Раді Вас бачити!

Лі Ю сиділа на колінах в іншого чоловіка, притискаючись до нього всім тілом.

Його рука ніжно ковзала по її спині, потім торкнулася шиї, притягнула ближче — і він поцілував її. Усе це — серед гучної музики, миготливого світла. В одному із нічних клубів Сеула.

Ден дивився на відео мовчки. Звуку не було, але він чув, як у голові гуло. Дихання стало важким, у скронях билося серце.

Боковим зором він помітив, як Со-ян вся тремтить. Її плечі здригалися, нігті впивалися у долоні.

Вона ледве втримувала сльози, голос зривався:

— Я… я не знаю, як йому це сказати…

Її слова лунали тихо, тремтливо, наче крихке скло, що ось-ось трісне. Ден дивився на неї — цю сильну, впевнену дівчину, яка ніколи не дозволяла собі слабкості.

А зараз — розбита, з мокрими від сліз щоками, скута страхом і провиною.

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібрати думки докупи.

— Звідки в тебе це відео? — спитав рівно, майже без емоцій.

— Однокласниця надіслала, — відповіла Со-ян, витираючи сльози. — Казала, що часто бачила Лі Ю з цим хлопцем у клубі.

Губи дівчини здригалися, руки стискали телефон так, що побіліли пальці.

— Вона знала їх обох? Чому взагалі знімала? — голос Дена звучав тихо, але різко.

— Се-рі знімала не Лі Ю, а хлопця з їхньої компанії, — пояснила Со-ян, ковтаючи сльози. — А я випадково впізнала Лі Ю і почала розпитувати про все.

Ден мовчав. Його щелепи напружено зводилися, а думки рвалися на шматки.

— Може, варто почекати? — нарешті сказав він, глухо. — Може, вона сама розійдеться з Паком…

Він не хотів бути тим, хто розіб’є серце своєму другові.

Не міг.

Перед очима стояв Пак — щасливий, усміхнений, коли вибирав обручку.

Чорт. Він уже вибрав її.

Со-ян тихо хлипнула.

— Я теж спочатку так думала… Але сьогодні він їй освідчився. І вона погодилася.

Ден відчув, як у грудях щось різко зімкнулося. Він ледь втримався, щоб не лаятися вголос.

Декілька хвилин мовчав.

Со-ян не відводила від нього очей — чекала, боялася.

Нарешті він сказав:

— Добре. Зробимо так. Перекинь мені це відео.

Він підвів погляд.

— Потім бери Ю Ну і їдьте додому.

— Ден, — її голос зірвався, — ти хочеш сам сказати це Паку?

Він мовчав. Погляд — холодний, скляний.

Со-ян зробила крок уперед.

— Ти ж знаєш, який він, коли злиться! Він не контролює себе… — вона виглядала наляканою, справді наляканою.

Ден підійшов ближче. Поклав свої теплі, сильні долоні на її тремтячі плечі. Його голос став м’якшим, але очі лишилися такими ж темними:

— Не хвилюйся, Со-ян. Твій брат мені нічого не зробить.

Він заспокійливо посміхнувся.

— Ти ж знаєш, я зможу з ним впоратися.

— Тоді чому… — її голос затремтів. — Чому я маю забрати Ю Ну?

Ден зустрів її погляд і ледь помітно всміхнувся, майже з болем.

— Бо я знаю, що буде далі. Він захоче викричатися, бити грушу, може, ми вип’ємо… Потім він просто впаде й засне.

Він говорив спокійно, але під цією рівністю ховався буревій.

— Все буде добре, — тихо додав Ден. — Не хвилюйся.

Со-ян хотіла щось заперечити, але погляд Дена змусив її замовкнути. Вона все ще не вірила, що «все буде добре», та сперечатися не стала.

Через пів години Ден стояв біля дороги, відкриваючи дверцята таксі.

Со-ян посадила в салон сонну Ю Ну, ще раз кинула на нього тривожний погляд.

— Ден… будь обережним, — прошепотіла вона.

Він лише кивнув.

