе, яка нарешті віднайшлася.

–В тебе все гаразд? Я можу чимось зарадити? – прошепотіла я й відійшла на кілька кроків назад уважно розглядаючи Джеймса. Він, здавалось, замислився над моїм запитанням, однак лише похитав головою й відповів:

–Не переймайся, Ліє. Достатньо того, що ти тут. Ти навіть не уявляєш який я щасливий, що нарешті знайшов тебе.

 Я почувалася дивно. Аж занадто. А ще я була спантеличеною, стояла, переступаючи з ноги на ногу й не знала, що ще сказати. Для мене легше було легше вийти в бій чи стикнутися з Темрявою, ніж вести діалог з братом, про існування якого я ще сьогодні зранку не здогадувалась. Як так сталося, що моє життя так сильно змінилося в одну мить? Адже тепер все буде інакше. Тепер я не одна, хоча ще досі не вірила в це. Має буди якийсь підступ. Так завжди стається. Проте зараз я відкинула цю думку геть. Не варто витрачати час на погані думки, коли є можливість хоч трохи забути про весь жах, що нас оточує. Можливо, в моєму житті нарешті сталося щось хороше, як винагорода за всі пережиті страждання.

 Я спробувала всміхнутися, хоч вийшло не надто переконливо. Джеймс дивився на мене своїми стомленими зеленими очима, ніби намагався запамʼятати кожну рису мого обличчя, кожен шрам, що спотворив його назавжди. Однак він ніби не помічав цих тонких білих ліній в мене на щоках, підборідді, вилицях. Рівно одинадцять. Я перерахувала їх не один раз, стоячи в кімнаті біля дзеркала і намагаючись пригадати як виглядала без них. У голові в ті моменти зринала сцена з бібліотеки: гострі уламки скла, що впивалися в мою шкіру до крові. Напевно навіть добре, що я майже нічого не памʼятала. Лише невимовний біль, що охопив все моє тіло. Я здригнулася від цієї думки, і Джеймс звичайно все помітив. Він розуміюче мені всміхнувся і торкнувся довгого шраму під моєю губою.

–Не переймайся через них. Ці шрами роблять тебе особливою, вони – нагадування про все те, що ти пережила.

–Знаю. І вони мене не турбують. До того ж я ніколи не була схиблена на своїй зовнішності,- я знизала плечима.

 На це Джеймс лише всміхнувся. Він поплескав мене по плечу й повернувся у сторону Раєна, який стояв неподалік і зацікавлено дивився на нас, хоч і намагався це приховати.

Напевно, вся ця ситуація неабияк його збентежила.

–Не хочеш познайомити мене зі своїм другом? – запитав Джеймс, оцінюючи Раєна серйозним поглядом.

–Звісно. Я думаю йому теж кортить з тобою поговорити, - я змовницьки підморгнула брату.

 Ми повільно покрокували в сторону Раєна, час від часу переглядаючись між собою. Джеймс не припиняв оглядати околиці, ніби вперше бачив подібне місце. Хоча для мене це було буденністю, я не уявляла де був брат усі ці роки й що його оточувало. Мені ще багато потрібно дізнатися, і я сподівалась, що він розповість мені усе, хороше й погане.

 Підійшовши до мого друга, ми спинилися й кілька секунд стояли в тиші. Першим її порушив Раєн:

–Я Раєн Бавілль, друг Лії а також її наставник, - він простягнув руку й вичікувально подивився на мого брата. Той в свою чергу промовив:

–Джеймс Девінгер. Як ти вже зрозумів – брат Лії, як би дивно це не звучало, - він потиснув руку Раєна і посміхнувся.

–Джеймсе, давай я проведу тебе в дім. Ти, напевно, втомлений і хочеш відпочити. Може, тобі щось потрібно? Я попрошу в пана Дарвіна підготувати тобі кімнату, а доки можеш побути в мене. Це не проблема, - потік слів виривався з мене надто швидко, що змусило Джеймса розсміятися.

–Заспокойся, Ліє. Я сам можу про себе подбати.

–Знаю. Просто намагаюся хоча б спробувати бути хорошою сестрою.

–І в тебе добре виходить. Але не треба вдавати, що це нормально. Ти мене не знаєш. Я розумію. Ти спантеличена, і все трохи дивно, тому просто будь собою, добре? – Джеймс вичікувально подивився на мене.

