Раді Вас бачити!

Розділ 30

Зранку Раєн покликав мене на сніданок у саду. Служниці накрили нам невеличкий стіл серед трояндових кущів і відійшли подалі, надавши трохи особистого простору. Мені було дещо ніяково знаходитись біля хлопця після вчорашнього, однак я пробувала не подавати вигляду. Раєн же навпаки дивився на мене з усмішкою і веселим поглядом, однак у глибині його очей читалася напруга.

–Як спалося? - запитав він.

Дуже дивне питання, враховуючи те, що ми ледь не пів ночі провели на терасі, розмовляючи про все і про нічого. Після цього заснути було доволі важко, адже навʼязливі думки не покидали моєї голови. Хто ми тепер одне одному? Як вести себе поряд з Раєном? Чи варто зробити вигляд, що нічого не сталося? Ці запитання не давали мені спокою.

–Непогано, якщо не враховувати деякі обставини, - невимушено відповіла я.

–З радістю поговорив би з тобою про ці обставини, однак зараз є дещо важливіше, - насупився Раєн.

–Що трапилось?

–Вранці я говорив з батьком, і його розвідники принесли погану звістку. Темрява просувається все швидше і почала захоплювати південь Шіалону. Батько боїться, що невдовзі вона дістанеться навколишніх містечок, а потім і Акреону.

–Це жахливо.., - видихнула я. – Нам треба щось робити.

–Знаю. Тому я надіслав листа діду, що завтра ми вирушаємо до Тінньового маєтку. Сьогодні наш останній день тут, - зітхнув хлопець.

–Ти також повертаєшся? А як же твої обовʼязки принца? -здивувалась я.

–Вони почекають. Доля світу під загрозою, тож є речі важливіші ніж правління.

–Але я можу впоратися й сама. Тобі необовʼязково їхати зі мною.

–Вчора я сказав, що ніколи не хочу тебе відпускати і ладен притримуватися цих слів. Особливо в такі небезпечні часи, - серйозно сказав Раєн.

–То ми знову повертаємося до вчорашнього ? – запитала я.

–Тільки якщо ти цього бажаєш , - знизав плечима хлопець.

–В тому то і справа, я не знаю чого хочу, Раєне. Я боюся за тебе, за наших друзів. Боюся, що не впораюся з Темрявою і зрештою перетворюсь на чудовисько. Я не хочу, щоб ти обирав між мною і титулом, а потім пожалкував. І не впевнена, що я та, хто тобі потрібен.

–Мені також страшно, Ліє, хоч я й не завжди це показую. Однак єдине в чому я точно впевнений – це в нас.

–Як ти можеш так говорити? Я непередбачувана й небезпечна. Якщо зашкоджу тобі, то ніколи собі не пробачу, - болісно мовила я.

–Ти цього не зробиш. Ти сильніша ніж тобі здається і зможеш це контролювати. Ти зупиниш Темряву , і тоді ми зможемо бути разом і жити довге щасливе життя, - запевнив Раєн.

–Ти справді в це віриш? – здивовано запитала я.

–Я вірю в тебе і вірю в нас. Цього достатньо.

Мене почав захоплювати гнів, змушуючи стиснути щелепу й стиснути руки в кулаки. Звідки в хлопця ця сліпа віра?

–Хочеш я покажу тобі правду? Докази того, що я мостр?

–Про що ти говориш, Ліє? – занепокоївся Раєн.

Я здригнулася і почала повільно розстібати ґудзики сорочки. Зараз хлопець побачить те, що я від всіх приховала і тоді зрозуміє, що обрав не ту. Якщо він втіче я зрозумію. Мені часом теж хотілося заховатись від самої себе.

Коли я оголила живіт і частину грудної клітини, легко було побачити темні вени у мене під шкірою. У променях сонця вони здавались ще помітнішими і огиднішими. Хотілося стерти їх і ніколи більше не згадувати.

–Ти бачиш це? Темрява отруює моє тіло, мою кров. Вона перетворює мене на потвору, - я схлипнула і подивилась в блакитні очі Раєна, очікуючи побачити там жах і огиду.

