Раді Вас бачити!

Розділ 21

Темрява знов переслідувала мене. Простягала свої мерзенні тіньові пазурі, намагаючись схопити. Запах гнилі і вологості витав у повітрі. Я не знала де ховатися і куди бігти, бо здавалося Темряаа захопила усе навколо. Навіть рослини зівʼяли й висохли. І жодної живої душі, лише я, мій страх та ця темна безтілесна істота. Серце шалено калатало у грудях, і я чула кожен його удар. Було так холодно, що пальці на босих ногах заніміли і не рухались. А Темрява була все ближче. Вона шепотіла своїм порожнім голосом.

Я загубилась серед дерев і вже не бачила неба над головою. Лише темну пелену, що застилала очі. З горла вирвався безумний крик. Я повалилася на землю, а тіло засудомило від шаленого болю. Темрява поглинала мене, кожна частинка нутра відчувала її присутність. Я дряпала нігтями руки, обличчя, намагаючись позбутися цього невимовного відчуття переповненості силою. Відчула на долонях гарячу кров і знову закричала, побачивши темну рідину і чорні жили в себе під шкірою. Все у мені палало пекельним вогнем. Кістки ніби ламалися і знову зцілювалися. Важко було зрозуміти бодай щось у цій агонії.

А тоді сила у мені вибухнула. З моїх рук виривалася темна матерія, яка робила простір навколо ще чорнішим. По обличчю стікала кров. Мої потоки сили звивалися, кружляли і зрештою перетворювалися на великих чорних примарних птахів із пітьми. Воронів.

Коли мою спину вжалив різкий удар болю, з очей бризнули криваві сльози. Щось ніби проривалося крізь хребет і мʼязи, змушуючи шалено кричати і вигинатися. Я не могла це витримати. Тіньові ворони літали над головою, а зі спини виростали темні, як сама ніч…

Я прокинулася від того, що мене з усієї сили трусили за плечі. По обличчю стікав гарячий піт, а серце виривалося з грудей. Я не могла дихати, пробувала ковтнути повітря, але марно. Паніка зблиснула в моєму шаленому погляді.

–Ліє, все гаразд, ти тут, із нами. Це був лише поганий сон. Чуєш? – Раєн досі продовжув мене трусити. –Спокійно. Дихай, прошу. Нічого не сталося.

Проте повітря вперто не хотілося просочуватись до моїх легень. Я спробувала заспокоїтися, проте жахливі картини досі стояли в мене перед очима. Руки трохи кровили, адже я роздерла нігтями шкіру. До мене підбіг Джеймс і взяв за руку.

–Тихше, сестро. Я поряд. Ми всі тут. Зроби глибокий вдих і повільний видих. Гаразд? – стривожено пробелькотів брат.

Я спробувала зробити те, що він казав. Було важко і боляче, легені палали, але з третьої спроби в мене все ж вийшло вдихнути. Я закашлялася і врешті почала дихати, хоч і уривчасто. Хлопці обережно посадили мене і притулили до дерева. Прибігла стурбована Аніка з луком напоготові.

–Що тут сталося? Я полювала і почула крики. Ліє, все гаразд? – запитала дівчина.

–З нею все добре. Принаймні тепер, - відповів за мене Джеймс і я була йому вдячна. Горло досі боліло, тож говорити було б не надто приємно. Та і слів у мене теж не було, лише крики, що лунали в свідомості.

Надворі світало. Багаття вже не горіло і не зігрівало крижану шкіру. Перші птахи прокидалися і цвіріньчали серед дерев, що грізно звисали над нашими головами. Моє тіло боліло, руки були подряпані, а голос хрипів, коли я запитала:

–Ми вирушаємо?

–Скоро. Аніка підстрелила пташку, тож поснідаємо і поїдемо, - відповів Раєн.

–В тебе точно все добре, Ліє? – стурбовано промовила Аніка.

–Так. Просто поганий сон, - тихо пробурмотіла я.

