Раді Вас бачити!

Вечеря добігла кінця, і в повітрі ще тримався теплий, густий аромат часнику, соєвого соусу й свіжої зелені. Тарілки порожні, лише кілька крапель бульйону блищали на дні, відбиваючи м’яке світло лампи над столом. Пак підвівся першим, збираючи посуд із тією зосередженою турботою. Ада допомагала, її тихий сміх — легкий, дзвінкий — лунав над його жартами, і Ден, відкинувшись на спинку стільця, відчував, як тепло від рамена розливається по тілу, але всередині палав зовсім інший вогонь — гарячий, нестримний, що накопичувався весь вечір. Со-ян сиділа навпроти, спокійно допиваючи чай із тонкої порцелянової чашки, але її нога під столом уже пів години легенько торкалася його коліна — навмисне, повільно, ніби шепотіла: «Чекай. Скоро. Я твоя». Кожен її дотик був електричним розрядом, що пронизував його до кісток, і він ледь стримувався, щоб не схопити її прямо тут, при всіх.

— Ну що, — Ден підвівся, потягнувшись так, щоб футболка трохи піднялася, оголюючи смужку засмаглої шкіри над поясом джинсів. Він бачив, що Со-ян це помітила — її погляд ковзнув униз, затримався на мить, і в її очах спалахнув той самий вогонь, що горів у ньому. Серце Дена калатало, ніби хотіло вирватися з грудей. — Я, мабуть, поїду. Дякую за вечерю, Пак. Ада, ви чарівники на кухні. Серйозно, я б їв це щодня.

Ада зніяковіла, її щоки вкрилися ніжним рум’янцем, але вона посміхнулася — щиро, тепло.

— Завжди раді, Ден.

Пак кивнув, уже стоячи біля раковини, намиваючи тарілки.

— Залишайся, якщо хочеш. Ночуй. Місця вистачить.

— Ні, — Ден усміхнувся, беручи пальто й накидаючи його на плечі. Його голос був спокійним, але всередині все кипіло. — Але… — він перевів погляд на Со-ян, і їхні очі зустрілися — на мить, але в цій миті було все: любов, бажання, нетерпіння. — Я можу підвезти Со-ян додому. Твоя машина внизу? — він кинув погляд на дівчину, і вона кивнула, повільно встаючи й беручи свою куртку. Її рухи були граціозними, але Ден бачив, як тремтять її пальці, коли вона застібала блискавку.

— Так, я поїду з Деном. Не хочу вам заважати, — додала вона, підморгнувши Аді з легкою посмішкою.

Пак зітхнув, витираючи руки рушником, але кивнув.

— Гаразд. Тільки обережно на дорозі. І подзвони, коли дістанешся.

Вони попрощалися. Ада обійняла Со-ян — міцно, по-сестринськи, її руки затрималися на плечах дівчини. Пак потиснув Дену руку — міцно, по-чоловічому, з теплим поглядом, братерської дружби. Двері зачинилися за ними з тихим клацанням, і коридор раптом став неймовірно тихим — тільки їхні кроки, тільки їхнє дихання. Світло м’яке, приглушене, ледь золотаве. Со-ян ішла попереду, її стегна легенько гойдалися під тонкою тканиною штанів, Ден ішов позаду, не в змозі відвести очей. Кожен її рух був провокацією, кожна лінія її тіла — нагадуванням про те, що чекає попереду. Його серце билося так сильно, що, здавалося, вона могла його почути. Вони мовчки дійшли до ліфта. Со-ян натиснула кнопку — її палець затримався на мить, ніби вона теж боролася з бажанням розвернутися й кинутися до нього прямо тут. Двері відчинилися одразу, запрошуючи їх у тісний простір.

Вони зайшли. Двері почали зачинятися — повільно, з легким скрипом, що відлунював у тиші.

І щойно металеві стулки торкнулися одна одної, відрізаючи їх від усього світу, Ден втратив контроль. Він різко розвернув її до себе, притиснув до холодної стіни ліфта й поцілував — жорстко, жадібно, ніби весь цей вечір, усі ці дні очікування вирвалися в одному подиху. Його губи вдавилися в її, язик увірвався в рот, смак чаю, часнику, її — усе змішалося в хмільному коктейлі, що паморочив голову. Со-ян застогнала в його губи — низько, хрипко, її звук був наче удар блискавки, що запалив його ще сильніше. Її руки миттєво вчепилися в його волосся, нігті вп’ялися в шкіру голови, тягнучи ближче, сильніше. Його долоні ковзнули під її футболку, пальці стиснули теплу, м’яку талію, підняли вище — вона відірвалася від підлоги, ноги обвили його стегна, п’яти вп’ялися в його спину. Ліфт рухався вниз, але вони цього не помічали — тільки подихи, стогони, зуби, що кусають губи до крові, язик, що ковзає по шиї, лишаючи вологі, палкі сліди.