Хлопець на секунду застиг і голосно видихнув, на йому обличчі промайнув шок, а тоді він повільно підійшов і став переді мною на коліна. Його рука обережно торкнулася темних ліній в мене на тілі і попрямувала розгалуженнями, неначе малюючи картину.

–Ти не потвора, Ліє. Не смій таке казати. Для мене ти завжди прекрасна, і ніяка Темрява цього не змінить, - впевнено промовив Раєн.

–Ти можеш брехати мені, але не собі. Ти знаєш, що якщо нічого не вдіяти, то Темрява захопить мене цілком і осквернить мою душу.

–Тоді ми її зупинимо. Разом. Чого б це не коштувало.

Я мовчала, дивлячись на світле волосся Раєна, яке у променях вранішнього сонця виблискувало золотом. Повільно торкнулася його пальцями, перебираючи пасма. Як навіть після цьооо хлопцю вдається не бачити проблеми? Хотілося б мені теж відпустити думки і просто насолоджуватися моментом, вірячи у краще.

Раєн встав, обережними рухами застібнув сорочку і легко торкнувся губами моєї щоки. А потім повернувся на своє місце наче нічого не сталося.

–Як давно в тебе ці лінії? – запитав він.

–Почали зʼявлятися кілька тижнів тому, - зітхнула я.

–І вони розростаються?

–Так, постійно. Не знаю скільки часу треба, щоб ними вкрилося все тіло.

–Сподіватимемося, що цього не станеться. Ми щось вигадаємо, Ліє. Тільки не турбуйся через це, - лагідно мовив Раєн.

–Трохи важко, коли твоє тіло належить не лише тобі, - сумно промовила я.

–Я розумію. Однак зараз ми нічого не можемо з цим вдіяти, - зітхнув Раєн.

Моє серце болісно стискалося в грудях. Я дивилася на Раєна, намагаючись розгледіти його ставлення до цього всього. Однак хлопець не здавався наляканим чи стурбованим, скоріше трохи засмученим. Він підвів голову до неба, купаючись в променях сонця.

–Хочеш прогулятися містом? Все-таки це наш останній день в Акреоні, - запитав Раєн.

–Із задоволенням, - я видавила з себе посмішку.

–Тоді чому ми досі тут? – гмикнув хлопець.

***

Ми вирішили не брати коней, а натомість пройтися пішки. Вулиці у цей час були заповнені людьми й відлунням безлічі голосів. Однак ніхто не звертав уваги на дві самотні постаті в мантіях, що проштовхувалися крізь юрбу. Раєн міцно тримав мене за руку, щоб не загубити десь у провулку. Місто було сповнене життя, і мені це подобалось. Люди сміялися, сперечалися і безтурботно гуляли. Вони не знали, що скоро їх спокій може бути порушений. Я мовчки дивилася і заздрила такому життю.

Раєн вів мене вздовж камʼяних будинків і крамниць, розповідаючи про своє дитинство тут.

–Колись малим, я любив тікати з палацу і блукати містом, зливаючись з натовпом. Батькам це, звісно, не подобалось, однак вони нічого не могли вдіяти.

–То ти був бешкетником? – засміялася я.

–Можна й так сказати. Як бачиш, з того часу мало що змінилося, - знизав плечима Раєн.

–Ще одна наша схожість, - гмикнула я.

Ми крокували площею і голосно сміялися. У палаці Раєн не міг дозволити собі такої поведінки, тоді як тут не стримував свої емоції і почуття. Я теж ненадовго відчула спокій, знаходячись поруч з хлопцем і забувши про усі негаразди, хоч і на мить. Сонце лоскотало нас своїми променями, а птахи щебетали, пролітаючи над будинками.

Зрештою, Раєн зупинився перед однією з крамниць і повів мене досередини. Там вирувала приємна прохолода , тож я з полегшенням зітхнула, змахнувши краплі поту з обличчя. Нас зустріла низенька жіночка, ласкаво посміхаючись і запрошуючи іти за нею. Ми попрямували вглиб крамниці, де вже походжали декілька людей.