Друзі дивилися на мене з тривогою, проте нічого не казали. Я знала, що налякала їх. Кошмари давно не приходили до мене. Я подумала, що зміна обстановки, певно, вплинула на мій стан. Однак перед очима безупинно спливали ті жахливі спогади. Вони не давали мені розслабитися і здавалися такими реальними, що по тілу пробігали сироти.

Ми знову розпалили багаття, підсмаживши невилику птаху на полумʼї. Вона смакувала непогано, проте була занадто маленькою для нас чотирьох. На додачу ми зʼїли по пів яблука і стали збирати речі. Сонце вже повністю піднялось у небо і світило яскравими променями. Коли припаси були складені і закріплені на конях, ми стали, щоб перевести подих.

–Як далеко ми вже просунулись? – запитав Джеймс, потираючи потилицю.

–Важко сказати, - задумано відповів Раєн. –Тут скрізь ліс, проте я вивчав мапу, і здається, майже чверть шляху вже позаду. Однак, я можу помилятися.

–Тобто нам ще близько чотирьох днів? – я зітхнула й питально глянула на Раєна.

—В кращому випадку. Але ми не маємо чіткого пункту призначення, тож насправді дорога може зайняти більше тижня. Може пощастити, а може і ні. В будь-якому випадку я не зупинюсь, поки не знайду сестру, - він обвів нас сумним, проте впевненим поглядом.

–Що ж, тоді сподіватимемося, що в цей раз нам все ж поталанить, - пробурмотіла я, застрибуючи на Попела.

***

Ми їхали вже кілька годин. Чим далі просувалися, тим більше мене охоплював відчай. А що як усе це дарма? Сили швидко покидали мене, враховуючи недостатню кількість їжі та сну. А як я буду почуватися за тиждень? Чи вистачить мені витривалості і сили духу, щоб продовжувати рухатись вперед? Чи не зламаюся я під тиском обставин? Важко було сказати напевно. Та поки що я не збиралася здаватися і втрачати надію. Хоча б заради Раєна.

Він у свою чергу здавався доволі бадьорим і сповненим сил. Не знаю, звідки вони в нього бралися. Можливо, його мета і бажання були такими потужними, що перекривали втому. Сьогодні Раєн був більш говіркий. Я думала, що таким чином він намагається відволіктися від поганих думок і переживань.

–То що тобі снилося, Ліє? – тихо запитав Раєн, проїжджаючи поряд зі мною.

Невдале питання. Я аж ніяк не хотіла згадувати жах, що переслідував мене цієї ночі. Не бажала знов бачити ті картини перед очима. Адже то було моїм найбільшим страхом. Втратити контроль над силою і перетворитися на безжального монстра.

Та все ж я не хотіла мовчати. Знала, що для Раєна важливо поговорити хоча б про щось, що не стосується його та Мері. Тож я зітхнула і вимовила одне єдине слово, на яке спромоглася:

–Темрява.

Раєн не став розпитувати. Певно, зрозумів, що я не маю ані найменшого бажання це обговорювати. Натомість він знайшов іншу тему для розмови.

–Як ти вважаєш, що відбувається у Джеймса з Анікою? Спочатку вони сміються, а потім сваряться. Так має бути?

–Важко сказати. Думаю, вони самі поки не розуміють як поводитись. Проте мені здається Джеймс поклав на неї око, прошепотіла я і змовницьки підморгнула.

–Можливо, ти маєш рацію. Аж надто дивно він себе поводить, - промовив Раєн і поглянув на наших друзів. Джеймс щось шепотів на вухо Аніці, а та ледь стримувала посмішку. Після наступної репліки, дівчина скривилася і штовхнула його ліктем.

–Ну хіба так можна? – вдавано обурився Джеймс.

–Будеш знати, що патякати, - пирхнула Аніка.

Ми з Раєном одночасно посміхнулись.

–Цікаво, що він їй сказав, - пирхнула я.

–Я думаю ми ніколи цього не дізнаємося, - зітхнув хлопець, стримуючи сміх.

