Раді Вас бачити!

Розділ 40

Удар об крижану бурхливу воду вибив з моїх легень все повітря. Зболене тіло поринало у бездонну морську глибину, та я не намагалась пручатись. Натомість полишила всі думки і прямувала назустріч своїй долі. Що чекатиме на мене після смерті?

Затуманеним поглядом, я намагалась розгледіти сонячні промені, що дедалі менше пробивалися крізь шар води. Тіло закамʼяніло від холоду і пекельного болю, а легені палали вогнем. Стрімко провалюючись у безодню, я сподівалась лише на те, що моя самопожертва не була марною. Що Темрява нарешті зникне і дозволить світлу розійтися цим світом, повертаючи його до життя.

Вода заповнювала мої легені, і я дозволила цьому відчуттю поглинути мене цілком. Світ розпливався перед очима, віщуючи кінець мого шляху. Останнім, що я побачила, був нечіткий темний силует, який швидко прямував назустріч. Невже це і є смерть? Я не встигла закінчити цю думку, бо занурилась у непроглядну пітьму.

***

Я снувала у темряві, намагаючись знайти звідти вихід. Тиша навкруги була якоюсь неправильною. Однак я вже не відчувала болю чи страху. Лише невимовний спокій, що огорнув моє серце. Тут не було нічого, сама лиш порожнеча. Я не відчувала тіла, воно здавалося невагомим, ніби зітканим з тіней і темряви. А потім звідкись долинув голос, теплий і мелодійний. Такий до болю знайомий. Він кликав мене, благав повернутися, і я не змогла опиратися. Полинула до нього, наче птаха.

Коли я повільно розплющила очі, то не змогла зрозуміти де опинилася. Бачила лише світло і тендітну постать, що схилилася наді мною. Це була жінка з волоссям кольору воронячого крила і тьмяними зеленими очима. Я одразу впізнала її, хоч і не бачила протягом багатьох років. Це обличчя неможливо було забути, незважаючи на те, що у спогадах воно не було вкрите шрамами і зморшками, а погляд не був таким втомленим і бляклим.

–Мамо? – ледь ворушачи губами мовила я.

Таке воно, життя після смерті? Якщо у цьому світі поряд зі мною була мати, то я не жалкувала, що опинилась у ньому. Адже побачити її бодай на мить – найкращий подарунок долі. Можливо, тепер вона завжди буде поряд, чого не змогла зробити за мого життя.

Я спробувала усміхнутись потрісканими губами і прошепотіла:

–Ти всього лиш видіння чи не так?

–Ні, Ліє, – лагідно мовила жінка.

–Тоді ти теж померла? – вжахнулася я.

–Я не померла. Так само як і ти, доню, – всмінхулась мати і обережно взяла мене за руку.

–Я не розумію…

А тоді звідкись долинув ще один знайомий голос.

–Ліє! Нарешті ти прокинулася! – з полегшенням видихнув Раєн, який сів на край мого ліжка.

І лише тепер я усвідомила, що перебуваю у великій світлій кімнаті і лежу під мʼякою теплою ковдрою. Відчула запах троянд, що стояли на столику поряд з ліжком. Почула спів пташок за вікном. Світ знову набув барв. Але як це можливо? Я памʼятала, як померла. Зникла у морській глибині і покинула життя. Це прекрасний сон чи все-таки реальність?

–Що сталося? Як я тут опинилась? – тільки й змогла вимовити я.

–Це все твоя мати, Ліє. Вона зʼявилась нізвідки і витягла тебе з води, – пояснив Раєн.

–Ну, насправді, не зовсім так, – знизала плечима Кароліна. – Я стежила за всім з берега, тож коли ти стрибнула, пішла тебе рятувати. Не могла дозволити тобі так безглуздо померти.

–Але як ти мене знайшла? Як вибралася з увʼязнення?

–Тож ти все знаєш, – сумно усміхнулась жінка.

–Батько сказав мені, що тримає тебе в полоні, – здригнулася я.

–Так і було. Однак кілька тижнів тому я все ж змогла нарешті вибратися звідти і одразу вирушила на твої пошуки.

–Але..

 Моє запитання перервало раптове відлуння музики. Приємна мелодія роялю, що роздалася десь нагорі.

–Звідки цей звук? – здивовано запитав Раєн.

–Ходімо подивимось. Тоді я й зможу розказати свою історію від початку до кінця, – загадково мовила мати.

Я нічого не розуміла та все ж вирішила послухатися. Обережно піднявшись, я звісила ноги з ліжка, долаючи раптове запаморочення у голові.

–З тобою все гаразд? Давай я допоможу, – стурбовано сказав Раєн.

Хлопець взяв мене під руку і допоміг обережно стати на занімілі ноги. Холодна підлога вжалила босі ступні, і різкий вдих зірвався з моїх губ.

–Ти можеш іти? – схвильовано запитав Раєн, пропалюючи мене стривоженим поглядом.

