Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ден вийшов з аудиторії, так і не до кінця повернувшись у реальність. Слова викладача досі лунали в голові, сплітаючись з власними думками в густу, хаотичну кашу. У коридорі стояв важкий, задушливий дух: кава, дешевий дезодорант, крейда й легка нотка парфумів. Студенти снували в різні боки, хтось голосно сміявся, хтось нервово гортав конспекти, намагаючись встигнути перед наступною парою.
— Брате, ти живий взагалі чи вже спиш на ходу? — пролунав позаду знайомий спокійний голос.
Ден здригнувся, коли важка долоня лягла йому на плече. Озирнувшись, він побачив Пака.
— Схоже, вчора в клубі було гаряче, га? — підколов Пак.
Ден важко видихнув і провів рукою по потилиці.
— Яке там гаряче… Навіть не потрапив туди. Ліг на п’ять хвилин і відрубався, як убитий.
Пак примружився, у його очах спалахнула лукава іскра.
— Ось чому ти сьогодні такий кислий. Пропустив свою Джі-у?
— Джі-у, — Ден закотив очі. — Та я нічого й не обіцяв. Казав лише «можливо».
— Ага, — Пак хитнув головою з удаваною серйозністю. — То твоя геніальна стратегія зваблення провалилася?
Ден посміхнувся повільно, хижо, відкинувши голову назад.
— Хто сказав, що провалилася? Навпаки. Тепер вона сама мене шукатиме. Просто… відстрочив неминуче задоволення.
Пак тихо пирхнув, стримуючи сміх, і ляснув друга по плечу. Та вже за мить його обличчя стало серйозним. Він нахилився ближче, і голос став тихим:
— Дзвонив Тренер. Сьогодні треба заїхати до одного… клієнта.
Ден коротко кивнув. Усмішка зникла.
— Зрозумів.
На мить між ними пролетіло щось без слів — важке, звичне. Погляд, у якому читалася спільна таємниця, ризик і та темна нитка, що міцно зв’язувала їх обох.
За вікном золотився теплий осінній Сеул. Мимо проходили дівчата з паперовими стаканчиками кави, хлопці гаряче сперечалися про оцінки, хтось сміявся в телефон. А вони вже думали про інше: про ніч, про дорогу, про бруд, який ховається за фасадом звичайного студентського життя.
Вони розійшлися в різні боки, розчинившись у натовпі.
Ден не любив цю роботу. Швидше терпів. Але вона давала гроші, тримала тіло в тонусі й розум гострим. Кожне завдання було маленькою війною: перевіркою сили, витримки й холодного розрахунку.
А найголовніше, це була їхня з Паком таємниця. Щось, що належало тільки їм двом. Тіньова сторона життя, яка лякала й водночас п’янила відчуттям небезпеки.
І, звісно, був Тренер.
Людина, яку важко було назвати батьком чи навіть наставником. Але він займав особливе, майже сакральне місце десь посередині. Його не боялися, його поважали. Коли Тренер говорив, повітря ніби густішало. Кожне його слово важило більше, ніж десяток погроз.
Ден часто ловив себе на думці, що не хоче його розчарувати. І знав, Пак відчуває те саме.
Для них обох це давно перестало бути просто грошима. Це був спосіб довести собі і йому, що вони не такі, як усі. Що вони здатні на більше. Що вони варті того, щоб стояти поруч із ним.