Після цього ми знову їхали мовчки. Небо було чистим, без жодної хмаринки. Денне світло пробивалося крізь дерева, освітлюючи нам шлях. Проте я знала, що невдовзі вечорітиме. По відчуттям ми їхали годин з шість. Тіло настільки заніміло, що я ледь рухали ногами і пальцями рук. Хотілося зістрибнути і повалитися на землю. Аби лиш відчути тверду поверхню під тілом. Мій кінь, здається, теж був не в захваті від такої тривалої подорожі. Я як ніхто інший його розуміла.

Ще через півгодини я напружилась у сідлі. Мої очі вловили зблиск у далині. Я зосередилася, намагаючись зрозуміти, що саме побачила. А коли все ж роздивилася, то зітхнула з полегшенням і мало не заплакала. Попереду простягалося невелике озеро. Блакить води відбивала промені сонця. Я була готова зіскочити і пірнути туди з головою.

–Ви теж це бачите? – крикнула. –Раєне?

Тепер друзі також зосередилися і помітили клаптик води серед дерев.

–Здається, це озеро. Хочеш зупинитися? – запитав Раєн.

–Було б непогано. До того ж нам треба поновити запаси води, - відповіла я, намагаючись не видати свого захвату.

Тож ми зупинилися. Я на мʼяких ногах пошкандибала до озера, вдихаючи прохолодне повітря на повні груди. Коли пальці рук торкнулися гладі води, я була готова залишитись тут назавжди. Коні теж зраділи такій знахідці і почали жадібно пити. Аніка підійшла і вмила обличчя холодною водою. Я повторила за нею і відчула невимовну насолоду від холодного освіжаючого дотику. Після стількох годин виснажливої дороги, мені врешті вдалося розслабитися і відчути приплив енергії. Згадалося моє улюблене озеро у лісі біля Тінньового маєтку. Воно було острівцем спокою і можливістю побути наодинці. Однак зараз ця водойма здавалася нічим не гіршою.

–Не знаю як ви, але я скупаюсь.

Мені і спраді не завадило б освіжитися. Після ночівлі в лісі і подорожі на конях моє тіло було вкрите потом і багнюкою. Маленькі листочки і гілочки позастрягали у довгому брудному волоссі.

Я пройшлася берегом, ховаючись поміж дерев. Хотілося побути на самоті і насолодитися прохолодою води. Я повільно розплела неохайну косу і зняла одяг, повісивши його на гілку верби. Коли мої ступні торкнулися рідкої криги озера, з губ зірвався різкий вдих. Я поступово просувалася все глибше і глибше, звикаючи то температури. Коли рівень води торкнувся моїх плечей, я змусила себе дихати і подивилася у небо, яке почало набувати помаранчево-рожевих фарб. Заплющивши очі, прислухалася до звуків. Тишу порушувало тільки легке шелестіння листя, спів пташок у далині і плескіт води. Коли я почула останнє, то відкрила очі та озирнулася. Трохи далі від мене Раєн теж вирішив скупатися. Він помітив мене, але не став заважати і порушувати мій простір. Я всміхулася, майже не дивуючись його порядності. А тоді пірнула.

Я опинилася у безодні. Холод накрив мене цілком, ледь не вибивши повітря з грудей. Проте я майже одразу заспокоїлася, адже робила так постійно. Любила це відчуття безмежності і свободи. Адже під водою немає ні проблем, ні Темряви, ні навіть мене. Адже я сама перетворюсь на течію, на цю безкраю порожнечу, зливаюся з потоками води і перестаю думати про що-небуть.

Коли повітря почало закінчуватися, я винирнула на поверхню. Насолодилася краплями, що стікали по щоках. Потім озирнулася і помітила, що Раєн дивився на мене стурбованим поглядом. Можливо, я була під водою надто довго. Посміхнулася, щоб заспокоїти його та попливла геть, знову усамітнившись. Коли я опинилася у тіні дерев біля берега, зітхнула з полегшенням, бо нарешті могла знову сховатися від зайвих очей. Помила волосся, час від часу дістаючи з нього дрібні листки та інші лісові принади.

