Раді Вас бачити!

Ден прокинувся від будильника. Потягнувся — і різкий біль у щелепі одразу нагадав про вчорашню розмову з Паком. Він знову впав на подушки, не маючи жодного бажання йти на роботу.

У коридорі почулися кроки. Ден підвівся, вийшов у вітальню — Пак стояв посеред кімнати з чашкою кави, а біля дивана вже чекала запакована валіза.

— Доброго ранку, — промовив він, кинувши погляд на валізу. — Ти їдеш з самого ранку?

Пак винувато поглянув на нього.

— Так. І… пробач. — Він мимоволі торкнувся лівого боку щелепи.

— Та забий, — Ден махнув рукою. — Уже не болить, — збрехав. — Ти впевнений у тому, що вирішив?

Пак на мить замовк, але потім кивнув.

— Цілком. Мені час. Твоя кава на кухні, — додав він веселіше. Підійшов ближче й обійняв Дена. — Дякую тобі, брате.

Він дружньо поплескав його по спині, підійшов до валізи, взяв її за ручку і попрямував до дверей. Одягнув пальто, ще раз поглянув на Дена — той не зводив з нього очей.

— Не кисни. Все гаразд, — посміхнувся Пак.

Ден у відповідь теж посміхнувся.

— Чекатиму тебе вдома.

— Гаразд… і приглянь за Ю Ною.

— Домовилися, — кивнув Пак.

Відчинив двері, вийшов і більше не озирнувся. Ден довго ще стояв у тиші. Йому було неймовірно шкода друга… але зараз він нічим не міг допомогти.

***

До університету було недалеко, і Ден вирішив пройтися пішки, щоб трохи освіжити голову. Київ гудів ранковим гамором: люди поспішали на роботу, мороз щипав за ніс і щоки, а з рота виривалася біла пара.

Біля самого входу в будівлю задзвенів телефон. Ден заліз у кишеню, витягнув мобільний і, побачивши ім’я Со-ян на екрані, мимоволі тепло посміхнувся.

— Ти згадала, що в тебе є хлопець? — відказав він замість привітання.

— Хлопець? Відколи це ми зустрічаємося? — засміялася вона глузливо.

— Тобі першу дату назвати чи другу? — промовив Ден із удаваною серйозністю.

Со-ян розсміялася, і Ден теж не стримав щирої усмішки.

— А я тобі сюрприз приготувала, — загадково протягнула вона.

— І який? — Ден увійшов у теплу будівлю, і приємний жар одразу огорнув обличчя.

— Я в Україні.

Ден різко зупинився.

— Ти жартуєш?

— А ти не радий?

— Звісно, радий! — Ден аж занадто швидко відповів. — Я зараз попереджу в університеті, що мені потрібно…

— Не поспішай. Я зупинилася в готелі, хочу виспатися і привести себе до ладу.

— Я можу допомогти, — лукаво посміхнувся він.

— Допоможеш. Але пізніше. А зараз марш на роботу.

— Слухаюся, — Ден розсміявся й вимкнув телефон.

Він зняв верхній одяг, зайшов до аудиторії, дістав ноутбук і став біля кафедри. В цей момент у правому куті екрана вискочила вкладка, новини з Кореї. Заголовок різонув по очах:

ШОК-розвінчання! Ніякого роману — Юн Со-ян і Пак Чхольхо виявилися… зведеними братом і сестрою!

Ден лише посміхнувся, але не встиг навіть переварити прочитане, як до аудиторії зайшла Ада.

— Привіт, — він підняв на неї очі. — Як спалося?

— Дякую, добре, — відповіла вона насторожено, хоч у куточках губ з’явилася легка посмішка. — А от вам, бачу, спалося не дуже.

Ден машинально торкнувся щелепи й криво усміхнувся.

— Ну, буває. — Він коротко хмикнув. — То як, поговорили вчора?

Очі Ади спалахнули холодним, гострим вогником.

— Чудово. Дякую, що дали можливість сказати все, що хотіла.

— Хм… А не боїшся пошкодувати про те, що сказала? — Ден примружився, його погляд ковзнув по ній з ледь вловимою впевненістю. Він знав: вона пошкодує.

Ада підняла підборіддя, скривила губи у саркастичній напівусмішці.

— Не хвилюйтеся. Це дуже малоймовірно.

До аудиторії почали заходити інші студенти. Ада, ніби нічого й не було, пішла на своє місце. Ден дивився їй услід і не приховував посмішки.

Йому хотілося покарати цю самовдоволену дівчину за те, як вона обійшлася з Паком.