Щойно дівчата зникли з виду, Ден відчув, як у грудях защеміло — ніби хтось невидимий стиснув серце в кулак. Він ковтнув повітря, увімкнув телефон і натиснув, на ім'я Пак.

Гудки здавалися нескінченними.

— Ммм… слухаю, — у слухавці пролунало сонне, нечітке бурмотіння.

— Де ти? — Ден намагався говорити спокійно, але його голос зрадницьки тремтів. Усередині все стискалося, як перед ударом.

— Я зараз у Лі Ю. А що? — голос Пака став рівнішим, напруженим. — Щось сталося?

— Так, — Ден на мить заплющив очі. — Приїдь у зал. Терміново.

— За годину буду. Підійде? — почувся шурхіт, важке дихання.

— Чекаю, — коротко відповів він і вимкнув дзвінок.

Телефон залишився в його руці, мов таймер зі зворотним відліком. Кожна хвилина тягнулася, як перед вибухом. І Ден знав — вибух справді буде. Пак, коли злиться, — не людина. У ньому прокидається щось тваринне, темне, дике.

І саме тому Ден боявся не за себе — за всіх інших.

Година минула, як вічність.

Раптом двері залу різко розчинилися, і холодний порив повітря змусив Дена здригнутися.

На порозі стояв Пак — високий, у спортивному одязі, обличчя серйозне, в очах — крижане здивування.

— Що сталося? — він зробив крок уперед. Голос низький, твердий, але в ньому вчувалося приховане хвилювання.

— Я маю дещо тобі показати, — тихо мовив Ден. Його пальці трохи тремтіли, коли він дістав телефон.

Екран засвітився, і Пак нахилився.

Мить — дві — і його обличчя змінилося. Щелепа зімкнулася сильніше, пальці стиснулись в кулак, шия напружилась.

В очах — блиск недовіри, потім біль, потім чорна лють.

— Звідки це? — голос глухий, наче зсередини грудей.

— Один знайомий надіслав, — спокійно відповів Ден, хоч відчував, як серце б’ється десь у горлі.

— Хто саме? — Пак навіть не підняв погляд, ніби боявся побачити підтвердження того, що вже зрозумів.

— Це не важливо, — коротко сказав Ден. Він не міг назвати ім’я Со-ян. Її треба було тримати осторонь цього пекла.

Пак важко вдихнув, а потім відкинув телефон убік.

— Я маю поговорити з Лі Ю.

Він рушив до дверей, але голос Дена, тихий, майже байдужий, зупинив його:

— Її не раз бачили з ним. Разом.

Плечі Пака різко напружилися.

— Я освідчився їй! Вона погодилася! — його голос задрижав, зірвався на крик. — Вона повинна пояснити!

— І що ти хочеш почути? — холодно кинув Ден. — Як вона водила тебе за ніс?

— Заткнись! — рикнув Пак, і в його очах блиснув вогонь.

— Я попереджав тебе, — Ден зробив крок уперед. — Але ти не хотів слухати.

Пак різко рвонувся до нього. Перший удар розсік повітря, потім другий. Ден не відступив.

Удар у щоку — спалах білого світла.

Удар у груди — дихання переривається.

Удар у скроню — земля наче хитнулась.

Він не захищався. Не хотів.

Кожен новий удар, кожен спалах болю притупляв щось інше — те, що пекло в ньому всередині. Провину. Сором. Безсилля.

Він заслуговував на це.

Кулаки Пака сипалися, як град. На його обличчі — чиста лють, майже відчай. Він уже не бачив друга — лише біль, що роздирав його самого.

Дихання виривалося рваними поштовхами, очі ставали темними, як ніч після бурі.

Ден хитнувся, сплюнув кров — червона пляма розплилася по дерев’яній підлозі. З брови стікала тонка цівка, заливаючи око.

Раптом — тиша. Пак застиг. Його плечі затремтіли. Він дивився на друга, на розбите обличчя, і в його очах з’явився жах.

Він повільно опустився на підлогу, схопився за голову. І тиша розчинилася в тихому, задушеному плачі.

Ден підійшов.

Поклав руку йому на плече.

— Іди в кімнату Ю Ни, — прошепотів. — Тобі треба відпочити.

