Раді Вас бачити!

Ранній ранок. Місто ще дрімало, коли чорна машина тихо котилася порожньою дорогою до аеропорту.

Ден наполіг провести Пака на літак — сьогодні його друг відлітав до України. Запрошення від ректора одного з найкращих університетів країни було шансом, який не можна було втратити: висока зарплата, квартира поруч із кампусом, нова машина, повний соціальний пакет.

— Не віриться, що ти все-таки вирішив поїхати, — порушив тишу Ден, не відводячи погляду від дороги.

— Це все через тебе, — засміявся Пак.

— Через мене? — здивувався той. — І чим же я завинив?

— А хто мене підсадив на вареники?

— Вареники? Та я думав, тобі більше сподобалася котлета по-київськи.

— Ммм… котлетка, — Пак театрально закотив очі, згадуючи смак, і обоє вибухнули сміхом.

— Не думав, що тобі настільки сподобається моя батьківщина, — у голосі Дена промайнув легкий сум.

— Це ж не назавжди, — спокійно відповів Пак. — І чудова нагода попрактикувати мову…

— У тебе й так чудова мова, — перебив його Ден.

Пак глянув на нього з тією теплою усмішкою, яку мають лише справжні друзі.

— Годі, — лагідно сказав він. — У мене є до тебе прохання.

Ден здивовано глянув на нього.

— Приглядай за Со-ян.

Він на мить замовк, потім додав уже веселіше:

— Знаю, що між вами не все гладко, але прошу тебе як брата.

Ден лише мовчки кивнув, усміхаючись.

Пак навіть не здогадувався, що сталося тієї ночі шість років тому — ніч, яка залишила між Деном і Со-ян невидиму стіну. Ден і сам до кінця не розумів, чому вона після того відсторонилася, але здогадувався: Со-ян просто не могла пробачити собі того, як побачила його тоді, вона винила себе.

Коли Пак пройшов паспортний контроль, Ден залишився стояти, поки той не зник у натовпі.

У грудях стислося. За ці роки вони справді стали братами — не за кров’ю, а за вибором.

У кишені завібрував телефон — Ю На.

— Привіт! Пак уже сів на літак? — її голос звучав бадьоро й по-домашньому.

— Уже проходить контроль, — відповів він трохи втомлено.

— Сподіваюся, ти там не розплакався, — засміялася вона.

— Ось так ти підтримуєш старшого брата? — Ден усміхнувся, виходячи з термінала.

— Добре, добре. Приїжджай у зал — підставлю плече, зможеш поплакатися, — її тон залишався глузливим, але теплим.

— Обійдуся, — хмикнув він.

— Як знаєш. Але сьогодні ввечері заїдь у клуб — треба переговорити з інвестором. Зробиш це для своєї молодшої сестрички?

— Для тебе хоч зірку з неба, — посміхнувся Ден.

— Тоді цілую, — пролунало у слухавці, і лінія обірвалася.

Він на мить завмер, дивлячись на вимкнений екран телефону. Ю На, попри молодий вік, зробила з їхнього залу справжню сенсацію — один із найкращих у всьому Сеулі. Але при цьому не забувала, для чого все це починалося.

Вони купили старий гуртожиток і перетворили його на прихисток для тих, кому більше нікуди йти — молодих людей, які втратили дім, віру, але не надію.

Ден відповідав лише за одну справу: зустрічі з інвесторами. Здебільшого вони проходили в нічних клубах чи на закритих вечірках — там, де Ю На ніколи не з’являлася. Це було їхнє негласне правило, якого обидва суворо дотримувалися.

Ден вийшов з аеропорту, глибоко вдихнув прохолодне осіннє повітря і рушив до машини.

День обіцяв бути насиченим.

Музика з головної зали ритмічно гупала крізь стіни, наче пульс нічного міста. Клуб працював на повну — бармени кричали замовлення, миготіло світло, сміх і запах алкоголю змішувалися в густе повітря.

За тонкими скляними дверима VIP-залу було інакше.

Тиша, приглушене світло, масивний стіл із темного дерева, двоє охоронців біля входу.

Ден увійшов — рівно, неквапно, наче це його територія.

У центрі сидів пан Хо, напівсивий чоловік із жорстким обличчям і надто самовпевненим поглядом. Біля нього — помічник із планшетом і два келихи віскі, вже розлиті.