–Ти маєш рацію. Я дійсно тебе не знаю. Але хочу дізнатися. І я сподіваюсь, що ти розкажеш мені усе, нічого не приховуючи. Де ти був ці вісімнадцять років? Що з тобою сталося? Я хочу знати все,- увесь мій вигляд вказував на те, що я не маю наміру сперечатися з цього приводу.

 Джеймс навіть не задумуючись відповів:

–Звісно. Я розкажу тобі всю правду. Просто трохи зачекай. Дай мені насолодитися цими митями життя без згадок про минуле. Адже воно далеко не радісне.

 Я сумно подивилася на нього. Звичайно, була надія, що його життя було кращим ніж моє. Проте, це звісно було брехнею. По погляду брата я бачила, що його доля була значно важчою за мою. І це жахало. Я хотіла і одночасно боялася дізнатися правду. Бо знала, що та мені не сподобається.

***

 Я провела Джеймса в маєток, дала йому води, трохи їжі та посадила на мʼякий диван у вітальні. Брат не переставав дякувати мені, швидко жуючи соковите яблуко, наче ніколи не їв нічого смачнішого. Я дивилася на це збентежено й нервово потирала руки, сидячи у кріслі навпроти нього. Раєн стояв, притулившись до стіни, й мовчав, інколи поглядаючи на мене, ніби чекав, що я скажу далі. Однак це виявилося проблемою. Адже я не знала, що сказати. Про що спитати в першу чергу. Не хотілося здаватися грубою й безтактною, тож я просто мовчала, сподіваюсь, що все вирішиться само собою.

 Так і сталось. Від запитань мене врятував Джеймс. Він нарешті закінчив жувати й посміхнувся, вивчаючи мій проникливий погляд.

–Я знаю, чого ти чекаєш, Ліє. І я готовий розповісти тобі всю історію. Вона буде довгою, важкою й зовсім не веселою. Тож якщо ти готова до цього, я почну прямо зараз, - брат тяжко зітхнув й зустрівся зі мною поглядом смарагдових очей. У них читався вже неприхований смуток, а глибоко за ним біль, що назавжди залишиться там, як крапля отрути у глибокому колодязі.

 Я зробила глибокий вдих, на кілька секунд заплющила очі й зібралась з думками. Кліпнула. І нарешті прошепотіла:

–Починай.

 Пройшла хвилина. Дві. Три. А тоді Джеймс нарешті заговорив на диво спокійним голосом:

–Що ж, я довго думав з чого почати цю історію, і вирішив, що почну з моменту твого народження, Ліє. Адже саме тоді все почалося. Коли ти народилася, мені було сім. Я радів, що в мене зʼявилася сестра. І як би я хотів, щоб доля склалася інакше. Я б ріс разом з тобою, навчав би тебе всьому, ми б завжди були разом, - Джеймс сумно мені посміхнувся. Він встав і почав ходити по кімнаті, нервово покусуючи губи. – Вього два тижні я пробув з тобою. А потім мене привезли в дивне місце. Це був будинок, проте я називав його притулком, кліткою чи вʼязницею. Аж ніяк не домом. Тато покинув мене там, не промовивши ні слова, і більше ніколи не зʼявлявся. Головною в тому старому маєтку була стара жінка – Агата, здається, її звали…

–Зачекай,- перебила я. –Невже ти теж жив в будинку Агати? Від здивування я впустила склянку з водою, що тримала у руці. Та впала на мармурову підлогу й розбилася на десяток маленьких гострих уламків. Серце забилося швидше.

–Все добре, Ліє? – стурбовано запитав Джеймс. – Напевно,це варто прибрати, щоб ніхто не порізався.

–Я приберу, - промовив Раєн, про існування якого я на кілька хвилин забула.

–Дякую, - прошепотіла я і подивилася на брата. – То, що ти казав про маєток? Ти там жив? Ту жінку точно звали Агата?

 Джеймс був явно здивований моїми питаннями, проте все таки відповів:

–Так і є. Але чому ти така здивована? В цьому, здається, не має нічого дивного.

–Ти не розумієш. Я так здивувалась, бо теж там жила. Чотири роки, доки не потрапила сюди, - мій голос тремтів, а в голові зринули спогади з того часу. Старе, зморшкувате обличчя Агати. Дитячий сміх. Пошарпані листи. Сяйво зірок і місяця.

–Отже не лише мене батьки викинули як непотріб,- гмикнув Джеймс, але одразу глянув на мене і знітився.–Вибач, я не хотів тебе образити. Я знаю як це нелегко, залишитися самим, будучи дитиною.