–Зі мною все добре, справді. Просто трохи знесилена, але це мине, – заспокійливо промовила я.

Музика не припинялась. Це неабияк мене дивувало, адже у Тінньовому маєтку ніхто ніколи не грав. Що ж змінилося тепер?

Ми повільно піднялися на третій поверх, хоч мої ноги досі відмовлялися нормально функціонувати. Двері однієї з кімнат були навстіж прочинені.

–Дивно, це музична кімната. Але ж вона завжди була закрита, – здивувався Раєн і насупив брови.

Мама не полишала мене ні на мить і осяйливо усміхалася, хоч і виглядала дуже втомленою. Та її бліде побите обличчя здавалось мені найгарнішим у світі.

Коли я обережно підійшла до кімнати і зазирнула всередину, то побачила жінку, що сиділа до мене спиною і грала на роялі. Її довге золотаве волосся виблискувало у променях сонця, що лилося з прочиненого вікна. Однак плечі жінки були згорблені, а тіло здавалося хворобливо худим.

Раєн теж став біля мене і насупився, уважно оглядаючи незнайомку.

–Хто ви така і що тут робите? – трохи роздратовано запитав хлопець. – Вам тут не місце. Ця кімната належала моїй матері.

Жінка нарешті припинила грати, на секунду завмерши, а тоді повільно обернулася і кволо усміхнулася. Її небесно-блакитні очі були червоними від сліз.

Раєн поряд зі мною вражено застиг на місці і важко видихнув.

–Мамо, це справді ти? Чи мені лише здається? – прошепотів хлопець і на мить заплющив очі.

–Це я, синку. Ти не уявляєш, як я рада нарешті зустрітися з тобою, – лагідно мовила жінка.

–Ви Ейлін Бавілль? – здивовано запитала я.

Та жінка не встигла відповісти, бо Раєн зірвався з місця і підбіг до неї, міцно обійнявши.

–Що ти тут робиш, мамо? Ми думали ти померла, – схлипнув хлопець, зариваючись обличчям у волосся жінки.

Дивлячись на реакцію Раєна, я сама ледве стримувала сльози, адже як ніхто інший розуміла його.

–Я повернулася. Тепер все буде добре, – жінка знову заплакала, ніжно гладячи Раєна по спині і цілуючи його у скроню.

–Але як це можливо? – не вгавав хлопець. Він, здається, досі не міг осягнути всього, що сталося.

Кароліна нарешті увійшла до кімнати і поклала руку мені на плече.

–Присядьте. Зараз ми усе вам розкажемо, – спокійно промовила мати.

–Ми? – здивувалась я, переводячи погляд між матірʼю та Ейлін.

–Так, ми, – сумно усміхнулася Ейлін. – Адже певною мірою це наша спільна історія.

Я мала так багато запитань, тож сіла на мʼякий блакитний диван, очікуючи почути відповіді. Раєн завагався, але теж сів поряд і пригорнув мене до себе. Ми завжди мали спільне горе, яке тепер перетворилося на спільну радість. І це, здавалось, звʼязало нас новою ниткою взаєморозуміння і прихованого всередині щастя.

–То, може, нарешті розповісте, що тут відбувається? – не витримав мовчазної напруги Раєн.

–Звісно, – почала Кароліна. – Напевно ти вже чула частину моєї історії з вуст свого батька, Ліє.

–Так. Джон сказав, що ти не підтримувала його ідей, тож коли він це збагнув, то увʼязнив тебе, – з люттю в голосі мовила я.

–Це місце називалось Камʼяною Вʼязницею. Давня споруда, де колись давно тримали у неволі зрадників держави. Саме там я опинилася, і там зустріла Ейлін. Ми знали одне одну, бо вже зустрічалися раніше. Все ж таки наші сімʼї були добре знайомі між собою.

–Як ви опинилися в одному й тому ж місці? І що там робила моя мати? – здивувався Раєн і напружено засовася на дивані.

–А це вже нехай розповість Ейлін, – стримано відповіла Кароліна.

Мати Раєна протяжно зітхнула і невпевнено почала:

–Якщо ти памʼятаєш, десять років тому я вирушила до провінції Віолен у справах держави. Тоді Темрява ще не набула такого розмаху, однак все одно стрімко поширювалася провінцією. Я знала, що вона так просто не зупиниться і зрештою захопить весь світ, – пригнічено мовила жінка. – Там, гуляючи лісом, я натрапила на прибічників. Тоді ще мало хто знав про їх існування. Вони схопили мене, та я не була дурною. Я використала це як можливість.

–Яку ще можливість? – вражено вигукнув Раєн. Він виглядав розгубленим і спантеличеним через слова матері.

–Я хотіла захистити тебе і Мері, подарувати вам довге і щасливе життя, де не буде Темряви. Тож погодилась стати їхньою союзницею. Збрехала, що підтримую їхнє бачення світу. Сказала, що маю вплив і доможу їм досягти мети. Але насправді, я стала шпигункою і таємно передавала інформацію своєму батьку.

