Раді Вас бачити!

Ден і Пак стояли посеред просторого кабінету, ніби два школярі, викликані до директора. За масивним столом із червоного дерева сидів пан Сан-вон — його брови були насуплені, очі блищали гнівом під густими сивими бровами, а пальці нервово стукали ручкою по полірованій поверхні. Стук-стук-стук — ритм, що нагадував метроном, відмірюючи їхню провину. Повітря в кабінеті було важким.

— Я вас, засранців, останній раз питаю, — пан Сан-вон стиснув ручку так міцно, що кісточки побіліли. — Хто з вас стане гендиректором компанії?!

Ден і Пак синхронно вклонилися, їхні голови опустилися в унісон, ніби вони репетирували цей жест роками. Ден ледь стримав посмішку, відчуваючи, як Пак поруч робить те саме. Пан Сан-вон зірвався з місця, його крісло відкотилося назад із різким скрипом.

— Гаразд, я вже змирився, що Пак стане філологом, — він махнув рукою, ніби відганяючи цю думку. — Зрадів, коли Ден увійшов у сім’ю, подумав: «О, хоч хтось візьме кермо!» А ви — один одного варт варті! — його голос піднявся до крику, але в ньому чулася не так злість, як розпачливе роздратування. — У нормальних сім’ях за таку посаду люди горло один одному перегризають! Козні будують! Інтриги плетуть! А ви?! — він театрально розвів руками. — Бізнес вони відкривають! Ось вам готовий бізнес на блюдечку, та хоч разом в одне крісло сідайте!

Ден і Пак переглянулися, їхні губи ледь сіпнулися в посмішках. Пан Сан-вон знесилено впав назад у крісло, його плечі опустилися, ніби він щойно програв битву.

— У всіх сини й зяті приймають посаду, а в мене — донька й невістка, — пробурмотів він, хапаючись за серце. — Ця молодь мене до серцевого нападу доведе. — Він різко підняв очі. — Чого мовчите?!

— Пробачте, — синхронно вигукнули хлопці й уклонилися ще нижче, ледь стримуючи сміх.

Пан Сан-вон скривився, але його очі раптом потеплішали.

— Ой, ідіть уже, — махнув він рукою. — Увечері чекаю на сімейну вечерю. — Його голос став м’яким, майже ніжним. — Я внучатам подаруночки підготував.

Ден, не підіймаючи голови, обережно промовив:

— Ви їх занадто балуєте.

— ЩООООО?! — пан Сан-вон рвучко випрямився, його брови злетіли. — Ви й внуків балувати не даєте?! Будеш багато говорити, я тебе гендиректором зроблю!

— Пробачте, — Ден ледь стримав сміх, його плечі затремтіли.

— Усе, ідіть, щоб очі мої вас до вечора не бачили! — пан Сан-вон відвернувся до вікна, але Ден помітив, як кутики його губ ледь сіпнулися в посмішці.

Хлопці швидко вийшли з кабінету, зачинивши двері. У коридорі на них уже чекали Со-ян і Ада. Со-ян стояла, схрестивши руки, її брова була піднята в фірмовій манері, а Ада нервово покусувала губу.

— Ну як пройшло? — Со-ян ступила крок уперед.

— Краще, ніж ми сподівалися, — Пак посміхнувся, розслаблено розправляючи плечі. — Увечері нас усіх чекають на вечерю.

— Хоча, думаю, нас там чекають у якості, супроводжувачів, — розсміявся Ден. — Твій тато обожнює внуків.

— Так, — Ада кивнула, її посмішка стала ширшою. — Він уже тиждень хвалиться, які подарунки купив.

Ден потер руки, його погляд став хитрим.

— Пропоную залишити малечу з дідусем і втекти через годину. Відсвяткувати відкриття нашої з Паком маленької фірми. — Він питально поглянув на всіх.

Со-ян розсміялася, її очі спалахнули.

— О, я за! Тато й не помітить, як ми зникнемо.

— Я теж, — Ада кивнула посміхаючись.

— Тоді домовилися, — Пак усміхнувся, поплескавши Дена по плечу. — Але якщо тато нас спіймає, ти береш вину на себе.

— Я завжди винен, — Ден підморгнув, обіймаючи Со-ян за талію й притягуючи до себе.

Вони розсміялися всі разом, їхні голоси наповнили коридор теплом і легкістю. Попереду була вечеря, родина, трохи бунтарства й нове життя — із фірмою, мріями й любов’ю, яка здолала роки та кордони.