–Не переймайся. Це все було так давно. Більшість мого життя пройшла в маєтку пана Дарвіна, і тут ніколи не було погано. Тож я рада, що зрештою опинилася там, де я є, - щира посмішка розквітла на моїх вустах, проте майже одразу зникла.–Продовжуй свою розповідь, будь ласка. Я хочу почути, що було далі.

–А далі я втік. Пробув там півроку і врешті- решт не витримав. Те місце мене пригнічувало, тож я вирішив, що краще блукати по світу. Згодом, правда, про це пошкодував, - Джеймс нахмурив брови. – Я втік вночі, коли всі спали і подався куди очі гляділи. Я блукав селами, ночував на вулиці й випрошував у людей грошей на їжу. І, напевно, довго б так не протягнув. Проте, одного дня мене помітив один чоловік, вже трохи пристаркуватий, однак сили духу в нього було нас нас двох. Він забрав мене з вулиці і привів до себе додому. За це я буду завжди йому вдячний.

 Про цього чоловіка брат згадував одночасно з любовʼю й сумом. Риси його обличчя помʼякшились, але в погляді вирувала печаль. Джеймс мовчав кілька хвилин, поринувши в спогади, а потім провів рукою по вугільно-чорному волоссю й продовжив:

–Цей чоловік замінив мені батька. Звали його Френк. Він не мав ні дружини, ні дітей , тож, певно, я теж був йому за сина.Я жив у нього пʼять років. Найкращих років свого життя. Френк навчив мене битися, полювати, боротися за своє життя. Тоді я змінився, став сильнішим, спритнішим, витривалішим. І мені це подобалося. Френк створив нового мене. І в моєму житті все нарешті було чудово до одного фатального дня. Френк сильно захворів. І через місяць помер. Тоді я знову залишився сам.

–Мені так шкода. Це несправедливо. Чомусь смерть завжди забирає найкращих з нас, - я сумно зітхнула й подивилася на брата. Той зблід, ніби проживав той момент знову і знову. –Можливо, тобі варто перепочити?

–Все гаразд, Ліє. Я просто задумався. На чому я закінчив?- Джеймс потер перенісся. – А, так. Отже у тринадцять років я знову залишився один і не знав, куди йти далі. Я не міг більше жити в будинку Френка, тож поховав його у лісі і через день пішов далі у світ. Знову блукав, намагався заробити хоч трохи грошей важкою працею. Цього не вистачало, тож я працював дедалі більше, і ходив ледь живий. Я знімав невеличку стару кімнату, на яку йшло більшість грошей. Через рік я нарешті зміг переїхати подалі звідти і планував розпочати нове життя. Навіть влаштувався конюхом в маєток якоїсь пані і непогано отримував за свою роботу. Думав, що тепер все буде по-іншому. Що я зможу надовго затриматися в одному місці. Але і тут життя вирішило познущатися з мене. Бо згодом прийшла Вона. Темрява увірвалася в наше містечко і своєю непроглядною чорнотою зруйнувала все, чого я досяг. Вона захоплювала все на своєму шляху. За три дні міста разом з моїм новим життям нестало. Я ж вкрав коня у тієї пані і втік. Знову. Все повторювалось як у замкнутому колі, - брат подивився на мене й знизав плечима. Тоді він знову сів й невесело посміхнувся. –Зрештою, мені було не звикати.

–Але це жахливо. Після усього ти як ніхто інший заслужив спокій, - я насупилась. Невже життя дійсно може бути таким безжальним? І як я тільки могла жалітися на свою долю.

–Напевно, ти маєш рацію. Однак спокою в моєму житті як не було так і не зʼявилось, адже далі було тільки гірше.

–Але що може бути гірше? – моє серце болісно стиснулося у грудях від поганого передчуття. Я боялася того, що можу почути далі.

