Раді Вас бачити!

Розділ 37

Ставши у затінок під деревом, я тримала троянду тремтячими пальцями, повільно відвʼязуючи записку. Ця квітка завжди була лихим повідомленням. Я вже думала, що ніколи більше її не побачу. Але ось вона, знову в моїх руках і змушує нутрощі стискатися від тривоги.

Маленька записка з пожовклого пергаменту змушувала моє серце шалено битися у грудях. Але незважаючи на це, я розгорнула її, вдивляючись у дрібні, обережно написані літери.

«Вітаю, Ліє.

Нарешті настав той момент, коли я пишу тобі, просячи про зустріч. Довгі роки очікування і спостереження минули не дарма. Ти нарешті достатньо сильна, щоб постати переді мною і визначити свою подальшу долю. Зрештою, це мало статись, адже ми з тобою завжди були нероздільними. Якщо ти хочеш дізнатися правду і постати перед вирішальним вибором, я чекатиму на тебе. Через три дні, на краю Бездонного Урвища. Опівдні, коли сонце в небі буде таким же могутнім, як наша з тобою Темрява. Памʼятай, від цього рішення залежать життя твоїх друзів та майбутнє всієї Медеї. Я все одно знайду тебе, однак вже не буду таким милосердним.

Щиро сподіваюсь на твою розсудливість.

Повелитель Темряви»

Записка випала з моїх рук і повільно приземлилася на траву поряд з вугільно-чорною трояндою. Я похитнулася і впала на коліна. Погляд, що був спрямований у нікуди, поволі затуманився, і світ навколо перетворився на порожнечу.

–Ліє? Що трапилось? – запитав Раєн, який, здавалося, зʼявився просто з повітря. Можливо, це моє сприйняття реальності раптом змінилось, згубившись у безодні.

Я мовчала, не здатна вимовити ні слова, ніби мої вуста зашили невидимими нитками. Хлопець обережно підняв записку, читаючи її зі стурбованим поглядом блакитних очей. Раніше вони здавалися мені яскравішими. Чи це просто світ раптом став сірим і похмурим. Раєн загарчав крізь стиснуту щелепу, сховав папірець до кишені і зціпив кулаки.

–Це просто божевілля. Якої думки про себе цей повелитель? – видихнув Раєн. – Ти маєш показати це послання моєму діду.

Я спромоглася лише на кивок. Один єдиний рух закамʼянілого тіла, що вимагав так багато зусиль.

Раєн допоміг мені піднятись, взявши під лікоть. Та ноги геть не хотіли тримати мене. Наче якийсь механізм в одну мить зламався.

–Заспокойся, люба. Все буде гаразд, – тихо мовив хлопець, обіймаючи мене за плечі.

Гаразд. Таке коротке слово, а скільки в ньому брехні.

Зрештою, я спромоглася відчути землю під ногами і зробити кілька невпевнених кроків, тримаючись за руку Раєна. Шлях до маєтку здавався як ніколи довгим. Нас наздогнали Джейм, Фрея і Ліам, які з нерозумінням і тривогою дивилися на мою слабку зломлену постать.

–Що з тобою, сестро? – запитав Джеймс, обережно торкнувшись мого плеча.

–Не зараз, Джеймсе, – коротко сказав Раєн. – Дай їй трохи часу.

Поки ми пленталися до маєтку, ніхто більше не вимовив ні слова. Це давало мені змогу ще більше заглибитись в думки, намагаючись знайти рішення, незважаючи на бажання просто втекти і сховатися від світу. Та я не могла собі цього дозволити. Не тоді, коли зʼявилася можливість покінчити з усім раз і назавжди.

Занурившись у прохолоду і напівтемряву маєтку, я поволі видихнула і спробувала зібратись. Пан Дарвін не має бачити мене такою. Він вірить, що я впораюсь, тож нехай так і залишиться. Ступаючи сходами і досі тримаючи Раєна за руку, я уявляла як перемагаю повелителя і Темрява нарешті полишає цей світ. Які приємні думки. Шкода лише, що це звучало простіше, ніж було насправді.

Пан Дарвін, що побачив нас перед дверима кабінету, насупився, але пропустив досередини.

–У вас щось важливе? – тяжко зітхнув чоловік.

–Важливіше вже нема куди, – видихнув Раєн і посадив мене на диван, примостившись поряд.

Пан Дарвін ще більше насупився, провівши рукою по волоссю.

–Тоді не тягни, – звернувся він до онука.