Двері відчинилися на паркінгу. Холодне повітря вдарило по розпашілих обличчях, але це тільки розпалило їх ще більше. Ден відірвався від неї, важко дихаючи, його губи були набряклі, очі темні від бажання. Очі Со-ян блищали — глибокі, голодні, ніби вона готова була з’їсти його живцем.

— Машина, — прошепотіла вона хрипко, її голос тремтів від нетерпіння.

Вони майже побігли. Її сріблястий седан стояв у дальньому кутку паркінгу, трохи далі від камер і цікавих очей. Со-ян тремтячими руками відчинила задні двері, штовхнула Дена всередину й залізла слідом, зачинивши дверцята з різким клацанням. Тісний простір машини одразу наповнився їхнім теплом, їхнім запахом — її парфумів, його одеколону, поту й бажання.

Він уже розстібував її штани, пальці тремтіли від поспіху. Вона рвала його ремінь, ґудзик джинсів відлетів кудись у темряву. Одяг летів на підлогу: її футболка, його пальто, джинси, труси — усе змішалося в безладну купу. Со-ян сіла на нього верхи, ноги розсунуті, коліна вперлися в м’яке сидіння. Його руки стиснули її сідниці, пальці вп’ялися в шкіру так сильно, що залишилися червоні сліди. Вона опустилася — повільно, відчуваючи, як він входить у неї, гарячий, твердий, до самого кінця. Обоє застогнали одночасно — її голос високий, пронизливий, його низький, хрипкий, ніби виття.

Вона почала рухатися — спочатку повільно, насолоджуючись кожним сантиметром, кожним поштовхом, потім швидше, стегна гойдалися в шаленому ритмі, груди підстрибували перед його обличчям, соски затверділи від холоду й збудження. Ден схопив її за волосся, притягнув до себе, поцілував — грубо, з укусом, його зуби вп’ялися в її нижню губу, смак крові тільки підлив вогню. Його друга рука спустилася між її ніг, великий палець знайшов клітор, почав терти — ритмічно, ніжно, наполегливо. Со-ян вигнулась дугою, голова закинута назад, волосся розсипалося по спині, стогін став криком — диким, нестримним.

— Тихше, — прохрипів він, але сам не міг стриматися — входив в неї глибше, швидше, його стегна билися об неї, звук тіл, що зливаються, наповнив машину. Скло запотіло, краплі конденсату стікали по вікнах. Її нігті дряпали його плечі, залишаючи палкі смуги, що тільки розпалювали його ще більше. Він кусав її шию.

Со-ян прискорилася — стегна билися об нього з такою силою, що сидіння скрипіло, вологий звук тіл, подихи, стогони зливалися в одну симфонію. Ден відчув, як вона стискається всередині — спазми, гарячі, сильні, ніби вона намагається втримати його. Вона застогнала — тихо, але так пронизливо, що це пролунало в ньому, як вибух. Її тіло затремтіло, ноги затисли його стегна, ніби боялися, що він зникне. Він увійшов ще раз, ще глибше, ще сильніше — і вибухнув усередині, гарячі струмені заповнили її до останньої краплі, його тіло здригнулося.

Вони завмерли, притиснуті один до одного так щільно, що між ними не залишилося повітря. Піт стікав по їхніх скронях, крапав на сидіння. Подихи рвалися, серця билися в унісон. Со-ян опустила голову на його плече, її волосся прилипло до чола, губи торкалися його шиї. Ден обійняв її, пальці легенько гладили її спину — повільно, ніжно, ніби боявся зруйнувати цей момент.

— Я тебе люблю, — прошепотів він у її волосся, його голос тремтів від емоцій, що переповнювали його. — Так сильно, що іноді не вистачало слів.

— Я знаю, — відповіла вона тихо, усміхаючись у його шкіру. Її подих був гарячим, губи м’якими. — І я тебе.

За вікном паркінг був порожній, тільки світло ліхтарів падало на запотіле скло, малюючи розмиті тіні. Вони сиділи так — голі, спітнілі, щасливі, — і світ навколо зник. Був тільки він. Тільки вона.