— Нарешті, — промовив Хо, навіть не підводячись. — Я думав, ви забули, хто дає вам гроші.

Ден легенько посміхнувся.

— Як можна забути про людину, що нагадує про це кожного разу, коли ми зустрічаємось?

Хо хмикнув.

— Сарказм — не найкращий спосіб зберегти інвестиції.

— А спроба тиску — не найкращий спосіб утримати партнера, — Ден сів навпроти, зняв годинник і поклав поруч із телефоном. Його рухи були спокійні, контрольовані. — Ви хотіли поговорити — я тут.

Хо злегка нахилився вперед.

— Гаразд. Я бачив звіти. Прибутки впали. Ви не виконуєте обіцянки.

— Тимчасове просідання, — коротко відповів Ден. — Ми перерозподілили ресурси на соціальний проєкт.

— Соціальний проєкт не приносить грошей, — відрізав Хо.

— Але приносить публічність. А публічність — це довіра. А довіра, — Ден підняв очі, — це валюта, пане Хо. Іноді найцінніша з усіх.

Помічник Хо щось швидко набрав у планшеті, передаючи йому цифри. Хо навіть не глянув.

— Ви розумний. А я людина практична.

— А я людина, яка знає, як практичні люди бояться втратити обличчя, — спокійно кинув Ден.

Хо завмер, глянув йому просто в очі.

— Це була погроза?

— Це була констатація, — Ден нахилився трохи вперед. — Якщо ви зараз вийдете з проєкту, журналісти назвуть це “втечею від соціальної відповідальності”. І хто тоді постраждає? Не ми.

Кілька секунд — тиша. З клубу доносився бас, приглушений, але відчутний.

— Ви вмієте грати словами, — нарешті сказав Хо. — Але цифри не змінюються від красивих фраз.

Ден коротко посміхнувся й легким рухом пальця вивів на телефоні таблицю.

— Через два тижні ми запускаємо нову колаборацію з освітнім фондом. Після публікації вашого імені серед інвесторів, вартість ваших акцій “H-Corp” зросте мінімум на три відсотки. Це лише побічний ефект.

Хо підняв погляд, холодний, оцінний.

— Ви навіть мої акції відстежуєте?

— Я відстежую все, що може вплинути на бізнес, у якому я беру участь, — Ден спокійно відкинувся на спинку дивану. — Це частина мого обов’язку.

Хо замовк. Помічник кинув на нього короткий погляд, потім знову в планшет.

— Гаразд, — повільно сказав інвестор. — Я залишаю гроші. Але хочу звіт за місяць і прямий доступ до ваших фінансів.

Ден злегка усміхнувся, нахилившись ближче.

— Ви отримаєте звіт. Але доступ — ні. Бо ви інвестор, не власник. А це велика різниця.

Хо втупився в нього довгим, холодним поглядом. У залі стало тихіше, навіть бас ніби приглушився.

Потім він коротко кивнув.

— Ви мені подобаєтесь, Ден. Ви не боїтесь.

— Я просто не бачу сенсу боятись. — відповів Ден, встаючи. — Гарного вам вечора, пане Хо.

Він залишив келих недоторканим і спокійно рушив до виходу.

Коли двері за ним зачинилися, Хо ще довго мовчав не відводячи погляду від місця, де сидів Ден.

А внизу, у головній залі, музика вибухнула новою хвилею.

Ден ішов крізь натовп — спокійний, холодний, непохитний. Люди розступалися самі, навіть не розуміючи чому.

Його погляд випадково ковзнув по бару — і він завмер.

Серед дзеркал, пляшок і вогнів неону сиділа вона.

Пряма постава. Густе, чорне волосся, що спадало на плечі. Бліде, трохи втомлене обличчя, у якому все ще було щось небезпечно знайоме.

Перед нею стояв келих з апельсиновим соком — яскравою плямою серед тьмяного світла. Вона повільно крутила його пальцями, задумливо дивлячись у скло, наче шукала відповіді в його прозорості.

Ден відчув, як повітря навколо ніби загусло. На мить забулися цифри, угоди, холодна логіка.

Він вагався.

Підійти….Чи пройти повз, залишивши все, як є.

У грудях щось непомітно стиснулося.

Він зітхнув і на мить заплющив очі.

Ден стояв нерухомо, спостерігаючи, як вона підносить склянку до губ.

Його пальці стиснули телефон у кишені.

Крок — лише один крок.

Але цей крок міг змінити все.