–Лії прийшла записка від повелителя Темряви, – понуро мовив хлопець.

–Отже, це все-таки сталося, – спохмурнів пан Дарвін. – Де ця записка?

Раєн витяг клаптик паперу з кишені і передав діду. Той уважно переглянув записку, щось бурмочучи собі під ніс. Зрештою чоловік перевів задумливий погляд на мене.

–Настав твій час, Ліє.

–Це все, що ви можете сказати? – гнівно вигукнув Раєн.

–А що ти хочеш від мене почути? Вона вже давно до цього готувалася і ось нарешті має змогу все закінчити, – знизав плечима пан Дарвін.

–Він має рацію, Раєне, – втрутилась я, нарешті спромігшись заговорити. – Це моя доля і моє призначення. Нічого не вдієш.

–Але ти не можеш просто взяти і піти до цього чоловіка. Це самогубство! – продовжував гніватися хлопець.

–Нехай. Але я хоча б спробую врятувати світ. Врятувати тебе і інших від загибелі.

–Ціною власного життя? Я цього так не залишу, – гаркнув Раєн і подивився на діда: – Ви хоча б вирушите з нею?

–Я не можу. На це є свої причини. Але я відправлю кількох тіньових мисливців, і ви разом з друзями теж можете піти, якщо забажаєте.

–Які причини? Що ви верзете?

–Тебе це не стосується, – відрізав пан Дарвін. – Краще збирайтеся у дорогу. І ще одне. Сьогодні ввечері буде зібрання тіньових мисливців. Прошу вас обох бути присутніми.

–Ви так просто її відпустите? Навіть ніяк не допоможете? – не вгадав хлопець.

–Раєне, облиш це. Ходімо готуватися, – спокійно мовила я.

–Послухай дівчину. І не будь таким впертим. Ти знав, що це рано чи пізно станеться.

Раєн трохи грубо схопив мене за лікоть і вивів з кімнати, голосно зачинивши двері. Він гнівно крокував коридором, тягнучи мене за собою. Хлопець був геть не таким, як завжди. Коли його хватка на моїй руці посилилася, я прошепотіла;

–Мені боляче, Раєне.

Хлопець різко зупинився і перевів на мене здивований погляд. Лише за кілька секунд він усвідомив, що робить, і перелякано відпустив мене, ніби обпікся.

–Пробач, Ліє. Я не хотів, – зіщулився Раєн. – Не розумію, що зі мною сталося.

–Ти просто боїшся, і я розумію чому. Але не варто забивати голову поганими думками. Я змогла це прийняти. І ти зможеш.

–Як мені це зробити? Ти ж ідеш на смерть! – схлипнув Раєн.

–Я іду перемагати, Раєне. Тільки це має значення.

–Ні, Ліє. Для мене лише ти маєш значення. Без тебе цей світ не матиме сенсу. Ти – мій світ.

–Тоді повір, що я впораюсь. Що ми зможемо бути світом одне для одного. Без страху, що завтрашній день може не настати, - сумно усміхнулась я.

Раєн міцно обійняв мене, здригаючись усім тілом. Я зарилася руками у його волосся, кажучи, що все буде гаразд.

Гаразд. Таке коротке слово, а скільки в ньому надії.

***

Я сиділа на застеленому ліжку у свої кімнаті і готувалася до зібрання тіньових мисливців, водночас думаючи про ту чорну троянду. Із самого початку це був він. Повелитель Темряви стежив за мною і залишав цю квітку як частину себе. Натякав, що він поруч. Колись я б навіть подумати не могла, що все виявиться настільки непередбачувано.

Але тепер це все не мало значення. Із самого початку моїм призначенням було врятувати світ від Темряви. І тепер я нарешті це зроблю. Повелитель Темряви помре від моєї руки, пошкодувавши, що не знищив мене раніше.

Одягаючи темну мантію, я дивилася в дзеркало, помічаючи кожну невеличку зміну у собі. Колись мій вигляд кричав про слабкість і безпорадність, тепер же – про безжальність і жагу помсти. Батьки мною пишалися б. Шкода, що їх немає поруч. Але я помщуся, зроблю усе, щоб відновити справедливість. Навіть якщо це стане моїм кінцем. І хоч який сильний страх не розливався моїм тілом, він більше не міг змушувати мене ховатись.

Востаннє глянувши на відображення, я хижо усміхнулась і натягнула капюшон. Нічні кошмари, що переслідували мене все життя, стануть дитячою забавкою. Відтепер я буду справжнім кошмаром для всіх ворогів, що посміли кинути мені виклик.