–Ви шукаєте щось конкретне? – запитала жінка.

–Поки просто хочемо подивитися, - ввічливо відповів Раєн.

–Кличте, якщо знадобиться допомога, - кивнула пані й попрямувала до інших покупців.

Я спрямувала зацікавлений погляд на полиці і побачила цілу купу прикрас. Тут було все – від коштовних каблучок до браслетів і кулонів. Впевнена, мої очі засяяли від усієї цієї краси, хоч я ніколи не була схиблена на прикрасах.

–Навіщо ти привів мене сюди? – запитала я Раєна.

–Подумав, що тобі тут сподобається.

–Тут справді чарівно. Ніколи не бачила стільки різних прикрас в одному місці.

–Тобі щось подобається? – зацівлено запитав хлопець.

Я підійшла ближче до полиць, розглядаючи кожну коштовність. Деякі з них були банальні й непримітні, тоді як інші аж занадто вишукані. Однак мою увагу привернув, здавалось би, доволі простий кулон. Він складався зі срібного ланцюжка і підвіски з чорним каменем у формі півмісяця. Ця прикраса нече притягувала мене і благала взяти до рук. Я послухалась цього поклику і дістала кулон з полиці. Раєн підійшов ближче саме тоді, коли прохолода металу торкнулася моїх пальців.

–Він би тобі пасував, - тихо мовив хлопець з-за мого плеча.

–Думаєш? – обернулася я.

–Так. Ви ніби створені одне для одного.

–Мені теж так здається.

Раєн швидко вихопив кулон з моїх рук і пішов в іншу частину крамниці, залишивши мене стояти біля полиць. Поки я оглядала інші прикраси, задумливо насупивши брови, він повернувся, поклавши руку мені на плече.

–Ходімо, - коротко сказав хлопець.

Коли ми вийшли з крамниці, знову опинившись на галасливій вулиці, я зацікавлено запитала:

–Куди ти відходив?

Раєн змовницьки посміхнувся і дістав з кишені той самий кулон.

–Купив його для тебе.

–Не варто було, - зніяковіла я.

–Але він тобі сподобався. А я хотів, щоб ти мала щось від мене. Можна сказати, це невеличкий подарунок , - пояснив хлопець.

–Дякую тобі. Це дуже мило, - мої вуста вигнулися у посмішці.

–Не варто. Я радий, що зміг тебе порадувати.

Раєн повільно став за мою спину і прошепотів на вухо:

–Можна я одягну?

–Так, - видихнула я.

Хлопець прибрав волосся з моєї шиї, і вже за мить я відчула його теплий подих. Раєн обережно застібнув прикрасу, не втрачаючи можливості зайвий раз торкнутися моєї шкіри. Від цього дотику я легко здригнулася, відчуваючи суміш різних почуттів.

–Так краще, - пробурмотів хлопець, коли закінчив і знову опинився переді мною.

–Куди далі? – тихо запитала я.

–Час повертатися і збирати речі у подорож, - зітхнув Раєн.

Ці слова змусили мене знову повернутися у реальність.

***

Коли ми з Раєном зайшли до палацу, то розділилися. Він пішов переговорити з королем, а я попрямувала до своєї кімнати збирати речі, яких так то й особливо не було.

В спробі чимось себе зайняти, я акуратно застелила постіль, кинула в невелику торбинку кілька пар змінного одягу і стала перед вікном, розглядаючи дахи будинків вдалині. Після кількох днів спокою не було бажання знову вирушати у довгу дорогу і повертатися до жорстокої реальності. У цьому палаці залишиться багато моїх спогадів, адже саме тут наші з Раєном стосунки докорінно змінилися. Я не знала чи правильно це, однак відчувала приємне поколювання у грудях. Посмішка самовільно розквітла на моїх вустах. Можливо, коли все закінчиться, ми з Раєном зможемо повернутися сюди. Він би показав мені всі гарні місця Акреона і таємні закутки палацу. Однак ця думка була безглуздою. Раєн досі лишається принцом, а колись стане і королем. Мені не буде місця поруч із ним, щоб хлопець не казав і про що не мріяв. Я розуміла цю болісну правду, однак намагалась не надто задумуватись про все це зараз.

