Раді Вас бачити!

Ден завдавав ударів плавно, майже ліниво, немов не вкладаючи в них повної сили. Кожен його рух був точним і контрольованим. Між його кулаками і холодною, вогкою стіною провулка був затиснутий чоловік років сорока п’яти — важкий, з відвислим животом і неприємним, терпким запахом перегару та гнилого з рота. Цей сморід пробивався навіть крізь щільну тканину балаклави, викликаючи у Дена огиду.

Раніше, коли такі типи починали благати, розповідати про хворих матерів, маленьких дітей і «останні шанси», у Дена всередині щось стискалося. Сумління ще намагалося подати голос. Він кілька разів відпускав боржників, відчуваючи себе ледь не героєм. А потім вирішив кинути цю роботу зовсім.

Тоді Тренер мовчки посадив його в машину і привіз у один підпільний клуб. Там Ден на власні очі побачив правду. Побачив, як ці самі «бідні батьки» і «сім’янини» спускають останні гроші на випивку, карти й жінок, а про родину згадують лише тоді, коли треба виграти час або розжалобити стягувачів. Відтоді щось у ньому остаточно зламалося. Він перестав бачити в них людей. Тепер це були просто боржники. Просто м’ясо.

— Я дістану гроші… через кілька днів, благаю… — прохрипів чоловік, захлинаючись власною слиною.

— Це ти вже казав кілька днів тому, — холодно відрізав Пак, навіть не підвищуючи голосу. — Ми приходимо, коли всі строки давно минули. Гроші потрібні сьогодні. Зараз.

Чоловік раптом схлипнув, як дитина, і розревівся. Сльози змішувалися зі слиною, стікаючи по червоному, спітнілому обличчю.

— Фу, гидота… — скривився Ден з неприхованою огидою. Він витер рукав кофти від чужих сліз і слини, що потрапили на тканину.

— Ти вчора продав золоті прикраси дружини в ломбарді, — спокійно, майже по-академічному продовжив Пак. — Сума повністю покриває твій борг. Ми знаємо.

— У мене малі діти… я не матиму за що їх годувати… — продовжував схлипувати чоловік, голос його ламався, тіло тремтіло.

Ден раптом схопив його за жирне, мокре волосся і різко задер голову вгору. Їхні погляди зустрілися — порожні, налякані очі боржника і холодні, майже байдужі очі Дена.

— А ти їх годуєш, виродку? — тихо, майже пошепки прошипів Ден. Його голос був низьким, без жодного тремтіння. — Твоя дружина пахає на трьох роботах, а ти пропиваєш і програєш усе, що вона приносить. Якщо ми сьогодні тебе доб’ємо, вони тільки зітхнуть з полегшенням. Нарешті позбудяться паразита.

У очах чоловіка спалахнув справжній тваринний жах. Він затремтів ще сильніше.

— Я заплачу! Сьогодні! Я все принесу! У мене є схованка… благаю, не вбивайте мене!

— У тебе одна година, — спокійно сказав Пак. — Якщо не принесеш гроші або надумаєш кликати поліцію… якщо не ми, то прийдуть інші. І вони не будуть такими чемними. Зрозумів?

— Так-так… я все зрозумів… я швидко… — закивав чоловік, ледь тримаючись на ногах.

Він вирвався з їхніх рук і, шпортаючись, побіг геть з провулка, наче за ним гналися всі демони пекла.

Хлопці швидко відійшли глибше в тінь, займаючи зручну позицію, звідки могли спостерігати за виходом і залишатися непомітними для випадкових перехожих.

— Ох ти ж сучка… — пробурмотів Ден, засуваючи руки під балаклаву і почухавши щетину, яка вже встигла вирости й тепер нестерпно свербіла. — Здається, шкіра на обличчі скоро зітреться до крові від цієї дряні.

— То навіщо ти взагалі носиш цей жах на обличчі? — засміявся Пак, відкидаючись спиною на стіну.

— Жах? — Ден підняв брову і хрипко розсміявся. — Це ти моє обличчя так назвав? Між іншим, дівчатам подобається.

— Може, в Україні й подобається, — знизав плечима Пак. — А наших твоя морда тільки лякає.

Ден глянув на нього з іронічною, хижою посмішкою. Вуличне світло ліхтаря ковзнуло по його очах, надаючи їм небезпечного, вовчого блиску.

— Це ти мені будеш розповідати, що дівчатам подобається, а що ні? — він примружився. — До твого відома, ваші дівчата самі на мене вистрибують, як наші на шашлик.

— Шашлик? — Пак нахилив голову, явно не розуміючи.

— Це шматки м’яса на шампурі, — Ден показав руками, ніби тримає шампур. — Маринуєш у спеціях, а потім смажиш над вогнем. Запах просто вбивчий! Вдихнеш,  і все, слина рікою. А з холодним пивом… — він театрально закотив очі, — це взагалі космос.

— Ти весь час кажеш спробуй, спробуй, — Пак фиркнув і штовхнув його в плече. — А хоч раз би пригостив по-справжньому!

— Можемо на канікули рвонути в Україну, — Ден усміхнувся. — Там і спробуєш. Звісно, якщо твоя Лі Ю тебе відпустить.

У його голосі прослизнула ледь прихована насмішка.

— Не розумію, чим вам із Со-ян так не подобається Лі Ю, — буркнув Пак, зиркнувши спідлоба.

— Ну, це єдине, в чому ми з Демонятком повністю згодні, — Ден розправив плечі. — Ми їй не довіряємо. В ній є щось… слизьке. Ніби вона завжди грає роль.

Раптом у тиші провулка пролунав різкий звук кроків — швидких, важких, переривчастих, ніби людина бігла з останніх сил.

— Гей, — Ден різко підняв голову. — Чуєш?

Пак мовчки кивнув і ступив крок уперед, напружуючись.

З темряви, задихаючись і тримаючись за бік, у провулок завалився той самий боржник. Обличчя його було мокре від поту, сорочка прилипла до тіла, очі металися, як у загнаного звіра.

— Прийшов, — сухо констатував Ден і кинув короткий погляд на Пака. — Роботу зроблено.