***

–Я оголошую зібрання тінньових мисливців відкритим, – голосно мовив пан Дарвін.

Всі присутні одразу замовкли, пильно вдивляючись у свого лідера, чекаючи що той скаже.

–Можливо, це одна з наших останніх зустрічей, – почав чоловік. –Світ стоїть на порозі змін. Але я почну спочатку поговоримо про просування Темряви. Станом на сьогодні вона повністю захопила провінції Ціанон, Віолен і Пеалор, а також наступає з півдня на Шіалон та Ференею. Тобто понад половина Медеї вже знаходиться під впливом темної сутності.

–Настав час щось робити. Наскільки я памʼятаю, ваша підопічна, пані Девінгер, поклялася вирішити цю проблему, – спокійно промовила жінка, яку я знала як Валері.

–Про це якраз піде мова. Наскільки мені відомо, цією темною силою, що захоплює світ, керує такий собі повелитель Темряви. Певен, багато хто з вас про нього вже чув.

Тіньові мисливці жваво закивали.

–І що це нам дає? – втрутився чоловік з густим рудим волоссям, імʼя якого я ніяк не могла пригадати.

–Це означає, що аби позбутися Темряви треба вбити її творця, Райтаре, – відповів пан Дарвін.

–Як же це зробити? Ми не знаємо де він і на що здатен, – гмикнула Каліста, що сиділа праворуч від мене.

–А тут ви помиляєтесь, – подав голос Раєн.

–Мій онук має рацію. Лії надійшов лист із запрошенням зустрітися з повелителем віч-на-віч. Якщо вона зуміє його перемогти, то це стане кінцем існування Темряви і початком нової епохи, – задоволено мовив пан Дарвін.

Я втиснулась у спинку стільця, намагаючись заспокоїти уривчасте дихання. Одна справа обговорювати такі речі наодинці, а інша – проголошувати перед такою кількістю людей. Вони всі очікують від мене звершень, бачать своєю рятівницею. Я не можу їх підвести, особливо коли на кону стоїть так багато.

–Ви справді готові до цього, пані Девінгер? – запитав Райтар, задумливо схиливши голову.

–А хіба може бути інакше? Це справа мого життя, і я маю довести її до кінця.

–Тоді ми всі віритемо у вашу перемогу, Ліє, – кивнула Валері. – Нехай вороги поплатяться за всі свої бридотні вчинки.

–Так і буде. Не сумнівайтеся, – промовив наостанок пан Дарвін, змовницьки глянувши на мене.

Шкода, що лише я в цьому сумнівалася, хоч і не подала вигляду.

***

Наступного ранку я запросила брата і друзів прогулятися у саду, адже мала нарешті повідомити про записку і майбутню подорож.

Джеймс, відчуваючи мою тривогу, йшов поруч і нічого не питав. Я мала почати цю розмову перша.

–Повелитель Темряви хоче зустрітися зі мною, – мій голос був більше схожий на шепіт.

–Та що ти таке кажеш! – вигукнув брат, різко спинившись. – Яке він має право щось вимагати від тебе ?

–Джеймсе, це мало статись. Така моя доля і її не змінити.

–Я не хочу тебе відпускати, – не вгавав він.

–Можливо, й не доведеться. Ви всі можете поїхати зі мною, якщо захочете, – знизала плечима я.

–Звісно ми поїдемо, – суворо сказала Фрея. – Скільки в нас часу?

–Його немає. Завтра на світанку маємо вирушати. Їхати недовго, до опівдня ми повинні встигнути.

–Ти зовсім не боїшся? – похмуро запитав Ліам.

–Звісно боюся. Та це не має значення. Я маю перемогти будь-якою ціною.

–Де ти береш увесь цей запал? – протяжливо зітхнув брат.

–Хіба не ти роками шукав мене, Джеймсе? Це в нашій крові – іти до своєї мети, чого б це не коштувало, – сумно усміхнулася я.

–Навіть не знаю, добре це чи погано, – тихо пробурмотів Раєн позаду мене.

Я нічого не сказала. Лише підставила обличчя сонцю, яке могла більше ніколи не побачити. Життєрадісний спів пташок нагадував мені, яким чудовим міг бути цей світ. Однак поки у ньому існує Темрява, ніколи не запанує спокій. Я мала змінити це раз і назавжди.