–Пан Дарвін все це знав? Чому ж він нічого не розповів нам? Я памʼятаю, яким сумним він був, коли згадував про свою втрачену дочку, – стиснула зуби я, почуваючись зрадженою і обманутою. Що ще знав чоловік, але приховував від мене?

Раєн ще більше напружився і нервово постукував ногою об деревʼяну підлогу.

–Нехай він розкаже сам. Зрештою, це мене не стосується, – знизала плечима Ейлін і продовжила свою розповідь: – Я багато років пробула між двох вогнів. Намагалася не викликати підозр. Та одного дня прибічники все ж викрили мене. Сам Повелитель Темряви прийшов і запроторив мене до вʼязниці. А там я зустріла Кароліну, свою давню подругу, і була вкрай здивована. Нас із нею розділяла лиш одна камʼяна стіна, тож ми багато розмовляли і врешті-решт почали розробляти план. Часу в нас було більше ніж вдосталь.

–Але як ви звідти втекли? – задумливо запитав Раєн, ніби озвучуючи мої думки.

–Я пробула там близько пʼяти років, а Кароліна ще довше. Нас іноді виводили на прогулянки, тож ми запамʼятовували все. Кожну дрібницю, яка могла б допомогти вибратися з тих камʼяних стін. Якби ми не мали одна одної, то давно збожеволіли б. А так ми міркували і вірили у порятунок разом, – Ейлін лагідно усміхнулася моїй матері. – Кілька тижнів тому ми покинули те місце. Кароліна непомітно витягнула ключі від камер в одного з охоронців, тож вночі ми втілили свій задум у життя. Втекли підземними тунелями і нарешті вирвалися на свободу.

Я була вражена такою правдою, адже вона виявилась зовсім не тим, чого я очікувала. Раєн, здавалося, також поділяв мої почуття, нервово проводячи рукою по скуйовдженому волоссю.

–І що ви робили після втечі? Чому одразу не прийшли сюди? І як ти дізналася, де мене шукати, мамо? – потік питань зривався з моїх вуст. Я прагнула нарешті скласти всю картину докупи.

–Нам пощастило, що вʼязниця знаходилася у Ференеї, а не в іншій більш віддаленій провінції, – пояснила Кароліна. – Тож ми йшли лісом і натрапили на селище. Звідти Ейлін послала звістку Вінсенту, а той наказав нам поки лишатись на місці.

–Тобто мій дід кілька тижнів знав, що ви живі, але нічого не сказав? – обурено перервав Раєн.

–Так було треба. Він сам вам усе розповість, – тільки й мовила Ейлін.

–За кілька днів до твоєї зустрічі з батьком, Ліє, Вінсент сказав, де я зможу тебе знайти, – продовжила Кароліна. –Тож я вирушила до Бездонного Урвища, а Ейлін мала повернутися до Тінньового маєтку.

–Чому пан Дарвін відправив тебе стежити за мною? – зацікавлено запитала я у матері.

–Він хотів, щоб я мала змогу нарешті тебе побачити. Особливо якщо ця битва стала б останньою для тебе, – зітхнула Кароліна. – Тож коли ти стрибнула, я знала, що повинна тебе врятувати.

–Це тебе я бачила там, у морі. Думала це смерть прийшла за мною, – здригнулася я, мимоволі згадуючи ті жахливі відчуття.

–Я ледве тебе витягнула. А на березі зрозуміла, що ти не дихаєш. Ти померла, Ліє. Однак я змогла повернути тебе до життя. Тоді, на березі, ти на кілька секунд прийшла до тями, а тоді знову поринула у забуття. Памʼятаєш?

–Ні, не памʼятаю. Увесь цей час я ніби блукала у темряві, а потім різко опинилася у кімнаті, – знизала плечима я. Тож смерть все-таки прийшла по мене, але я змогла вирватися з її пазурів.

–Ну і нехай. Зараз це неважливо. Головне ми всі знову разом і тепер так буде завжди, – сяйливо усміхнулася Кароліна.

Я стисла руку Раєна, і ми зустрілися поглядами. Нарешті можна було зітхнути з полегшенням. Все, чого ми так прагнули, втілилося в життя. І я чи не вперше дякувала долі за цей довгий, але виправданий шлях. Раєн теж здавався як ніколи щасливим, а його очі були сповнені світла.

А тоді ще одне питання раптово виникло у моїй свідомості. Найважливіше питання. І я сподівалася, що відповідь на нього мені сподобається.

–Що сталося з Темрявою? Вона зникла?

–Вінсент чекає на вас унизу. Він відповість на усі запитання, – трохи невпевнено мовила Кароліна, уникаючи мого погляду.

І я відчула, що моє життя зовсім скоро зміниться назавжди.