–Повір, може. Після моєї чергової втечі я не знав куди податися цього разу. Тоді я почав полювати, щоб хоч трохи відволіктися й не збожеволіти. А ще я прагнув хоч раз контролювати смерть, яка весь час ступала за мною по пʼятах. Я став мисливцем, продавав шкури на ринку й завжди мав свіжу їжу. Знайшов у лісі напіврозвалену хатину і оселився там. На той момент цього було досить. Я перестав прагнути розкоші, просто хотів вижити й, можливо, колись знайти кращого життя. Однак і тут мене спіткала нещаслива доля. Напевно, найгірша з можливих. Адже на одному з моїх полювань, здобиччю став я сам. Якісь дивні чоловіки напали на мене, побили й звʼязали. Один вдарив мене по голові і я втратив свідомість. А коли прийшов до тями пошкодував, що не помер. Мене посадили в клітку. Темну, брудну й заховану від усіх. Тоді почалося пекло. Мене годували раз на день черствим хлібом і кухлем води. Я був один на один із собою і поступово сходив з розуму. Я став таким самим звіром на яких полював. А ще до безтями наляканим. В мене не було ні сил, ні бажання жити. Я не знав скільки минуло часу – тиждень, місяць чи рік. Але тоді я знайшов сенс жити далі. Я захотів знайти тебе. Перебуваючи на ґратами в темряві і тиші, згадав, що в мене є сестра, - Джеймс щиро всміхнувся мені. – Ти була моїм промінчиком надії, за який я хапався як міг. Я не знав де ти, з ким ти. Боявся, що тебе спіткала така ж доля як і мене. Але вірив у краще. І вірив, що колись побачу тебе знову. Хоч і памʼятав лише тебе лише немовлям.

–Я б хотіла, щоб у моєму життя був такий брат як ти. Можливо, тоді б я стала зовсім іншою людиною, - мій шепіт пролунав надто гучто у тиші кімнати. – Те що з тобою зробили… Я навіть не знаю, як підібрати слова. Це гірше ніж жахливо. Це просто якесь безумство.

 Я замовкла. Все всередині мене стиснулось. Моє й без того розчавлене серце обливалося кровʼю за брата. Його життя – це суцільне безжальне випробування. Після усього, що він пережив, триматися так спокійно – вершина самоконтролю й внутрішньої сили. Я б нізащо так не змогла.

–Тепер це в минулому. Але я ще не закінчив свою розповідь,- продовжив Джеймс. – Я все таки зміг вибратися з тої клітки.

Але до того пройшло дуже багато часу. Я все сидів, не в змозі нічого зробити, хотів померти, хотів, щоб це нескінченне покарання закінчилось. Я постійно відчував голод, спрагу, біль. А ще самотність. Я був близький до божевілля. Мені марилося усяке, і я вже не міг відрізнити реальність від сну чи галюцинацій. Тиша і темрява поглинали мене. Я благав їх випустити мене, але ніхто не чув. Іноді я кричав, бив стіни своєї вʼязниці. Моя надія поступово згасала. Одного дня до мене як завжди прийшли охоронці й принесли їжі. Я сказав їм, що помираю, що задихаюсь і мені потрібно на свіже повітря. Що це моє єдине бажання. Простив їх випустити мене хоч на кілька хвилин. Вони пішли і я знову впав у відчай, хоч ні на що й не сподівався. Але вони повернулись, закували мене в кайдани і повели довгими тунелями. Я думав, що можливо, йду на смерть, й на диво це принесло мені полегшення. А потім я побачив світло. Й вдихнув чистого свіжого прохолодного повітря. Ноги підкосилися і я впав на коліна, заплющивши очі, не в змозі після темряви дивитися на сонце. А потім я почув свист, що пронизав повітря. І ще один. Наважився трохи привідкрити очі й побачив, що охоронці лежать мертві, а з їх грудей стирчать стріли, - на обличчі брата зʼявилася ледь помітна посмішка. – Я не розгубився, швидко піднявся на затерплі ноги й побіг. Не знаючи куди, не маючи сил. Я боровся за своє життя, а все інше було неважливо. Я нарешті був вільний.

 Тепер Джеймс дійсно всміхнувся. Не дивлячись ні на що, він все-таки зміг. Пережив навіть це випробування і продовжив жити далі.

–Я така рада, що ти впорався з усім . Хоч би як жахливо це не було.

–Тепер, сидячи тут, я думаю, що зустріч з тобою цього вартувала, - промовив брат, вдивляючись у моє обличчя. — Коли я втік звідти, то довго блукав лісом, ледве пересуваючись. Зрештою, я потрапив у якесь село. Там один коваль зняв з мене кайдани, і я запитав його який зараз день. Пройшло майже два роки. Я просидів у тій клітці майже два роки .

–Ти жартуєш? – вигукнула я й стала на ноги. – Вони справді протримали тебе там так багато часу? Як ти це витримав? І як взагалі міг просто жити далі після такого?