–Якщо ви справді вирішили їхати зі мною, то ступайте збирати речі. І гарно виспіться. Завтра буде важкий день. Можливо, він змінить наші життя.

–Ми усі віримо в тебе, Ліє. Памʼятай, ти не одна, – усміхнулась Фрея, а потім нахилилась до мене і прошепотіла: – Помстися на моїх батьків.

Я лише кивнула, але дівчина все зрозуміла з мого погляду. Відчайдушного і полумʼяного.

***

 Я сиділа у кімнаті і збирала речі у подорож, коли в двері моєї кімнати постукали.

–Заходьте, – гукнула я, не бажаючи відволікатися від справ.

–Ліє, можна з тобою поговорити? – тихо запитав Ліам, який повільно увійшов до моєї кімнати, ніяково схиливши голову.

–Ліаме? Що трапилося?

–Все гаразд. Просто мене дещо турбує, – зітхнув хлопець.

Я відклала речі вбік і сіла на ліжко, запрошуючи Ліама підійти ближче. Хлопець трохи подумав і вмостився поруч, перевівши погляд на краєвид за вікном.

–Це щодо моєї сестри. Я боюся за неї. Фрея надто любить вплутуватись у неприємності, – пробурмотів він.

–Про що ти просиш? – обережно запитала я.

–Захисти її, Ліє. Від повелителя Темряви і від самої себе. Коли Фрея чогось прагне, то поводиться необдумано. А я не можу втратити сестру. Вона – все, що в мене є.

–Звісно я це зроблю. Вона все ж таки моя подруга. А я захищаю близьких людей ціною власного життя.

–Я радий, що ми з Фреєю зустріли тебе, – усміхнувся Ліам.

Я усміхнулась у відповідь і поплескала хлопця по плечу. Він нагадав мені власного брата, який завжди стояв за мене горою і намагався захистити. Що може бути ціннішим?

За вікном пролетів ворон, нагадавши мені про неминуче. Зрештою, настав час покласти край усім нашим бідам і переживанням. Ми пройшли складний шлях, і він не міг виявитись марним. Він врешті-решт має привести нас до світла.

***

Це була моя найдовша ніч у житті. Сон ніяк не приходив, тож я відкинула марні спроби і встала з ліжка, маючи намір вийти на свіже повітря. Накинувши плащ на нічну сорочку і вдягнувши черевики, я повільно відчинила двері, оглядаючись, і тихо рушила коридором. О цій порі всі давно спали.

Вийшовши надвір, я вдихнула на повні груди, насолоджуюсь прохолодним повітрям і легким вітерцем, який тріпав моє волосся. Сяйво місяця освітлювало мій шлях, коли я швидко крокувала бруківкою, намагаючись заспокоїтися. Настання ранку мене жахало, хоч я вдало приховувала цей страх від інших.

Від роздумів мене відволік голос, що несподівано пролунав з-за спини.

–Ліє? Що ти тут робиш в такий час?

Я здригнулася і різко обернулася, побачивши здивованого Раєна.

–Можу задати тобі те саме питання.

–Я був перший, – насупився хлопець.

–Гаразд. Мені просто не спиться. Не тоді, коли в голові стільки думок, – важко зітхнула я.

–Те саме, – пробурмотів Раєн.

–Чого ти боїшся найбільше, Раєне? – обережно запитала я.

–Втратити тебе, звісно. Цей страх гризе мене зсередини.

–Не треба. Не думай про це.

–Якби ж то це було так просто.

Ми присіли на лаву серед трояндових кущів, що у темряві ночі виглядали незвично похмуро.

–Можливо, це остання ніч, коли ми тут. Тож давай нею насолоджуватися. Ще трохи побудемо просто Лією і Раєном, – прошепотів хлопець.

–Я хочу вірити, що ця ніч не остання, а одна з багатьох, які ми матимемо, коли все закінчиться, – видихнула я, дивлячись в сумні очі Раєна.

–Тоді давай вірити в це разом.

Я поклала голову на плече Раєна, тоді як хлопець міцно притиснув мене до себе. Ми дивились на зорі, що яскраво світили в небі, даруючи надію. Я хотіла залишитись тут назавжди, зупинити час і зберегти цю мить у памʼяті. Таку світлу, незважаючи на темряву навкруги.

Раєн повільно розвернув моє обличчя, проводячи пальцями по щоці. А потім ніжно поцілував, занурюючи мене у невагомість.

–Я ніколи тебе не покину, – тихо мовив хлопець.

–А я ніколи тебе не відпущу.