Зрештою, довелося вилізти з води, адже сонце все нижче опускалося за горизонт. Мочити одяг не хотілось, тож я почекала поки тіло обсохне. Знову заплела волосся в тугу косу. Мої довгі чорні пасма були мʼякими і так схожими на волосся матері. Повсякчас згадувала її, коли дивилася у дзеркало чи робила зачіски. Однак не хотіла визнавати, що мені її не вистачало. Її любові і теплої посмішки. Навіть якщо я цього й не памʼятала.

Поки я натягувала на себе одяг, задивилась у небо, таке неймовірно гарне і різнобарвне. Кожного разу дивувалася, як світ може бути таким мінливим і багатогранним. Як природа створила всю цю красу. Поки, я сиділа під вербою, заглиблена у думки, навкруги остаточно стемніло. Я вирішила повертатися, щоб не тривожити друзів дарма.

Коли я прийшла до нашого табору, вогонь вже горів, а дві білки смажилися і доволі приємно пахли. Мій шлунок одразу скрутило від голоду. До цього моменту я не задумувалася про те, як давно їла. Тож в напруженому очікуванні я сіла біля багаття, розтираючи руки.

–Як поплавала? – запитав Джеймс, весело поглядаючи на мене одним оком.

–Просто чудово. Давно не відчувала такої насолоди, - відповіла я.

–Ми набрали води й назбирали трохи ягід. Аніка як бачиш знову вполювала нам вечерю. Мені починає здаватися, що без неї ми померли б голодною смертю, - пожартував брат.

–Не здивувалася б, якби так і було, - пирхнула десь позаду мене подруга. –Насправді ці ледацюги витратили на роботу хіба що з півгодини, а весь інший час грілися на сонці.

–Брехня. До того ж ми розпалили багаття. Як би ти посмажила своїх білок без вогню? – здавалося цього разу Джеймс не збирався поступатися.

–Я й сама можу це зробити, розумнику. Просто треба було зайняти вас чимось корисним, - гмикнула Аніка і зникла поміж дерев.

–І в чому я не правий? – здивувався брат, дивлячись на мене й розводячи руками.

–Навіть не знаю, - відповіла я, ледь стримавши смішок, що рвався назовні. Було кумедно спостерігати за сварками цих двох.

Згодом повернулся Раєн і ми взялися за вечерю. Нарешті вдалося добре наїстися і набратися сил. Я смакувала білку й облизувала пальці. Раєн був мовчазний і, здавалося, мало цікавився їжею.

–Де ти був? – тихо запитала я у нього.

–Хотів побути наодинці. Як і ти, до речі, - знизав плечима хлопець.

–Я розумію. Іноді нам всім варто відпочивати одне від одного.

–Маєш рацію. Особливо Джеймсу та Аніці варто хоч трохи побути на відстані. Таке відчуття що вони або загризуть одне одного або задушать обіймами, - пирхнув Раєн.

Ці двоє навіть не звертали на нас уваги, адже знову про щось сперечалися. І як їм вистачало на це сил?

–Ти перебільшуєш, рудоволоско, - почула я голос брата.

–Справді? – Аніка добряче його штурхнула. –Це ми скоро побачимо.

–А доти?

–А доти я тобі вріжу, якщо не замовкнеш, - подруга скорчила гримасу і відвернулася.

–І от завжди те саме. Ти можеш поводитись нормально, рудоволоско? - розвів руками Джеймс.

–Ні, поки ти будеш мене так називати. Здається, я просила цього не робити, - виплюнула Аніка і пішла геть.

Мої брови поповзли нагору. Зі мною подруга так не поводилася. Чим же її так дратує Джеймс? Дивно було спостерігати як близькі мені люди можуть відкриватися з інших сторін.

–Піду знайду її, - пробурмотів брат і теж зник серед дерев.

Ми з Раєном залишились вдвох. Яскравий місяць світив над нашими головами. Їжа закінчилась, тож я не мала на що відволіктись. Все думала про Джеймса та Аніку, про Раєна, який ставав все менше схожим на себе. Це турбувало мене найбільше. Адже втратити себе означає програти. Здатися долі і слідувати її чіткому маршруту. Я боялася, що тоді вже не зможу його повернути. А після,втрачу з ним частинку себе.

