Раді Вас бачити!

Здавалося, це було зовсім інше життя — або ж фільм, який колись давно дивився й тепер не можеш згадати назви. Ден уже почав забувати, яким наївним був у свої чотирнадцять.

Тоді він жив із батьком у Хмельницькому. Мати поїхала на заробітки, а потім подзвонила й сказала, що не повернеться. Голос у слухавці тремтів від радості: мовляв, випадково познайомилася з корейцем, закохалася й поїхала з ним до його країни.

Денис її не звинувачував. Навпаки — десь у глибині душі навіть радів за неї. Батько майже не працював, зате регулярно прикладався до пляшки. Іноді — й до нього самого. Тож коли мати зникла з їхнього життя, хлопець лише стискав зуби й мовчки дорослішав.

Вона час від часу писала — короткі, теплі повідомлення, у яких розповідала, як їй добре і як мріє, щоб син приїхав до неї. “Там я зможу про тебе подбати,” — писала вона. Саме тоді Ден вирішив: він знайде спосіб змінити своє життя.

По відео почав самостійно вивчати корейську, а щоб назбирати грошей на дорогу — влаштувався вантажником на ринок у Дубово. Тягав ящики з водою, пивом, побутовими товарами. Спершу його не хотіли брати через вік, але Ігор, власник складу, пожалів хлопця й дозволив працювати кілька днів на тиждень. Це шкодило навчанню, та Ден був упертий — він твердо вирішив вирватися.

У шістнадцять, за допомогою Ігора, він оформив усі документи й вирушив до Кореї. Перед вильотом подзвонив матері, сказав, коли прибуває літак і о котрій його чекати.

В аеропорту він просидів добу. Години тягнулися нескінченно. Тоді він нарешті зрозумів — за ним ніхто не прийде.

Грошей на дорогу назад не було і взагалі їх залишилося мало. Тому пішки рушив туди, куди бачили очі. І лише коли сили закінчилися, коли ноги підкошувалися, а світ плив перед очима, він помітив червоне світло світлофора — і далі все потонуло у ревінні гальм.

Так він зустрів Тренера.

Аварія виявилася найкращим, що тоді з ним сталося. Чоловік, який збив його, не залишив хлопця. Обробив рани, нагодував і, замість відкупитися, узяв до себе. Ден оселився у маленькій кімнатці над спортивною залою. Прибирав, допомагав з обладнанням, носив воду. Тренер натомість годував його, навчав корейської, а згодом оформив опікунство й відправив до школи.

Коли він запропонував допомогти знайти матір, Ден лише похитав головою.

— Не треба, — сказав тоді коротко. І Тренер більше не питав.

Згодом хлопець дізнався: він був не єдиний. Через цей зал пройшли десятки таких, як він — загублених, розбитих, покинутих. І всім їм Тренер дав другий шанс.

Знайомство з Паком теж було заслугою Тренера.

Того вечора Ден, як завжди, після занять в університеті й кількох годин у бібліотеці, поспішав до залу. Повітря надворі пахло осінню і мокрим асфальтом, а в голові гуділо від формул і нотаток. Але в залі завжди ставало легше — запах поту, гуми й металу чомусь діяв на нього заспокійливо.

Коли він увійшов, у залі залишилося кілька хлопців. Вони стояли на рингу, сміялися, щось жваво обговорювали. Посеред кола — новенький. Високий, широкоплечий, із рівною поставою і спокійним обличчям. Його очі, темні й уважні, ковзнули по Дені, ніби вивчаючи.

— Ден, на спаринг! — гукнув Тренер. — З новим хлопцем!

Хлопець мовчки піднявся на ринг, зробив короткий уклін і став у стійку. Рухався він спокійно, без показного напруження, але в кожному русі відчувалася сила.

Перші секунди здавалися звичайними — розвідка, легкі дотики, перевірка реакції. А потім… удар. Різкий, точний, мов постріл. Ден навіть не встиг побачити його, лише відчув, як у грудях вибухнула хвиля болю. Здалося, що всі органи всередині зсунулися.

Після цього він уже не ризикував пропускати — зібрався, відповідав швидше, обережніше. Спаринг закінчився нічиєю, хоча обидва знали — це була повага, а не результат.

Ден, ледве перевівши подих, спустився з рингу й узяв швабру. Треба було прибрати зал, поки всі розійдуться.

— Я хочу, щоб моїм спаринг-партнером був ти, — почув він голос за спиною.

Озирнувся. Перед ним стояв новенький, той самий хлопець зі спокійним поглядом.

— Не можу, — спокійно відповів Ден, не відриваючи рук від відра. — У мене багато справ.