–Повір, спочатку мені було дуже складно. Щоб прийти в себе мені знадобилося немало часу. Я й досі не до кінця відпустив це, якщо чесно. Таке не забувається. Воно залишається назавжди. У той момент, щоб не збожеволіти від своїх же думок, я зайнявся тим, що давно хотів. Я почав шукати тебе . Я роками ходив через весь континент. Шукав скрізь. Розпитував людей. Навіть переборов себе, прийшов у свій старий дім, але тебе там не було. Потім я пішов до Агати. Але і там тебе не виявилося. Я не знав куди ще податися. Адже навіть нічого про тебе не знав. Зрештою я дійшов до поселення неподалік від цього маєтку. Я блукав ним, все розпитував. Одна дівчина, з вигляду служниця, сказала, що, можливо, я знайду тебе в маєтку Вінсента Дарвіна. Я попросив її провести мене, але дівчина була зайнята й тільки сказала, що мені варто пошукати у лісі. І я пішов, ходив крізь дерев і мріяв, що от-от побачу тебе. Сестру, якої я не знав. Врешті-решт я побачив цей дім, і сподівався, що не помилився. А біля воріт я побачив тебе. І ще до того, як ти назвалась зрозумів, що це ти. Бо щось у моєму серці відгукнулось. Мої пошуки тривали сім років. І це не було марно. Бо тепер ми разом і я ніколи тебе не покину, - Джеймс закінчив свою розповідь. На його вустах грала по-справжньому тепла посмішка, а очі палали щирою радістю й полегшенням.

 Я підійшла до брата й міцно його обійняла. Так сильно, що почула як б’ється його серце. Я стримувалась, щоб не заплакати. Тепер я не одна. Тепер я маю родину. І тепер все буде інакше, по-новому.

 Коли я відійшла від брата то посміхнулась і запропонувала:

–Давай я попрошу дати тобі кімнату. Впевнена, ти дуже втомлений після дороги.

–Ти права. Я з радістю б трохи постав, - погодився Джеймс.

–Тоді пішли за мною, - сказала я й вийшла з кімнати. У коридорі прибирала одна зі служниць, то ж я гукнула до неї:

–Кетрін, можеш підійти?

 Дівчина озирнулася на мене й швидко попрямувала до нас.

–Чогось бажаєте, пані? – запитала служниця.

–У нас є вільна кімната?

–Звісно, пані. Одна з них недалеко від вашої. Але навіщо вона вам? – здивувань дівчина, поглядаючи на мого брата.

 Я теж поглянула на нього й промовила:

–Моему гостю треба відпочити. Тож будь ласка, відведи нас туди.

–Але хто це, пані? Я не можу впускати в дім сторонніх без дозволу пана Дарвіна, - пробурмотіла Кетрін, невпевнено поглядаючи то на мене то на брата.

–Це Джеймс. Мій брат. Тож зроби те про що я тебе прошу.

 В дівчини округлилися очі.

–Пані, але… ви впевнені, що… , - почала служниця, але побачивши мій суворий погляд вирішила не сперечатися й нарешті повела до кімнати. Вона дійсно знаходилася недалеко від моєї, що одночасно радувало й трохи бентежило. З одного боку добре, що ми з Джеймсом будемо жити поряд, а з іншого я не хотіла, щоб він чув мої крики уночі.

–Якщо вам ще щось знадобиться, кличте, - промовила дівчина й швидко втікла.

–Здається, я трохи її налякав, - винувати промовив Джеймс.

–Не переймайся, вона просто здивована, - гминнула я. – А ти іди відпочивати. Побачимось ввечері.

–Звісно. Побачимось, - всміхнувся брат й зачинив двері.

***

Щоб трохи прийти до тями після усього, що сталося, я заварила собі мʼятного чаю й повернулась до вітальні. Там, на диво, досі сидів Раєн, заглиблений у свої думки.

–Все це трохи дивно, чи не так?- промовила я до нього.

 Раєн здригнувся, бо не помітив як я зайшла . Він здавався справді збентеженим.

–Ти права. Справді дивно. Але ж це добре, чи не так? В тебе є брат, який, з усього, що я почув, справді хороший.

–Так, це добре. Просто мені треба звикнути, - я знизала плечима я

–Я розумію, - сказав Раєн. –І що ти будеш робити далі?

–Не знаю. Але мені точно варто поговорити з паном Дарвіном. Адже він, здається, дещо від мене приховав.