Раді Вас бачити!

У залі пахло потом та металом — тренування під кінець дня завжди мали особливу втому.

Ден і Пак рухалися по колу, дихання рване, удари чіткі, майже ритмічні.

— Ти чого такий щасливий? — запитав Пак, ухиляючись від ударів Дена в спарингу.

Той у відповідь загадково посміхався й завдавав ударів — не агресивно, але з якоюсь дивною легкістю, ніби танцював.

— Та що з тобою, ти що, в лотерею виграв?

— Можна і так сказати, — Ден світився від щастя. — У мене є дівчина.

Він ударив — і щелепа Пака прийняла на себе весь імпульс. Пак відскочив, розгублений.

— Все гаразд? — стурбовано запитав Ден, вдивляючись у його обличчя.

Пак похитав головою, все ще ошелешений.

— Здається, мені добре дісталося, бо здалося, що ти сказав, що у тебе є дівчина.

Ден підніс одну брову, лукаво посміхнувся, але нічого не промовив.

— Ти зараз серйозно? — Пак не міг повірити своїм вухам. — Як довго? Ні, не те — хто вона? Я її знаю?

Запитання сипалися, як стріли, а Ден лиш посміхався, дражня друга мовчанкою.

— В Сеулі що, розбризкали феромони? Тут ти закоханий по вуха, вдома Со-ян світиться наче новорічна гірлянда! — Пак щиро посміхався. Ден бачив: друг радіє за нього по-справжньому.

— Ну що, коли познайомиш?

— Не зараз, ми тільки тиждень разом. Дай ще час.

— І як звати щасливицю?

— Ха Рін, — Ден промовив ім’я з неймовірною ніжністю і посмішкою.

Пак дружно вдарив його в плече.

— Та ти влип по вуха.

— Схоже на те, — Ден обхопив голову, поглянув догори і засміявся. Він сам не міг повірити, що це почуття все ж таки його наздогнало.

Пак теж розсміявся, потерши щелепу.

У спортивний зал увійшов Тренер. Його обличчя було зосередженим. Позаду нього, ледве тримаючи себе в руках, невпевнено ступала дівчина. Вона виглядала розгубленою, а на блідому обличчі чітко проступали старі, застарілі синці. Побачивши двох високих, дужих хлопців, вона різко сповільнилася, і стало очевидно, що вона налякана. Тренер обернувся, м’яко взяв її під руку і повів далі.

– Не бійся, ці хлопці тебе не образять, даю тобі слово, – заспокійливо промовив він, і його голос звучав надзвичайно лагідно.

Настрій у хлопців одразу змінився: з веселого на обережний. Тренер часто приводив нових вихованців, але дівчину привів уперше. Вони підійшли ближче.

– Знайомтеся, – сказав Тренер, – це Ю На.

Хлопці чемно вклонились, і дівчина, з глибокою осторогою, зробила те саме, її рухи були скуті.

– Вона по живе у твоїй кімнаті. Вона ж тобі вже не потрібна? – Тренер звернувся до Дена.

– Гаразд, – відповів Ден. – Я зараз принесу туди матрац і постільну білизну.

Ден швидко рушив до дверей, але його погляд мимовільно ковзнув по одягу дівчини – старий, брудний одяг – і він зупинився. У грудях неприємно стиснуло.

– Який у тебе розмір? – запитав він.

Дівчина здригнулася, наче її вдарили. Тренер поклав руку їй на плече, заспокоюючи її тремтіння.

– Їх можеш не боятися. Від сьогодні вони твої брати й завжди тебе захищатимуть, – його голос був незвично м’яким.

Ден дивився, з якою ніжністю говорить Тренер. З ними він завжди був суворим і вимогливим, але з нею – зовсім іншим. Ю На кивнула, але промовчала. Ден вирішив не тиснути та підібрати одяг на свій розсуд.

Він швидко приніс у кімнату все необхідне. Разом із Паком вони вирушили по магазинах. Придбали максимально зручний одяг, спідню білизну, навісний замок на двері, усе потрібне для гігієни. У цьому питанні Ден повністю довірився Паку, який був більш уважний до жіночих деталей.

Потім вони вирішили купити їй теплу куртку, бо дівчина стояла лише у старій, дірявій спортивній кофті, що не гріла.

Хлопці не будували здогадок: якщо Тренер привів Ю На до зали, це означало одне – їй потрібна безпека й допомога, і тепер вони її нова сім’я. Ден знав, що це таке, зі свого власного, гіркого досвіду.

Вони зайшли до кафе і забрали замовлену їжу, яку попросили приготувати, коли йшли до магазину. Крамниці вже починали зачинятися, а вони так і не змогли купити їй взуття.

Ден з Паком повернулися до зали із важкими пакетами, і Ден відчув, як у нього стискається серце, коли вони направилися до кабінету Тренера. Ю На сиділа тихо-тихо, і його це гнітило. Вона нагадувала маленьку мишку, що зачаїлася в кутку. Її крихкість була майже фізичним болем для нього. Ден поставив пакети недалеко від неї, намагаючись не робити різких рухів, щоб не порушити тендітну тишу.

– Тут одяг і все, що може знадобитися. Поміряй – якщо не підійде, ми обміняємо. Взуття ми не встигли купити, – Ден простягнув їй кілька купюр. – Ось гроші, купиш завтра все, що тобі потрібно.

Ден говорив повільно, монотонним голосом. Він свідомо уповільнював темп, контролюючи кожен звук, наче боявся, що будь-яка емоція в його голосі знову її налякає. Йому хотілося кинути гроші й вибігти, але він примушував себе стояти й говорити, щоб вона відчула хоча б мінімальну безпеку.

Тим часом Пак, який, здавалося, був більш зібраним, дістав їжу для Ю На і Тренера та обережно розклав на столі. Запах гарячої їжі наповнив кімнату, додаючи трохи домашнього тепла.

– Вам ще щось потрібно? – шанобливо запитав Пак.

– Ні, можете йти, – відповів Тренер.

– Тоді ми встановимо замок на дверях, – сказав Ден. Він розумів, що це необхідність для її спокою. – Щоб Ю На могла зачинятися.

Він відчув полегшення, коли побачив її реакцію. На ці слова вона поглянула на них дивним, глибоко вдячним поглядом, в якому промайнув короткий, але щирий спокій. Цей погляд, неначе мовчазна подяка за відновлення частини її втраченої гідності, торкнувся його.

– Якщо ви не проти, Тренере, я приведу Со-ян завтра, – додав Пак. У нього виникла ідея під'єднати до цієї справи сестру, ту хто може дати дівчині те, чого не зможе дати жоден із них — жіночу підтримку. – Думаю, нам би не завадила її допомога.

– Чудово, давно мріяв познайомитися з твоєю сестрою, – посміхнувся Тренер, розуміючи намір Пака. – А тепер ідіть, дайте дівчині спокійно поїсти.

Хлопці вклонилися і вийшли. Вийшовши за двері, Ден глибоко вдихнув. Відчуття тяжкості в грудях трохи ослабло. Вони не могли змінити її минуле, але тепер вони відповідали за її майбутнє. Це була важка, але необхідна ноша.