Той нічого не відповів, лише коротко кивнув і пішов. Ден подумав, що на цьому їхня розмова закінчилася.

Та наступного вечора, коли він повернувся до залу, то завмер на порозі.

Посеред приміщення стояв той самий хлопець — у спортивних штанах, із засуканими рукавами, тримав швабру й мив підлогу.

Побачивши Дена, він посміхнувся:

— Привіт. Чого застиг? Там рушники в пральній машині, але я не розібрався, як її ввімкнути.

І, не чекаючи відповіді, продовжив мити підлогу, наче це була його робота.

Так усе й почалося.

Пак допомагав Дену з навчанням і прибиранням, а Ден — із тренуваннями. Разом вони залишалися після занять, прибирали зал, жартували, сперечалися, били мішки до пізньої ночі. З часом навіть Тренер почав казати, що ці двоє — як два кулаки однієї руки.

Вони й самі не помітили, коли з двох незнайомців стали братами.

Ден так заглибився у свої думки, що й не помітив, як опинився біля кафе. Його тіло рухалося майже автоматично. Він відчинив двері, і дзвіночок тихо дзенькнув.

З роздумів його вивело незадоволене обличчя Со-ян. Дену навіть не треба було бачити, хто сидить навпроти неї — він відразу здогадався, що це Лі Ю.

Він мимоволі посміхнувся й попрямував до їхнього столика.

Со-ян, склавши руки, сумно ковтала холодний чай, час від часу театрально закочуючи очі на слова дівчини. Лі Ю, у своєму бездоганному стилі, повільно крутила у руках стакан із кольоровим напоєм, ніби це був келих дорогого вина. Її довге каштанове волосся розсипалося по спині, бліде обличчя з макіяжем «по останнім трендам» випромінювало зверхність. А дорогий брендовий одяг, здавалося, випадково опинився в цьому скромному кафе, що пахло кавою і дешевими булочками.

І при цьому всьому Лі Ю продовжувала переконувати Со-ян, що гроші для неї «нічого не значать».

— Усім привіт, — привітався Ден, кидаючи короткий погляд на Пака.

Той відірвався від вікна, куди задумливо дивився вже хвилин десять, і посміхнувся.

— Привіт! Ну нарешті. Ти де пропадав? Я вже думав, тебе викрали фанатки.

— Були справи, — ухильно відповів Ден, підійшовши ближче до Со-ян.

— Добре, що ти прийшов. Я вже вмираю від нудьги, — протягнула вона, не підіймаючи погляду від чашки.

Ден нахилився до неї так близько, що їхні обличчя майже торкнулися.

— Це що, я почув радість у твоєму голосі? — запитав з усмішкою.

Вона скривила губи.

— Тобі здалося, — відповіла з удаваною байдужістю, посунулася, звільняючи йому місце.

— Я так і думав, — тихо хмикнув Ден і сів.

Лі Ю глянула на нього так, наче перед нею сидів не хлопець, а комаха, яка осмілилася торкнутися її брендової сумочки. Вони ніколи не знаходили спільної мови. Ден не вірив, що вона кохає Пака, а не його гроші, а вона вважала Дена зухвалим і грубим.

Пак, як завжди, намагався тримати баланс між усіма.

— Ми вже замовили, — промовила Со-ян, ніби між іншим.

Ден поглянув на неї запитливо.

— Тобі — не гостре, — видихнула вона з театральною втомою.

Ден посміхнувся щиро, майже по-дитячому.

— Я знав, що Демонятко все ж таки мене любить.

— Слідкуй за словами, — різко відповіла вона, примружившись. — Жити набридло?

— Мовчу, мовчу, — швидко підняв руки Ден, ледь стримуючи сміх.

— До речі, — втрутився Пак, — сьогодні Со-ян у гарному настрої. Вона, здається, нарешті знайшла хлопця.

Ден підняв брови.

— Справді? І хто цей нещасний герой?

— Я тебе зараз на нуль помножу, — пробурмотіла вона, сердито сьорбавши чай.

— Як ти можеш, так із нею говорити! — втрутилася Лі Ю, випрямившись, ніби суддя на засіданні.

Со-ян і Ден синхронно глянули на неї тим самим поглядом: «ніхто тебе не питав».

— Як ми з ним говоримо — це наша справа, — сухо кинула Со-ян.

— Со-ян, слідкуй за словами, — спокійно нагадав Пак, кидаючи на неї лагідний, але втомлений погляд.

На щастя, саме в цей момент офіціант приніс страви. Гарячий пар і запах приправ відволік усіх, і в повітрі нарешті запанувала тиша.