Ще дещо непокоїло мене. За всі ці дні я майже не спілкувалася з іншими. Чи не почуваються мої друзі покинутими? Як вони провели свій час тут? Я ж бо не знайшла навіть миті, щоб знайти їх і розпитати про все. Всю свою увагу я приділяла Раєну, часом геть не думаючи проте, що ми прибули сюди не самі. Сором обпік моє обличчя. Я зітхнула і пообіцяла собі, що все надолужу.

Тим часом у мої двері постукали. Я мимоволі здригнулася, виринувши з роздумів, і пішла зустрічати гостя.

У коридорі стояв Раєн, опустивши голову і нервово переступаючи з ноги на ногу. Коли хлопець підняв погляд, я побачила у його очах приховані сум і гнів. Що йому сказав король? Це через мене? Я закусила губу, намагаючись заспокоїтись і не надумувати зайвого.

–Ти готова? – тільки й запитав Раєн.

Я швидко повернулася в кімнату, взяла з ліжка торбинку і нарешті остаточно вийшла, зачинивши двері. Сумніваюсь, що колись ще раз опинюся в цьому місці.

–Тепер готова, - трохи сумно відповіла я.

Ми повільним кроком спустилися до головної зали. Я намагалась запамʼятати кожну деталь навколо, хоч це і не мало сенсу. Темрява усередині штовхнула мене, нагадуючи, що казка скінчилась. Я стримала злість, яка на секунду охопила моє тіло, і зціпила зуби. Як же хотілося витягнути з себе цю силу, цю огидну сутність. Чим більше часу минало, тим більше я її ненавиділа.

Раєн вивів мене до саду, де вже чекали Джеймс, Фрея і Ліам. Поруч стояли Джозеф Бавілль і маленька Мері, що тримала батька за руку. Їх оточували кілька серйозних вартових, що побачивши наближення свого принца низько вклонилися.

Коні вже стояли біля воріт, вимиті і готові вирушати в дорогу. Однак їх було не троє як раніше, а четверо.

–Батько дав нам ще одного коня, щоб Фрея та Ліам могли їхати окремо, - тихо пояснив Раєн, побачивши здивування на моєму обличчі.

Король стриманою ходою підійшов до нас і посміхнувся. При цьому його погляд залишався таким само холодним як і завжди.

–Мені було приємно приймати у своєму палаці гостей. Знайте, вам завжди тут раді, - промовив він, однак щирості у цих словах не було.

–Дякую, батько, що так любʼязно згодився дати прихисток моїм друзям, - поважно схилив голову Раєн.

–Був радий бачити тебе вдома, сину. Шкода, що ти знову нас залишаєш.

–Коли Темрява нарешті згине, я повернуся і надолужу весь втрачений час.

Ми всі вклонилися і попрямували до коней в очікувані довгого складного шляху, повного небезпек. Та я зупинилась, коли маленька рука торкнулася мого боку. Мері стояла і пронизливо дивилася своїми втомленими блакитними очима. Рани на її обличчі досі не до кінця загоїлися, але саме вони надавали дівчинці певного шарму. Можливо, залишаться шрами, що нагадуватимуть Мені про все, що їй довелося пережити в такому юному віці.

Я присіла перед дівчиною і посміхнулась, взявши ту за руки.

–Ти дуже смілива, Мері. Пам’ятай, кожне випробування робить нас сильнішими.

–Я вдячна вам з друзями за те, що зараз стою тут, - мовила дівчинка.

–Твій брат доклав до цього найбільше зусиль. Він тільки й думав про твій порятунок, ні на мить не здаваючись, - сказала я.

–Ти справді подобаєшся йому, Ліє. І мені ти теж подобаєшся, - прошепотіла Мері.

Я провела руками по золотому волоссю маленької принцеси, яка колись перетвориться на відважну й вольову жінку. В цьому в мене не виникало сумнівів.

–Знаю, - тихо промовила я, коли прямувала до свого коня Попела, не уявляючи чого чекати далі.