Раді Вас бачити!

Ден ніжився під потоками теплої води, коли почув, як його телефон розриває тишу десь у вітальні. Передзвонять, — подумав він і продовжив ніжитися. Коли телефон знову обірвав тишу, Ден швидко вискочив із душу, не витираючись від води. Обкрутив рушник навколо талії й вибіг у вітальню. Видно, було щось серйозне.

Він добіг до столу. Дзвонив Пак. У Києві було десь година ночі. Ден швидко підніс слухавку.

— Ти чого не спиш серед ночі? — Ден намагався зробити голос веселим, щоб друг не вирішив, що він надто за нього турбується. — Знову когось привіз, га?

— Та ну тебе, — почувся втомлений смішок. — Не спиться… Хотів поговорити.

— Ну, викладай, — Ден зітхнув. — Що там у тебе?

— Пам’ятаєш дівчину, яку я тоді привіз із клубу?

— Це ту, що зробила з тебе валютну хвойду? — Ден знову почав реготати, згадавши момент із грошима.

— Саме вона, — роздратовано промовив Пак.

Ден, сміючись, розвернувся до дивана у вітальні й лише зараз помітив Со-ян, яка сиділа за журнальним столиком і пила каву, тримаючи в руках якісь папери. Вона дивилася на нього здивовано. Сміх Дена різко обірвався — він зовсім забув, що тепер живе не сам. Він опустив погляд вниз, розуміючи, що на ньому лише рушник, і подумав: Добре, що хоч додумався рушник накинути.

— Ну… — Ден заговорив уже іншим тоном, уважним і зосередженим. А сам швидко направився в кімнату й закрив двері. — І що далі?

— Вона виявилася моєю студенткою, — голос звучав тривожно. — І це ще не найгірше. Вона — донька жінки, яка дала мені роботу, машину і квартиру.

Ден збирався з думками. Його ще накривала хвиля незручності після зустрічі з Со-ян, а найгірше, що в цей момент він говорив із її братом.

— Та ти влип, друже… — нарешті озвався Ден, голос повен серйозності. — Думаєш, вона може розповісти комусь?

— Не знаю, — Пак затих на мить. — Але вона натякнула, що якщо я не робитиму те, що вона хоче, то…

— І що ж вона хоче? — голос Дена став напруженим. Йому не подобалася ситуація, у яку потрапив Пак.

— Щоб я був її цуциком.

— Що?.. — Ден спробував розсміятися, але вийшло нервово, з надломом. — Скажи, що жартуєш.

— Не жартую, — голос Пака став тихішим, глухим. — І я поняття не маю, що робити далі. Я не збираюся з нею заводити роман, — поспіхом додав він, ніби відбиваючись від невимовного запитання друга. — Вона на останньому курсі. Двадцять два, може, двадцять три. Я не хочу бути з тих викладачів, які користуються наївними студентками.

— Тоді дізнайся про неї все, що зможеш, — Ден говорив рішуче. — І, головне, тримай дистанцію.

— Дистанцію? — Пак видихнув саркастичний сміх. — Я бачитиму її п’ять днів на тиждень.

— Добре. Тоді хоча б не залишайся з нею наодинці, — уточнив Ден.

— Про це можеш не хвилюватися, — спокійно відповів Пак, але в голосі вчувався прихований неспокій. — Не планую. Гаразд… дякую, що вислухав. Піду, може, спробую заснути.

— Дзвони, якщо що, — тихо додав Ден.

Він повернувся до дверей і згадав, що досі в рушнику, а там Со-ян. Швидко накинув на себе спортивні штани й футболку та вийшов у вітальню. Со-ян сиділа на тому ж місці й дивилася на нього.

— А я думала, цього разу ти з’явишся голим, — з легкою іронією промовила вона.

— Ну, вибач, що розчарував, — Ден намагався відбивати, але щоки зрадницьки зашарілися.

— Ти що, засоромився? — засміялася тихо вона, помітивши його рум’янець.

— Ні, просто жарко, — Ден відкрив холодильник і зробив кілька ковтків холодного молока прямо з пакета. — Мені час на роботу.

Він швидко направився до себе в кімнату. Якого біса я повожуся, як школяр? — вилаявся подумки на себе. Та хвилювання ще трималося всередині.

Він швидко одягнувся, не звертаючи уваги на деталі. Тканина футболки прилипала до вологої шкіри, але він цього навіть не помічав. Єдине, що не давало спокою — усвідомлення того, що Со-ян викликає в ньому почуття. Справжні, живі, небезпечні. Вона вже не маленька дівчинка, якою він її пам’ятав, і точно не сестра — принаймні, він більше не міг переконати себе в цьому.

Але ж вона сестра його найкращого друга. Це мало б усе поставити на місце. Мало б… та не ставило. І, що гірше, вона, здається, навіть не помічала його внутрішньої боротьби. Для неї він, певно, досі залишався просто старшим братом, поруч із яким безпечно. Інакше вона б не приїхала до нього.

Від цих думок у грудях наче щось стискалося.

Ден вийшов із кімнати, підійшов до холодильника, відкрив дверцята і зробив кілька довгих ковтків холодної води. Даремно — жар усередині не зникав.

Коли він опустив погляд, Со-ян усе ще сиділа за столом, схилившись над видруком. Її волосся спадало на плече м’якою хвилею, і в якийсь момент вона підняла очі — просто на нього. Їхні погляди зустрілися. На секунду повітря стало густішим.

— Що робиш? — він кивнув на аркуші в її руках, намагаючись приховати нервовість.

— Намагаюся вчити роль, — відповіла вона спокійно, але в голосі звучала ледь вловна насмішка. — Та дехто мене постійно відриває.

— І що за роль? — він удав байдужість, хоча серце калатало швидше, ніж варто було.

— Роль закоханої дівчини, яка боїться зробити перший крок, — Со-ян промовила м’яко, але в її усмішці промайнуло щось грайливе.

— І чого вона боїться? — Ден не зводив із неї очей, ніби намагався вловити справжній зміст її слів.

— Думаю, вона боїться, що коханий виявиться надто допитливим, — відповіла вона, криво посміхнулася й, глянувши йому прямо в очі, показала язика.

Со-ян взяла папери й демонстративно встала з дивану і направилася в кімнату.

Вона пройшла повз нього, не торкнувшись, але він відчув її тепло — наче доторк на шкірі.

Двері її кімнати тихо зачинилися.

Ден стояв, упершись руками в стіл, намагаючись зібрати думки.

Боже, як же вона вміє роздратувати.

Він важко видихнув, нахмурився й кинув у порожнечу:

— Я — на роботу.