–Пішли теж прогуляємося, - запропонувала я. Раєн неохоче погодився. Ми йшли поміж високих дерев та колючих кущів, не промовляючи ні слова. Зорі ставали дедалі яскравішими, ніби маленькі іскорки на полотні неба.

Я чекала, що Раєн заговорить першим. Поділиться зі мною своїми думками. Хоча і розуміла, що неправильно очікувати цього від нього. Адже я сама тримала все всередині. Боялася поділитися своїми страхами з іншими. Була закритою книгою, повною таємниць.

Раптом я почула тихий схлип. Зупинилася й прислухалася. Раєн теж повторив за мною, хоча й не розумів, що я роблю.

А тоді десь зліва зʼявився ледь чутний голос Джеймса.

–Все буде гаразд. Годі перейматися через рібниці. Ти ж знаєш, що я маю рацію.

–І це найгірше, - голос Аніки був уривчастий і тихий.

Ми підійшли трохи ближче, ховаючись за гіллям розлогих дерев. Тепер бачили усю картину. Аніка сиділа із заплаканим обличчям, спершись на стовбур великого дуба. Джеймс сидів поряд, тримаючи її за руку. Він щось прошепотів дівчині на вухо і та легенько всміхнулася.

–Виявляється, ти вмієш посміхатися, рудоволоско.

–Не називай мене так. Будь ласка, - прошепотіла Аніка.

–Чому тобі не подобається, коли я зву тебе рудоволоскою? – запитав Джеймс. –Мені здається це дуже мило.

Аніка трохи помовчала. Я чекала на її відповідь, затамувавши подих. Зрештою дівчина зітхнула та промовила:

–Бо так мене звав батько.

Моє серце болісно стиснулося. Раєн тримав мене за лікоть, щоб я не впала.

–Звав? – почав Джеймс.

–Він помер, - на очах Аніки зʼявилися нові сльози.

На обличчі брата я побачила біль і розпач. Здавалося, він аж ніяк не очікував такої відповіді.

–Пробач. Мені шкода. Я не знав, - розгублено забелькотів Джеймс, проте Аніка здригнулася і різко його обійняла.

–Ти не винен.

Напевно, ані Джеймс ані ми з Раєном такого не очікували. Поки Аніка міцно обіймала мого брата і плакала, Раєн прошепотів:

–Памʼятаєш я казав, що вони задушать одне одного обіймами?

Я ледь стриматися, щоб не засміятися. Однак тоді нас би викрили, а такого мені не хотілося. Адже це було особисте. Тож ми з Раєном тихим кроком повернулися в наш табір.

Не знаю, скільки часу минуло поки ми сиділи біля вогнища вдвох. Іноді ми промовляли по кілька нейтральних реплік і знову замовкали, аж поки з лісу не повернулися Аніка та Джеймс. Вони трималися за руки і, здавалося, мали доволі непоганий настрій. Невже вони нарешті розібралися з усіма своїми суперечками й недомовками? Хотілося в це вірити.

–Що ви робите? – запитав Джеймс і сів поряд зі мною.

–Чекаємо вас, як бачиш. Вже пізно, треба відпочивати, - відповіла я.

–Ви лягайте. Я буду на варті, - промовив брат.

–Ні. Сьогодні моя черга. А тобі не завадило б поспати, - вигнула одну брову я, помітивши як він потирає сонні очі.

–Гаразд, але розбудиш через кілька годин. Тобі також варто відпочити.

–Домовились.

Ми розстелили ковдри на вологій землі. Джеймс одразу ліг і накрився ще одною ковдрою майже з головою. Аніка не довго думаючи лягла поряд із ним. Через десять хвилин вони вже міцно спали. Раєн не поспішав лягати і сидів, вдивляючись у вогонь.

–Ти теж поспи, - прошепотіла я.

–Звісно. Проте я ще трохи посиджу, - знизав плечима Раєн.

–Як хочеш, - я зітхнула і відійшла від нього, присівши на стовбур поваленого дерева, що лежав неподалік. Сьогоднішня ніч обіцяла бути довгою.