Пак підвів голову. Його погляд — сповнений сорому, провини, страху.

— Ти… ти повинен поїхати в лікарню.

— Не переймайся, — Ден спробував усміхнутися, але губи потріскалися, і з кутика рота знову потекла кров. — Це просто подряпини. Оброблю сам. Не вперше.

Пак відвів погляд.

— Пробач…

— Колись ти розплатишся, — Ден усміхнувся криво, з гірким присмаком. — Послугою.

Він піднявся, важко, повільно, і пішов у напрямку кімнати Ю Ни, волочачи ноги. За ним залишалися темні сліди на підлозі.

Коли двері зачинилися, Ден впав на підлогу, сперся спиною об стіну.

Його тіло боліло, наче зсередини палає вогонь. Але цей біль… був чистим. Він спалював щось гниле всередині, давав забутися, приглушував пустоту.

На мить він навіть посміхнувся.

Це була спокута.

Його кара за те, що він заподіяв Ха Рін.

Ден почув, як двері залу скрипнули, і хтось увійшов. Він із зусиллям підвів голову, повільно сфокусував погляд на вході.

До нього бігла Со-ян. Її очі були широко розкриті від жаху, а на блідому обличчі застигла тривога. Вона підбігла, впала на коліна поруч і, не стримуючи хвилювання, почала розглядати його обличчя, по якому все ще повільно стікала кров.

— Ти як? Чуєш мене? — голос дівчини тремтів, ковзав між страхом і відчаєм. — Я викличу швидку! — вона швидко витягла телефон, набираючи номер.

Ден ледве підняв руку й зупинив її, обережно схопивши за зап’ястя.

— Не треба… усе гаразд, — промовив він спокійно, хоч голос ледь тримався. — Не хвилюйся, я просто не встиг обробити рани.

Він намагався усміхнутися, але губи зрадницьки тремтіли.

— Чому ти повернулася? Я ж сказав залишатися вдома.

Со-ян тремтіла, її плечі дрібно здригалися.

— Я знала, що так буде, — вона схлипнула, стискаючи телефон у руці. — Це я винна… мені не треба було нічого тобі казати…

— Заспокойся, — Ден легенько потягнув її ближче до себе. — Ти зробила правильно.

Він дивився на це маленьке Демонятко, яке завжди дратувалося від його присутності. А зараз вона тремтить і плаче, він відчував дивне, майже тепле відчуття.

Йому було приємно, що вона тут. Що прийшла саме до нього. Що плаче через нього. Це було егоїстично, але її сльози… зігрівали йому душу.

Він бачив, як вона винить себе за його розбиті губи, за подряпини, за синці. Але вона не розуміла, що йому це було потрібно не менше, ніж Паку.

Пак шукав винного у своєму болі, а Ден — покарання. Бо винним він бачив лише себе.

Со-ян тремтячим голосом прошепотіла:

— Можна я оброблю тобі рани?

Вона все ще тримала його за руку, ніби боялася, що він зникне, якщо відпустить. Ден кивнув.

— Зайди в кабінет тренера, — тихо сказав він. — У шафці є аптечка.

Дівчина швидко підвелася, і через хвилину повернулася, стискаючи в руках білу пластикову коробку. Вона опустилася навпроти нього й відчинила аптечку. Її пальці тремтіли, але рухалися зосереджено, обережно.

Коли вона почала торкатися його обличчя, Ден ледве втримав подих. Серветка пахла спиртом, пальці — чимось теплим, знайомим, людським. Вона дбайливо протирала кожну подряпину, змиваючи засохлу кров, потім легенько змащувала маззю темно-сині плями на щоках.

Її дотики були ніжними, невпевненими, але кожен із них проходив крізь шкіру, мов струм. Ден не відводив погляду.

Темні очі Со-ян були зосереджені, губи стиснені, обличчя — бліде, але красиве у своїй напрузі.

Він дивився на неї й розумів: його розбитий розум, виснажений останніми подіями, не хоче зараз ні думати, ні чинити опір. Нехай так. Нехай це буде його маленькою слабкістю.

Сьогодні він не хотів залишатися один.